рефераты курсовые

Дослідження дії темпераменту на індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуац

Дослідження дії темпераменту на індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуац

ВСТУП

Щодня, включаючи телевізор, ми стаємо мимовільними свідками того, що в світі відбуваються війни, теракти, авіакатастрофи, природні катаклізми. Завдяки сучасним інформаційним технологіям, вони одержують широкий розголос. Постраждало ряд підприємств, у тому числі і вугільної промисловості України, на жаль, приводячи до зростання людських жертв. Без сумніву технологічні аварії є могутніми стресовими чинниками. Вони потенціюють розвиток реакції на важкий стрес у вигляді гострих і посттравматичних стресових розладів. При вивченні посттравматичних стресових розладів, що виникли в результаті аварії на шахтах, з'ясовується, що у потерпілих найбільш часто наголошується симптоматика у вигляді обсесивних ремінісценцій сюжетно залежного характеру. При цьому клінічна картина протікає важко і прогностично несприятливо, гостра симптоматика часто переходить в хронічну, провокуючи неврозоподобні і психопатоподібні розлади.

Об'єкт дослідження: індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуації, дослідження особливої дії темпераменту на стресові ситуації.

Предмет дослідження: індивідуально-психологічні і соціально-психологічні чинники на стресові ситуації у потерпілих шахтарів, вплив індивідуальних особливостей шахтарів, а саме, темпераменту, на професійну діяльність та на стресові ситуації у останніх.

Мета дослідження: виявити індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуації.

Згідно поставленої мети були намічені основні задачі дослідження:

1.Обгрунтувати теоретичні і методичні підходи до вивчення проблеми реакції на стресові ситуації шахтарів.

2. Прослідити діагностичними методами особливості реакції шахтарів на стресові ситуації.

3. Дослідити дію темпераменту на професійну діяльність шахтарів.

4. Досліджувати динаміку особових розладів у потерпілих від стресових ситуацій шахтарів.

Методологічною і теоретичною основою дослідження сталі концепції особи Ф. Перзла, До. Роджерса, До. Юнга, Е. Фромма, Е.Г. Лічко, спадкові механізми психіки С.Д. Максименко і вивчення стресових чинників в зміні особи Р. Селье, Ю.А. Александровського, Л.Ю. Шестопалової, вивчення ролі емоційно-вольової сфери у формуванні особи Г.С. Костюка, А.Н. Леонтьева, П.В. Симонова, А.Я. Чебикина, положення загальної психодиагностики і консультування Р. Айзенка, Л.Ф. Бурлачука, Н.Ю. Максимової, теоретико-методичні розробки в області НЛП: С.В. Ковальова, А. Аткинсон.

Методи дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури присвячений проблемі дослідження, емпіричне дослідження з використанням діагностичних методів: інтерв'ю; стандартизованого методу дослідження особи, опитувальника депресивності Бека, опитувальника Айзенка, шкали оцінки впливу травматичної події - ШОВТП; шкали дисоціації; шкали Гамільтона; тесту на виявлення тривожності (опитувальник Спілберга - Ханіна).

Близько 20 років тому в медицині стали використовувати таке поняття, як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який має на увазі психічний розлад, що виникає як негайна або відстрочена реакція на екстремальну або травматичну подію. Обов'язковою умовою є те, що подія повинна носити загрожуючий життю характер і оцінюватися людиною як дуже могутня загроза.

Таким чином, основною умовою розвитку ПТСР є стрес, причому рівня дистресу. Протягом життя від даного розладу страждають 13% всього населення земної кулі, а у потерпілих в результаті надзвичайних подій ПТСР розвивається. Його тривалість може варіювати від декількох тижнів до 30 і більше років.

Актуальність даної теми в Україні дуже велика. У нас є своя національна область небезпечних професій - це шахтарі.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕАКЦІЇ ШАХТАРІВ НА СТРЕСОВІ СИТУАЦІЇ

1.1 Вивчення стресу в психології

Основоположником вчення про стрес, як відомо, є канадський вчений Г. Селье. В 1936 р. він опублікував в журналі Nature знамениту статтю «Синдром, що викликається різними ушкоджувальними агентами». В ній наводилися дані про стандартні реакції організму на дію різних хвороботворних агентів. Це повідомлення поклало початок вченню про стрес, тобто про стан неспецифічної напруги в живому організмі, викликаному будь-яким зовнішнім ушкоджувальним чинником, або стрессором, як назвав його Г. Селье.

