|
Рефераты |
Реферат: Данило Нечай - сподвижник Богдана ХмельницькогоРеферат: Данило Нечай - сподвижник Богдана ХмельницькогоДанило Нечай — сподвижник Богдана Хмельницького Перші чутки про Нечая Вперше ми зустрічаємо Данило Нечая «Полковник воєводства Брацлавського війська й. кор. мил. Запорозького» (який за деякими даними родом з околиць Бару, але точно не відомо де і коли він народився, та виріс) приблизно з 40-х років VII сторіччя. Сформувавши брацлавський полк він бере активну участь у діях війск Богдана Хмельницького. Пізніше його протиставляють Богдану Хмельницькому, навідь вважають його гетьманом на лівобережжі після Богдана Хмельницького. Іноді навідь доходило до невеличких сварок між Нечаєм та Богданом Хмельницьким, також Данило Нечай був у родстві з Богданом Хмельницьким. Нечай як і Богун підчеркував вірність перемірю: «Ми жадної! причини не даємо, навпаки — хочемо в добрій згоді жити між собою до служного, визначеного часу. — а інакше не дивуїте, вельможність ваша, коли знову пустимо орду аж до самого Камінця, ба і в Камінці вельможність ваша не втримється». По одній з версій причиною смерті Данила Нечая є зрадження його жінкою Богдана Хмельницького, якій він приходився кумом. Склад Брацлавського полку Браславський полк на чолі якого був Данило Нечай був одним з найкрупніших полків на тогочасній Україні, а саме на Поділлі. Полк був поділений на 22 соті (більше ніж у будь якому іншому полці), Всі називаються по місцям своїм, а в багатьох крім того розписані по місточкам і селам. Перша сотня (очевидно Браславська) як то звичайно, не названа по імені і не має ніякого поділу. По ній сотня Райгородська — крім самого Райгорода, мав такі міста: Городниця, Бортники, Вишковець, Солинці, Мачоха, Ястребинці. Сотня Тульчинська — Білоусівка, Журавлівка, Крищинці, Кобелівка. В сотні Краснянській — Іванівці, Черемушни, Рогізне, Соколівка, Звонихи, Тиврів, Клещів, Соколинці, Юрківці, Сілниця, Труківці, Білоусівка, Михайлівка, Ворошилівка: в декотрих з сих сіл иоказано тільки 3-4 козаки. Инші сотні такі: Клебанська, Браі-лівська, Вільшанська, Вербська, Горяшківська, Тимонівська, Олекеандрівська, Яланецька, Ямпільська, Шаргородська, Мурахівська, Станіславівська, Мятківська, Лучинецька, Багланівська, Чечельницька, Комаргородська, Черновицька. Всього козаків вписано 2662. Дві сотні мають 99, одна 100 коааків, девять 40-85, п’ять 108-196, тільки чотири понад 200 (208—256). Виступи Нечая Найбільш яскраво Данило Нечай почина виділятися на початку війни зпольшею у 1649 році. Ще з весни цього року ві займае позиції під Баром та Браславом на Поділлі. Також він відіграєсвою роль якпогранічне війко, і у відношеннях із Молдавією в тому числі. Він посилає з Шаргорода до Бару листа до Лянцкорунського й Потоцкого і в нім, полишаючи польському війську «на здорове стояти під Баром», остерігав їх тільки, аби «в мій бік Бару найменьші чати не виїздили, і люде народу руського прикростей не поносили», — се прийнято було в польських кругах з незвичайним вдоволенням, трохи не з тріумфом, як певного рода капітуляцію козацьку перед польським натиском. По переяславській умові, мовляв, козаки вимовили собі, щоб польське військо не поступало далі за Камінець, а теперь от саме устами Нечая признали йому територію по Бар. « Видко, що нашою відвагою працею й голодом, которий терпимо, не мало ми справили, здобувши для війська становища по Бар, чого пп. комісари не могли виторгувати; раді б ми ще виторгувати й причиняти становищ для хоругов що надходять», — писав розохочений Осторог, пересилаючи канцлерові Нечаєвого листа. По словам Віміни, розрухи у воєводстві Браславським, знайшли