Українська держава П. Скоропадського

Українська держава П. Скоропадського

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему: “Українська держава гетьмана П.Скоропадського”

Виконала:

Студентка заочного

факультету ЗБО 1-1

Погасій О.В.

Київ, 2000

ПЛАН:

1. Вступ.

2. Розпуск Центральної Ради. Прихід до влади гетьмана П.Скоропадського.

3. Гетьманська держава, її внутрішня і зовнішня політика.

4. Протигетьманське повстання. Крах гетьманщини.

5. Заключення.

Над історією української держави розмірковувало і вивчало віхи її

становлення та буття немало істориків: і об’єктивно, і з ідеологічними

передвзяттям – цей процес почався від козацьких літописців, тривав він і в

ХХ ст., згадати б В.Антоновича, О.Єфименко, М.Грушевського та ряд інших,

які розглядали цю тему чи з заданих позицій (літописці), чи з романтичних,

чи народницьких, і часто багато речей із тьми минулого вийнявши, немало в

тому процесі й недобачили та й не завжди розуміли. Докорінний злам у

історичному погляді на Козацьку державу бачимо в істориків-державників, які

зупинилися не так на соціально-економічних процесах, як на вивченні самого

механізму творення української держави і складнощах цього процесу.

Давня українська поезія, яку раніше цілком безпідставно вважали

схоластичною, має дивовижну, майже ніким не простежену вписаність у живе

тодішнє життя, зокрема в державотворчі процеси свого народу, тобто

відзначається великою актуальністю і часто стає не просто зразком (більш чи

менш талановитим) словесного мистецтва, а й документом своєї доби, який

приносить часом не лише новий, незвісний за іншими джерелами факт, а й

подає цілком своєрідне освітлення тих чи інших подій, чим не можна

ігнорувати.

Важка й печальна історія українського державотворення. Але ми, жаліючи

над помилками наших державотворців і на їхні невдачі, не повинні забувати й

іншого: українці викликали неймовірні зусилля і з’явили немало геройства та

самопожертви, щоб свою державу, в межах можливості, встановити та її

втримати. Не перелічити мільйонових жертв покладених в її ім’я і задля неї,

і про них не маємо ніколи забувати, адже дуже часто гинули найкращі,

найчесніші, ідейні і сумлінні, а хитрі, безчесні виживали і сіяли своє

зерно в наш генофонод. Однак у часі проростало не лише воно, а й зерно

чисте та відбірне – народжувалися нові й нові покоління, котрі кидалися на

боротьбу за нашу волю й незалежність. Хотіли мати собі свободу й немало

крові за неї пролили, але все бажали, щоб правив нами хтось чужий. Історія

державотворення про це свідчить на кожному кроці. Отож, ці дві великі речі

– відсутність єдності і віра в те, що хтось нам допоможе стати на ноги і

збудувати власну державу, більше всіх ворогів нас знищували й умаляли, і

поки не усвідомимо цих найбільших своїх хвороб та болячок, поти не

зведемося з колін і не станемо рівними серед рівних. Доки будуть у нас

переважати партійні, конфесійні, групові інтереси і доки не осягнемо святої

ідеї національної єдності, не будемо сильними; доки не збагнемо, що мусимо

стати на ноги самі, доки не перестанемо сподіватися на іноземного

“дядечка”, котрий нам допоможе, не будемо з іншими й рівними і не зживемо

загніждженого і заглибленого в нас комплексу рабства. Раб перестає бути

рабом не через мрії про свободу, а через віру в свою людську

повновартісність – цей історичний урок треба пізнати і засвоїти передусім.

Народ наш вільнолюбний, здатний на героїчний чин, на змагання за свою

свободу, любить свою землю і вміє на ній працювати, але до того треба йому

ще історичної мудрості, а мудрість – це є: навчитися єдності та віри в

себе, свою правду, силу, волю, бо таки мав рацію Тарас Шевченко, коли

проголошував і навчав нас, що “в своїй хаті своя правда, і сила і воля”. Не

маючи єдності, пропадаємо, з єдністю станемо сильними і нас почнуть

поважати у світі. Коли повіримо в себе, перестанемо оглядатися за чужим

володарем, то збудуємо собі дім, який стане для нас і нащадків вільним та

вічним. Коли навчимося шанувати й любити себе самих, шануватимуть нас і

сусіди; коли повіримо в свою силу та спроможність, на нас перестануть

дивитися зажерливим оком: хижак б’є слабкого, сильного остерігається; і це

закон природи, який неперехідний.

Останнім часом з’явилося чимало наукових і науково-популярних праць як

істориків минулого, так і сучасних. Але подані в них матеріали нерідко

мають дискусійний чи полемічний характер, потребують уточнень, поглиблення

і навіть більше – якоюсь мірою політизовані й відзеркалюють точку зору

певних партій чи суспільних угрупувань. При такому розмаїтті поглядів на

історичну спадщину досить важко розібратися в соціально-політичних,

економічних та інших процесах далекого й недавнього минулого.

У своїй книзі О.Субтельний високо оцінює політику уряду гетьмана Павла

Скоропадського.