свого дальшого промотора в Нечаю, полковнику браславськім. Він пише, що Нечай, незважаючи на свою відвагу, славу і заслуги в попередніх війнах, не тішився прихильністю гетьмана і мав багато неприхильників серед старшин, будучи чоловіком примхуватим, вдачі твердої й упертої, при тім перейнятим незвичайно високими гадками про себе, і гетьман при останній реорганізації козацького війська хотів його позбавити уряду. Ображений, мовляв, тих Нечай чекав тільки нагоди віддячитися за сю кривду; на перші вісти про повстання викликане Корецьким і його успіхи, зараз став на чолі сього руху. Прийнятий з одушевленнєм повстанцями, він заохочував їх горячими промовами до рішучої боротьби і повстаннє виросло до грізних розмірів: до сорок тисяч збройного люду стало в рядах його. Але кінець кінцем гетьман зумів дати собі з ним раду — як саме, сього Віміна не вміє докладно об’яснити: склдає головно на недостачу у повстанців зброї, припасу і поживі, току що край був спустошений, і що було, забрано для гетьмана. Тому повстанці не могли вчинити нічого серіозного, і кінець кінцем погрози гетьмана, дозвіл даний ним шляхті на те щоб зібратись на соймик і узброїтись на «непокірних підданих» і кілька суворих кар на участників повстання, для остраху инших, зробили свій вплив: одні розійшлися до домів, инші розбилися на дрібні ватаги, які могли тільки займатися дрібним розбоєм. Самого Нечая гетьман силкувався дістати до своїх рук, зваблюючи його різними обіцянками, але Нечай на се не дався й зістався цілий. Коротше ніж Віміна, і ще загальніше оповідає про сей рух Коховский, від котрого пішли звістки про нього і в українській традиції. Він також говорить про 40 тис. виписчиків, які ніяк не хотіли вертатися до підданства, докоряли гетьманови через своїх післанців, що він віддав їх в панську неволю, давиш себе вдурити Полякам, і грозили, що знайдуть собі кращого вождя, колі він далі хоче вести себе і військо до погибелі. „Особливо підбивала до такої розправи з гетьманом про сю кривду чернь поднїстрянська і побожська, головою котрої був легкодушний Нечай» . Але наслідком сього у Коховского гетьман, тільки «почухуючи голову», раз у раз відказував перед Кисілем, що зборівська угода вложила на нього неможливу задачу, і переведення реєстрації грозить викликати повстання против нього або против Поляків. В сучасній кореспонденції побіжну згадку про Нечая як провідника винищицького руху маємо в листах нунція Торреса, ще з осени — з 20 (30) жовтня: повстанці, не хочучи вертатися до давньої неволі, вибрали собі проводирем такого Нечая і засіли кілька міст. Потім знов в його ж депешах з 2 (12) марта се вже, видно, з тої стадії вістей, яку відбивав оповідання Віміни нунцій тут, на підставі варшавських відомостей, називає Нечая головою опозиції против Хмельницького, і дає міру того, наскільки серіозно рахувались з сим рухом в тім моменті в польських правительетвених кругах: проектованого венецького висланця (поїхав ним власне Віміна потім) нунцій замишляе виправити не тільки до Хмельницького, як проектував венецький посол, але і до Нечая, як проводиря опозиції (але поки Віміну в сю дорогу виправили, в місяці квітні, повстання вже зачахло, і до Нечая йому вже ніяких інструкцій не дано). В листах Кнсіля є згадки теж досить побіжні але се треба підчеркнути, що в них виступи Нечая представляються зверненими не против гетьманського правління, а против Поляків тільки і якого небудь замирення з ними. По його словам, „Нечай полковник браславський, — понад, котрого більшого бунтівника немає». наробив багато злого, а саме, скориставши, видко, з посунення польського війська на козацьку територію післав до очаківського бея вістку, що «згоди з ляхами нема» аби бей післав йому в поміч до Браславщини 2000 орди. Орда, лакомна здобич, пішла зараз, але Нечай під той час був в Київі, в його неприсутності орда не вміла нічого мудрого зробити: постинавши чимало людей, і якогось шляхтича, заставши в його маєтности, теж усмертивши, пішла назад. Гетьман, довідавшися про се, заклявся зробити Нечаєви кінець («шию Нечаєви дати утяти») — так писав Кисілеви, і з тим післав по Нечая. «Але що то чоловік богатий — кладуть його на рівні а Хмельницьким», то скінчилось на тім, що гетьман взяв з нього кільканадцять тисяч і пустив цілим, а перед Кисїлєм, що наставав, аби його доконче таки скарано на смерть за таке нарушеннє спокою, виправдувався що мусів його пустити з огляду на прошенне ханських послів. Кисіль далі наставав на гетьмана, та не покладаючись більше на своє писаннє, радив, аби ще король від себе «горяче» написав до гетьмана, щоб «за таку велику зраду» доконче така Нечая скарано на смерть; але з того нічого не вийшло. Судячи по даним в листах Кисїля вказівкам ся Нечаева «зрада» сталась в середині або другій половині марта, так що вона хронольогично не покривається а «опозиційною» ролею Нечая, про котру нунцій мав відомости ще в лютім або в самих початках марта. З реляїцй Торреса бачимо, що на хвилю віджила стара поголоска про напруження і конфлікти між Хмельницьким і Нечаем, і в сих вістях Нечай виступає не просто комендантом козацького корпусу, що мав порученна стерігти козацьке військо від Поділля підчас маршу ва Волощину, а конкурентом Хмельницького, — «Инший селянський ватажок, прозвищем Нечай (пише Торрес 17 вересня, очевидно в зв’язку з відомостями привезеними післанцями Потоцкого)—«узброівся» 40 тисячами людей над Дніпром, на пограниччі Поділля і Молдавії, і хоче битися з Поляками; кажуть, що між ними (Нечаем і Хмельницьким) прийшло до легких сутичок, і Хмельницький післав 10 тисяч своїх козаків в поміч Потоцкому». В Коховского, ми читаємо: «Каліновсикий, польний гетьман, з огляду на те що всяка надія на спокій зникла. а до того ще провокований неприятелем, пускається збройним походом на Україну, не знати—чи за наказом короля Бо Нечай, полковник браславський, щоб підняти до війни чернь Волини і Поділля, напав па Бар — поза лінією, а коли йому сю несправедливість виткнено, — гордо відповів польському гетьманові, зневажливо нагадуючи попереднє (погром і неволю) і легкодушно викликаючи його до битви під сю хвилю. Се викликало чоловіка непризвичаєного до зневаги на те що він —як ведеться при виклику —противставнв зброю зброї. До того ж боліло йому, що його—пана величезних маєтностей, не пускають на Україну, і кожне ледацтво володів його діднцтвом. Маховский за той час повертав нічого недобившися що до забезпечення безпечного в’їзду комісарам Хмельницький відновляв присяги в тім, що їм вільно буде їздити — хоч се ім всяко належало і з огляду на авторитет короля і па поважаннє до того обовязку, що вони взяли на себе; він хотів, щоб вони їхали не озброєні і з таким числом супроводу, яке він визначить. Тому гетьман (Каліновский) розіслав скрізь листи, закликаючи чернь, щоб веріалася до послуху королеві (І була певна його милосердя; поясняв, що польське військо приходить тільки задля угамування повстання—аби козаки, залишивши смуту, підлягали звичайній юрисдикції, згідно а вборівськими пактами, а піддані повернулися до звичайного підданства. Але коли побачив, що вони уперто зневажать собі сю приману милосердя, він на початку лютого рушив військо з Станиславова. Захопив в Ворошилівці сотню Шпаченка сотника, не випустивши ніяких віступів сього погрому, і