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного

суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла

Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить

до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні

дискусії, створювалися міфи і легенди. Зі своїх майже 72 років життя

Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців і якщо перші 45 років

вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за

ту недовгу мить влади над віруючою в пошуках виходу з соціальних

експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще

за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою

німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського

не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського

аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське

коріння або українську маєтність.

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами

Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (іі підписали В.Винниченко й

С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на «право

самовизначення України шляхом нав’язування iй своїх форм полiтичного

устрою». Бiльшовики незважаючи на численнi декларацii про «самовизначення

нацiй аж до вiддiлення», не переводили своїх вiдносин з Україною в площину

мiжнародного права.

Постає закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада

не змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв – зовнiшнього й внутрiшнього.

Лiдери Центральної Ради опинилися перед вибором – де шукати допомоги

проти ворога нашого нацiонального визволення – Росiї. Одна частина стояла

за те, щоб шукати iї в народi, йдучi назустрiч його соцiально-еконмiчним

прагненням, а друга частина – закликала на допомогу проти бiльшовицької

навали нiмецького вiйська. Члени української делегацiї пiсля переговорiв у

Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до

нiмецького народу про допомогу. Але приход нiмецької армiї на Україну не

дав очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація і надія на зовнішні сили

провалилась, бо німці себе почували на українській землі не як «приятелі»,

а як повноправні хазяєва.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий

внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що

виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-

економічну програму та нездатність Центральної Ради налагодити ефективний

державний механізм. А неспроможність вирішити ділему – пріоритет прав нації

чи прав людини (вибрали перше) врешті-решт це визначило долю Центральної

Ради.

Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і мало спроможних

політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися,

що вона не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих

мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували голодні

німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між

соціалістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що

«молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз

коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зали

ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада

впала — без усякої спроби захищатися.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним

політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала

страшних невдач. З огляду на слабкість і дискримінованість української

інтелігенції до революції, політичну її недосвідченість створення і

зміцнення Центральної Ради було безперечним здобутком. Своєю діяльністю

вона нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування

українського народу. Вона перетворила українське питання на одне з ключових

питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна Рада

у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг

сподіватися.

Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх

звертатися по допомогу до Росії. Прагнучи створити демократичний

парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті,

незважаючи на те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Вражаючим прикладом

цієї відданості стало надання єврейській меншості широкої культурної

автономії — попри найсуворішу критику з її боку українського уряду. Цей

крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не найбільш далекосяжним

здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи вимогу

українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий

принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і

більшовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови»

російського політичного мислення.

Але найочевиднішим в діяльності Центральної Ради є її поразка. До

найважливіших її причин належала відсутність двох головних опор

державності, а саме — боєздатної армії та адміністративного апарату. Не

маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями

та селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників. Не меншої

шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Це з

усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі між Винниченком і

Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко доводив, що

Центральній Раді слід проводити суспільне радикальнішу, ніж у більшовиків,

політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом

Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів

національної державності. Нарешті, безпосередньою причиною кінця

Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли

революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних

класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів,

великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усього

населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули

відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня

представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду

консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським

(титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимо-нархічними традиціями,

пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на

Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського

режиму — служив військовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був

авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє

військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був

обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З

приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав

про своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, що

характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати

«соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який

з усієї України прибуло 6500 делегатів, з ентузіазмом проголосили Україну

Гетьманською державою на чолі з П.Скоропадським, закликавши його «врятувати

країну від хаосу і беззаконня». Згодом багато писали й говорили про те, що

цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише

незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків

у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня в

Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському

майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже безкровне, лише в

сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

Того ж дня П.Скоропадський разом із прибічниками оголосив про встановлення

«Української Держави» (на відміну від «Української Народної Республіки»

Центральної Ради). Нова держава грунтувалася на незвичайному поєднанні

монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських

засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому

особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація

великих маєтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію

громадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись, що

вони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі

широкі прерогативи самого гетьмана: йому належало виняткове право видавати

всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та

військовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці претензії на

майже необмежену владу не могли приховати того факту, що влада на Україні

практично належала німцям, а не українцям.

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського

роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з

рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали

українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у

підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду

голови кабінету міністрів. Ним було призначено М.Устимовича — близьку до

гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів

підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-

федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити

цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М.Василенку.

Як із прикрістю писала пізніше Л.Старицька-Черняхівська, соціалісти-

федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не

вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й

об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів

погодився увійти до кабінету М.Василенка лише Д.Дорошенко — представник

давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він

став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова

гетьманського уряду Ф.Лизогуб також походив із старовинного українського

роду.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши

дипломатичні зв'язки з Німеччиною, яку гетьман навіть встиг відвідати з

офіційним візитом, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,

Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а

загалом ще із 30 державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення

«єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та

культури, хоч гетьман П.Скоропадський був професійним військовим. Його

універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим

її президентом став В.Вернадський); засновуються два державні українські

університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських

гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й

культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р.

гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків,

але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в

листопаді (його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян

та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх

маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з

допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П.Скоропадський здійснити

цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично

також не було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від

Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість

українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання

разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість

спостерігачів оцінює, як період соціального і громадського спокою.

Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька

армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну

російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою

гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до

речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні

суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується

що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував

робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української

Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати

Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на

міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не

тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських

країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був

приречений. В листопаді революція 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині

ліквідувала зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим

скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві

слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що

підняли повстання проти П.Скоропадського. З іншого боку, представники

Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови

проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і

новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За

допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що

сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.

За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли

делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки

й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член

делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже

сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже! .."

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана,

тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-

гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя

в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках,

працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я

знову починає згадуватися у пресі — прибічники Директорії УНР та Головного

отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими

монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього

гетьмана на політичній арені еміграції. І дійсно, незабаром Павло

Скоропадський з'являється, цього разу, як прапор руху гетьманців-

державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична

партія на чолі з В.Липинським та С.Шеметом, яка згодом оформилась, як

Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з

П.Скоропадським у 1918-му були досить складними. Слід зазначити хоча б, що

з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не

хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби"

відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана,

поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної,

народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд

складався з людей, які довели вірність українській національно-державній

ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги

виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку

листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив

С.Гербелю формування нового кабінету — вільного від германофілів і

зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише

федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької

навали та міжнародної ізоляції П.Скоропадський 14 листопада 1918 р.

оголосив про федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою Росією. Але

того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій

Церкві новий уряд — Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини.

Ідея федерації відштовхнула від П.Скоропадського українських патріотів,

однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві

формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під

командуванням С.Петлюри, розгортався махновський анархістський рух. Гетьман

втрачав контроль над країною.

14 грудня 1918 р. до Києва тріумфально ввійшли війська Директорії й

проголосили відновлення Української Народної Республіки. Того самого дня

гетьман з допомогою німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади

він писав: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців

докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він

опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з

огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України,

відмовляюся від влади».

Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів.

Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного

будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про

монархічну Україну.

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму

Вячеслав Липинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в

ознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державності

деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки

України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї

поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і

продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян і володарів маєтків.

Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він

привернув би на бік української державності найпродуктивніше населення

країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він

називав національне свідому українську інтелігенцію.

Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники)

зазначають, що саме «Скоропадський починав працювати над створенням

організації, яка в основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних

питаннях». Насправді він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку

його навіть не було серед кандидатів у диктатори (сам П.Скоропадський

пізніше писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про

гетьманство не думав»). Головним кандидатом українських кіл на роль монарха

був Євген Чикаленко, видатний організатор національного життя, відомий

меценат, до революції — фактичний голова Товариства українських поступовців

і видавець єдиної щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також

кандидатура Миколи Міхновського, першого теоретика самостійництва на

Наддніпрянщині. Однак окупаційне командування вважало, що під час

громадянської війни на чолі держави не повинна стояти цивільна людина. А

П.Скоропадський, авторитетний воєначальник і нащадок старовинного

гетьманського роду, мав перед усіма іншими кандидатами очевидні переваги.

Коли питання про майбутнього монарха було вирішене, політичні організації

на чолі з «Українською народною громадою» почали готувати переворот.

Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та

австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту,

коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали

заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П.Скоропадським виявив бажання

зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він

заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й

натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники

висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких

П.Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини та

Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони

погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення

міцного ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.

У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я

замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з

дому і візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові.

Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на

свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах. Я

почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював... яка

колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути про

особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на

лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще

переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені

Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого

мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити

собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії

мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай

буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край — буду

щасливий, не здолаю цього зробити — буду мати чисту совість, бо не маю я

особистих цілей».

1921 р. П.Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки І син,

гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондоні) поселився у

Ванзеє—мальовничому передмісті Берліна. Він бере активну участь в

політичному та культурному житті української еміграції, зокрема засновує у

Берліні Український науковий інститут. Працює над своїми «Споминами»,

листується із гетьманцями. До речі, його листи до В.Липинського

спростовують твердження, що він буцімто не володів українською мовою. Інша

річ, що рідною з дитинства йому була російська, якою вів свій і досі не

опублікований щоденник.

В часи 2-ї світової війни П.Скоропадський, користуючись впливом і

зв'язками в німецьких військових колах, визволив із тюрем та

концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише

гетьманців (наприклад С.Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколо

себе всі українські національні партії та організації, а також провести до

німецької адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього

гетьмана, — він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома

коаліціями держав, що воювали. Змушений зупинитися на німецькій орієнтації,

гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної

України — мрія, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так

і не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких

сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б

чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля

подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у

родинному оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні

1945 р., їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Був

поранений і через кілька днів помер. Останній гетьман України похований у

м. Меттен (Баварія).

Список літератури:

1. О.Субтельний «Україна. Історія» – К., 1993.

2. В.Шевчук «Козацька держава» – К., 1995.

3. М.Алексєєв, А.Г.Вертегел «Історія» – К., 1992.

4. А.С.Чайковський, Б.І.Захарчук «Посібник з історії» - К., 1994.