якийсь час затримався тут, аби добре зміркувати наміри ворогів і дати час припізненим корогвам поспіти до війська Нечай уже (раніш) вийшов з Бару, укриваючи наближеннє більшого війська в поміч — коли гетьман (Каліновский), розгніваний сим відступом провокуючого, і довідавшися, що той собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти — покладаючись на те, що Шпачеико держить сторожу, — постановив скоренько пустити на Бахуса Марса» Як бачимо, оповідвннє дуже поплутане, і на короткий час кількох тижднів, навіть днів тут згромаджено цілу масу подій, котрих вистало б на добрий місяць. Коли міг вертатись від Хмельницького Маховскиїї, післании від короля після соиму? В середині лютого що наискорше. Тим часом на початку лютого Каліновский уже йде походом з Станіславова (Станиславчика над Мурахвою); видав перед тим універсали, що лишилися без послуху; Нечай пішов па Бар і вертався, і т. д. У Твардовского Нечай тільки иаміряється іти на бар, «де наші недалеко мали свій вбірний пункт», але польське військо спішно вдень і вночі побігло йому иа зустріч. Се вже краще, хоча з другого боку весь малюнок до крайности загальний і не конкретний. Хмельницький, довідавшися через своїх шпигунів, що на соймі ухвалено війну, — «видповів поголовно всім Ляхам мешканне на Україні — бити і мучити іх зачав, післав по татарську поміч, наперед велів наступати Нечаеві з полком під Браслав і за Божською лінією», а сам ладив всі ті сили, котрими воював в попередній війни, — не чекаючи трави. Король же, бачучи се, щоб його заняти і затримати, зараз же зимою велить гетьманам іти спішно з кварцяним військом на Поділлє, сам же незадовго збирається йти з військом наемним. Отже «гетьмани не дармують»—насамперед розвиває свої порогви польний, почавши про Нечая з вшськом на межі Браславшини і Поділля. Він простував на Бар, де неподалеку мали збірне місце наші. Зараз против нього побгли наші день і ніч, і тихенько впавши до Красного захопили його» Рудивскии представляє справу так, що Хмельницький заходивсь укріпляти цогранічну зону, і се викликало відсіч Каліновского «Хмельнмцький не вдовольнюючись підозрілими зносинами з (заграничними) володарями і добачаючи небезпеку для себе в проволіканню, скріпляє залогами Ямпіль, Стіну, Шаргород, Винницю, Мурахву — бо сі місця через свою близькість до Поляків завжди були підозрілі для неприятеля. Тоді і до Красного прибуває з старшиною провідник бунтівників Нечай, найзавзятіший в повстаннй, але М. Калиновский негайно наступив і в тім же місті погромив» Подібно уявляє собі події Радивил «під кінець лютого Нечай, козак вііслаиіііі Хмельницьким а 30 тисячами, щоб не давати громадитися нашому війську, взяв і пограбив Шаргород, містечко Замойского, відти пішов до Красного, містечко того ж попа. Каліновский з кількома тисячами прийшов туди в запустний понеділок, здобув місточко» Освенцім — сам учасник кампанії, на підставі якихось чуток, першим пускає самого Хмельницького: «Покладаючись на обіцянки і поміч нуреддін-султана Хмельницький 16 лютого рушив сам до Бару, а за тиждень до того ціла Україна, дорослі і малі, молоді і старі (рушилися) ні про що по думаючи, тілько про нашу погибіль: про комісію що мала бути — вже ні гадки, а тільки хотіли випередити наші війська, поки ще не зібрались (се можливо — реальна подробиця). Але дуже в тім помилилися, бо Каліновский, маючи на той час всю владу над цілим військом — бо великого гетьмана король хотів мати при собі для ради, а більше — як то секретно говорили, не довіряючи його роспорядкові,—зібравши військо під Баром, як тільки одержав відомість, що тамошнє хлопство в Браславщині збирається в купи і бунтує, 19 рушив з-під Бару до лінії, щоб не дати неприятелеві її переступити. Під вечір того дня ставився в місточку Станиславові і там довідався, що Нечай, полковник браславський, найперший бунтівник між повстанцями, котрому вони самі признавали перше місце після Хмельницького, нітрохи не вважаючи на пакти, що обом сторонам забороняли переходити лінію, перейшов ї до місточка Красного, що було вже за лінією на нашій стороні, і став у нім. Маючи слушний претекст щоб на нього наступити, Каліновский рушив а Станиславова 20-го, себ то в запустний понеділок, виславши наперед з певною частиною війська Станиславова. Лянцкороньского воєводу браславського, і той забіг неприятеля несподівано, на підпитку, і впавши до міста з трьома козацькими хоругвами: старости черкаського Кисіля, старости улапівськаго Каз. Пісочинського і Криштофа Корицького, наробив між козаками великого замішання». Торрес з свого обов’язку інформатора подає такі «вісти з Русії» під днем 4 березня: «Хмельницький з 30 тис. козаків пройшов граничну ліню на час і взяв місто Красне». «Козаки постановили були напасти па наше військо останнього дня карнавалу, коли воно буде заняте святом і нап’ється. Нечай з 15 тис. вибраного війська наступив і прорвав лінію, занявшн Красне». «Почувши се і воєвода чернигівський (Каліновскнй) швидко пройшов 9 миль і в ночи карнавальної неділі зайпяв найбільш догідні позиції міста і велів з трьох сторон дати огню». Цілком фантастичну історію записав Майер 26 лютого в Красноставі: Козаки розжалені смертю Гладкого починають громити шляхту, Каліновский жадає під Хмельницкого суду і відшкодування; Хмельницкий посилає сих козаків Каліновскому на його волю і Каліновский запросивши їх на бенкет, велів усіх побити, крім одного, полишеного для допиту на муках. Він розповів, то сих козаків Хмельницкий післав наперед па звілн. а за иимп посилає 20 тис. з Нечаєм. а 50 тис. з своїм сином па Радивіла, 1 т. д. Привід виступу Калиновського, мовлять, дав Нечай — «перейшовши за лінію і поставивши свої залоги в Мурахві, Шаргороді і Краснім, він викликав на те п. воєводу браславського, що той написав до нього, до Шаргороду, де він був під той час, переймайте спадщину по козаах, що померли від повітря. ІІапомивав його, аби він вище над свій стан не виносився і полковинкам своїм за лінію «входити не дозволяв, щоб потім того поневчасі ве жалував. Той одержавши се писаннє по п’яному в Шаргороді, почав шаліти, і велів полкам громадитися в Красному, і сам туди поїхав в п’ятницю перед запустами»), чекаючи більшої помочи, що обіцяв їому Хмельницький. І всяму неділю прийшли два полки до Винниці: Богуна І Іляша уманського. Бо так був Нечай умовився з Хмельницьким, що на сам попелец (22 лютого) мав ударити на Бар і на воєводу браславського; але провидінне боже помішало їх шики. Бо в саму суботу перед вечором, 18 лютого прийшов п. гетьман польський з своїми людьми повз Бар до Нагайкова, покликав до себе п. воєводу браславського і там мавши цілу ніч нараду, роз’їхалися, а в неділю запустну п. гетьман пішов до Ялтуш — нова, а п. воєвода до Бару і звідти з своїми людьми пішов до п. гетьмана і зійшовшися з ним стали на віч в Станиславові. Cмерть Данила Нечая 21 лютого До сього друковавий дневннк додав, що тої неділі Каліновский мучився під Станіславовим з хоругвами, що стояли на лінії на Дністрі, і тут діставши від «язика» відомість про козацьке військо, — що Нечай стоїть у Красим, а в Воронківці, на крайнім виступі Богу, між Станиславовим і Красним держить сторожу сотник Шпак, або Шпаченко, з своєю сотнею, Каліновский післав невеликий відділ кінноти з Корицьким в головах на Шпака, а сам з головним військом пішов на Красне. Даевник підчеркуе, що сей наступ мав характер несподіваного нападу: і на Шпаченка і на Нечая напали крадкома. Для сього вивели вісько вночи і поночи напали. на них, та ще й умисно йшли можливо тихо, «по козацьки їхали, щоб навіть з послуху й не помітив», і справді Нечаеві козаки подумали, що то до них їде Шпакова сотня. Дневзник, Освенцім і ин. пояснюють сей успіх ще й тим, що козаки і сам Нечай понапивалися на запустах, і не трималися на сторожі докладаючися на Шпака; сей молів ми потім побачимо і в пісні про Нечая. Тим часом Корицкий погромив Шпака, так що мало хто з ним встиг утікти. А за той час передній полк Каліновского під проводом Пясочиньского став перед Красним і з криком ударив до брам. На сей ґвалт Нечай вискочив з господи, де піячив, але в сіх замішанню його обпали і вбили: вийшла бійка за його полковничу булаву, і в тім замішаню його вбито, і богато козаків полягло та й всякого люду, чоловіків і жінок нарубано: запалили місто і стали рубати кого попало. Козацьке ж військо, під проводом звісного вам Кривенка, зачинилося разом з частішою міщан в неприступнім замку і тут боронилося три дні. Каліновский раз-у-раз посилав на приступ своа військо, піше і кінне, хотячи здобути. Подяки несли великі страти, але не могли добитись до замку. В згаданих вище варшавських вістях Їоліньского (що йдуть в головнім від Каліновского) читаємо, що Каліновскнй посипав до обложенців парламентарів: обіцяв, що обложені зістануться цілі, коли піддадуться, бо він не на те прийшов, аби їх громити, але щоб привести до договору і спокою військо Запорозьке,—аби воно зісталось при своїх вільностях. Але козаки завзято стояли на тім, що краще їм згинути, ніж піддатись. Аж на третій день, вівторок, частина міщан, що були в замку, попробувала непомітно утікти через вилім і стягнула біду на себе і на всю залогу. Бо ротмістр Янжул — один з ново-нобілітованих козаків, завваживши сю утечу, діслав за нею погоню, що догодивши почала іх рубити, а тоді утікачі, злякавшися завернулися назад до замку, і в замішанню, що з того вийшло, погоня вдерлася до замку й розчинила замкову браму польському війську. Тут доперва почалися різня і утеча куди видко — але як запевняють Поляки, мало хто втік: «Оден тільки сотник Степко, дуже поранений, утік від пана Янжула з своїми ранами до Хмельницького, — бо скільки козаків вискочило з замку, хоругви Япаула й Сгрийковского дочиста в погоні знищили». Так само вирубано й тих, кого застали в вахту. Взяли в полон тільки чотирьох: Гавратинського, шляхтича-інфаміса, що перейшовши до козаків був у них сотником тростянським, попа що читав псалтир над Нечаем, писара Нечаєвого Житкевича і Татарина що був при Нечаю: їх живих відставили до гетьмана. Про похоронну церемонію над Нечаем записує за оповіданнями очевидців Радивил (очевидно вони зробили враженне між польською публікою). Війшовши до замку польські вояки застали в тутешній церкві відправу вад Нечаем: тіло його лежало на килимі, і при нім сиділо четверо попів і брат, і всіх їх порубано. Анонімний дневник оповідає тропіки ннакше: уходячн до замку, козаки взяли з собою гіло Нечая і прибравши пристойно поклали в башті ва оксамиті, засвітили свічі й поставили попа, «щоб псалтир вад ним співав. Сього попа живцем відставлено до Каліновского, а тут його «Німці обложив огнем і так його — посередині ходячого — спекли припоминаючі йому, як то козаки знущалися над християнськими священниками». Гавратмвського як зрадника розстріляно. Рахували, що своїх стратили коло 200, а неприятеля впало трупом 15 тис. «окрім діток і жінок і поспільства краспянського». Значні свої страти толкували тим, що козаки дуже боронилися, стріляючи не тільки з огнистої стрільби, але й з луків ядом напущеними стрілами—«так п. Дішов. пострілений стрілою в горло, зараз опух, і хоч скоро вирвав (стрілу), але тіло на нім ціле посиніло», і т. д. Наслідки його смерті Сей погрорм і смерть Нечая зробили велике вражінне і в Польщі і на Україні В варшавських костелах правилі) Te Deum — «дякуючи Богові за побіду і щасливий початок війни з козаками». Щоб підчеркнутив вагу сього успіху оповідали різні фантастичні оповідання що до замірів Нечая і козаків. «Нечай вже був умовився з Хмельницким і козаками у запустну середу йти з військом, 15 тис. реєстрових козаків, на Бар і здобуваті його — щоб дістати п. Лянцкоронського, що стояв там з кількома хоругвами. Взявші його і забравши в неволю жовнірів мав їх відіслати Хмельницькові, а звідти з Бару, мав іти з військом на Ліско, обернувшимся Підгірєм, аж під сам Краків — опанувати, злупити його і инші міста: тут на Підгірю могла б сила хлопства до нього пристати, колі б не скарав був його сам Бог». Але і без сих додатків смерть Нечая була великим тріумфом. Його рахували після Хмельницького найбільшою фігурою в козацькім війську, що иротивставлялося самому гетьманові, і насмілялася йому протистати. В польських кругах Нечая вважали майбільш завзятим ворогом Польщі і магнатства, дійсним провідником повстання шсія Крпвоноса, — більш завзятим ніж сам Хмельницький. Тому до тріумфального почуття першого реваншу козакам прилучилась іще надія, що тепер, коли не стало сього непрмииреного ворога, може і з Хмельницьким і з козацьким військом буде легше договоритися. Характеристично це відбилося в народній пісенності. В українськім народнім репертуарі пісні про Нечая незвичайно популярні: коли лишити на боці думі про Хмельницького популярні колись, Нечая треба признати мабуть найбільш популярною історичною постаттю в устнім репертуарі XIX в. Ось приклади таких пісень: Польське військо наступає, Нечая остерігають, радять тікати, але Нечай не хоче марно втеряти своєї слави. Він іде до куми Хмельницької в гостину, їсть і п’є, і не слухає осторог. Запевняє, що поставив добру сторожу, часом називав вірного сторожа— Шпака. Йому радять принаймні трммати при собі зброю, і він, очевидно, сю пораду бере на розум. Він п’є і гуляє, а сторожа тим часом зникае. Запізно схаменувся: побачив ворогів уже в місті. Кладе Ляхів як снопи, крівава річка тече за ним, — аж нарешті кінь не може вискочити з трупу що нагромадився навколо нього. Пробув відкупитись від Ляхів—але ті не годяться, і рубають ного «на мак». Инші варіанти смерти: Ловлять його джуру, випитують його секрет і вбивають срібною кулею. Найпростіший варіянт: Нечяй підчас битви оглядається назад — а йому зрубають голову. Инші, можливо символічно-політичний: Він пошпортався на хмелину—і взяли його Ляхи за чуприну (часом торг при тім—і відмова Ляхів). Ведуть Ляхи Нечая в Савур-могилу—покотилася його голова у долину. Качається його голова по ринку—і далі грозить Ляхам, що буде їх бити (дуже інтересний варіянт, але ва жаль—не беапосереднв зашігаиий) . Козаки ховають Нечая у святої Варвари. Популярний заспів: Ой з-під лісу, лісу, з-під зеленого гаю Вийшло ляхів сорок тисяч—утікаймо Нечаю! — Не бійтеся, не бійтеся, пани отамани, Поставив я стороженьку усіми шляхами! Як я маю, козак Нечай, звідси утікати: Главу свою козацькую марно втеряти — А я тебе, ків Нечаю, не убезпечаю: Держи собі коня в сідлі для свого звичаю! — Ой єсть в мене козак Шпачок — той дасть мині знати: Он той скаже, коли мині треба утікати. — А я тебе мій Нечаю не убезпечаю, Держи лучок і стріл пучок для свого звичаю А “Нечай того не думає, Нечай не гадав— А з кумасею із Хмельницькою мед-вино кружає. Асям пішов до Хмельницької щуки-риби Їсти Ой сів же пан Нечаєнко та щуки риби їсти, Ох і прилетіли та до Нечаенка та не мудрії вісти: — Ох і же ти, та пав Нечаєнко, мед-горілку кружаєш, А вже твої стороженькн та на місці не має! не вспів же пай Нечаєнко на скамницю сісти Подивився козак Нечай в кватиру очима Ай вже Лишків сорок тисяч стоїть за плечима. Ей, я козак молоденький Ляхів не боюся, Маю ж бо я козаченьків тай оборонюся! — Та біжи хлопко, та біжи малий, від хати до хати, Та давай, хлопко, та давай, малий, козаченькам знатні — Ой як мені, пане Нечаєнко, а знати давати — Напилися наші козаченьки, полягали спати Ай як ударив та козак Нечай та об стіл булавою: Ой тут нині, козаку Нечаю, накладати головою! Ой як крикне козак Нечай на хлопця малого: «Сідлай, хлопче, сідлай малий, коня вороного! Гей виріжем вражих Ляхів геть що до одного «Ой підтягай, та малий джуро, попруги із-туга: Буде на Ляхів, та на тих панів велика потуга!» Ох не вспів та Нечаєнко та на коня сісти Задріжали в коня вороного ніженьки на місці Гей під кониченьком, гей під вороненьким стали ніженьки дріжатм Лй ти коню, коню вороненький, не бійся зі мною, Іно не доторквй коню вороненькийи землі під собою!» Ой не встигнув козак Нечай на копика спасти, Взяв’Ляхами як снопами по два ряди класти! Ой кинувся козак Нечай від башти до башти, Ой став же він Ляхів, лядських панів, як яшний снів класти Переїхав Нечай козак від брами до брами, Сколотив Ляшеньками як вовк вівцями. Переїхав Нечай козак від башти до башти, Ой взяв Нечай вражі Ляшки як сніп в полю класти Ой кинувся козак Нечай від дому до дому Та зложив же Ляхів тисяч з коней як солому Ой кинувся козак Нечай від брами до брами Оглянувся назад себе—тече кров ріками Ото вам, вражі Ляшки, за тую провину: Збавили-сьте мого брата—за яку причину Повернувся козак Нечай на правую руку Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу Ой удався козак Нечай до коня словами: «Не доступай, кінь козацький, до землі ногами» Ой як стисне козак Нечай коня острогами, За ним Ляхів сорок тисяч з голими шаблями Оглянувся козак Нечай на правеє плече За ним за ним кров людськая річеньками тече! Та покотилася Нечаева головонька до долу — Он ви хлопці та молодці (котрий буде у місті), Поклопіться моїн жінці, нещасній невісті Нехай вона назбирає срібла злота досить, Нехай мене викутяє та й останку прогить! Не хотіли вражі ляхи срібла злота приймати, А хотіли Нечаєнка в дрібний мак сікати. Нехай приїзжае та Нечая із неволі викупляти! — Не хочем ми, козак Нечай, твоіх сукон ні блаватні. Тільки хочемо ми тебе на мак порубати Оіі над сином над Нечаєм чорниіі ворон кряче! Ой глянула його мати та нову кватирку— Качається Нечаєва головонька по ринку Ой сховаймо його голівоньку а де церков Варвара Та вони стали думать, де Нечая поховати. ОН поховали пана Нечаєнка та в Київі краї варвари Коли зажив та пан Нечаєнко козацької слави Де нам сеє тіло Нечаєве біле, де нам Його поховати Гей зійдімось, премилеє браття, на високу могилу, Та викопаємо, премилеє браття, глибокую яму, Та посадім, премилеє браття, червону калину, Гей щоб зойшла лицарськая слава на всю Україну. Нечай виступив в історії Укпаїни а саме Поділля, як акстивний учасник онтипольського повстання, як розумна і обдарована людина, яка мала на Поділлі майже такеж зачення як і Богдан Хмельницький для України. Використана література: 1) Михайло Грушевський «Історія України-Русі» в одинацяти томах, двонадцяти книгах, Київ Наукова думка, тома 9-10. 2) «Нариси історії Поділля» на допомогу вчителю, Хмельницький 1990 р. |
|