Стрес в первинному значенні розумівся Г. Селье як загальний адаптаційний синдром, тобто сукупність безлічі фізіологічних реакцій, що виконують адаптаційну функцію і характеризуючих цілісний фізіологічний стан організму, обумовлений впливом будь-якого шкідливого агента (фізичного, хімічного, біологічного, психічного і ін.). На дії різного роду - холод, страх, швидкий біг, утомленість, введення фармакологічних речовин, приниження, загроза і багато що інше - організм відповідає не тільки місцевою захисною реакцією, але і цілісною однотипною реакцією незалежно від того, який подразник діє в даний момент на організм. Включається механізм мобілізації організму на протидію стрессору, на адаптацію до нової ситуації, на боротьбу з небезпекою.

Основна увага Г. Селье і його послідовники уділяли біологічним і фізіологічним аспектам проблеми стресу. Традиційним стало розуміння стресу як фізіологічної реакції організму, зокрема реакції ендокринних залоз, контрольованих гіпофізом, На дію різних негативних чинників. Дія стресора підвищує активність ряду залоз внутрішньої секреції (реакції відбуваються в такій послідовності: гіпоталамус - передня частка гіпофіза - кора надниркових), а під впливом гормонів змінюється режим роботи багатьох найважливіших органів і систем. В боротьбі з хвороботворними агентами організм напружується, мобілізує всі сили і шукає ті або інші шляхи для пристосування до небезпеки. В цьому, по Селье, і полягає основне біологічне значення стресу. Селье назвав стрес загальним адаптаційним синдромом. Загальним - тому що при його виникненні змінюється загальний стан організму; адаптаційним - тому що він допомагає організму пристосовуватися до шкідливої дії стресора; синдромом - тому що спостережувані при цьому явища взаємозв'язані і представляють один комплекс.

Вітчизняні учені справедливо відзначають істотні недоробки і недоліки концепції Г. Селье і його школи. Основна помилка Г. Селье полягала в тому, що механізми неспецифічного пристосування він зводив до змін рівнів адаптивних гормонів в крові, хоча вони мають складнішу природу. Провідна і вирішальна роль в регуляції процесу пристосування організму належить нервовій системі.

Першим спробував розмежувати фізіологічне і психологічне розуміння стресу видний американський учений Р. Лазарус, який запропонував диференціювати фізіологічний і психологічний види стресу. Вони, на його думку, істотно відрізняються один від одного особливостями подразників (стресоров), що їх викликають, механізмом виникнення і характером у відповідь реакції. По Р. Лазарусу, аналіз психічного стресу вимагає обліку ряду інтелектуальних і особових моментів - значущість ситуації для суб'єкта, відношення особи до неї і т.д. Особливу увагу Лазарус надає процесу оцінки загрози. Загрозу він розуміє як передбачення людиною майбутнього зіткнення з якоюсь небезпечної для нього ситуацією.

З цих пір терміном «стрес» стали позначати стан людини, що виникає в організмі під дією різних психологічних і емоційно значущих для індивідуума подразників. Зараз терміни «психічний стрес» і «емоційний стрес» часто використовуються як рівнозначні, оскільки майже всі учені визнають, що основною причиною психологічного стресу є емоційне збудження. Не випадково, ймовірно, багато дослідників стресу сталі ототожнювати поняття стресу і емоцій. Але це обідняє поняття стресу, оскільки в структуру психологічного стресу, крім емоційного, входять і інші психологічні компоненти (мотиваційно-особові, інтелектуальні, перцептивні).

Поняття стресу використовують не тільки в психології, але і в медицині, біології, соціології і навіть в політиці.

Проте не дивлячись на все це, в психології дотепер не існує єдиної теорії стресу, а поняття стресу надзвичайно розпливчато і багатозначно.

Мабуть, найбільші симпатії психологів завоювала теорія стресу, запропонована Лазарусом. Як вже указувалося, основним поняттям її є інтелектуальний процес оцінки, що дозволяє індивідууму аналізувати значення діючого подразника і вирішувати питання про його можливу шкоду. Ця теорія - по суті перша власне психологічна концепція стресу - отримала назву когнітивної теорії стресу.

Вельми поширено в психології розуміння стресу, засноване на ситуаціях, що викликають його або сприяючих його виникненню. Типова ситуація подібного роду - ситуація, в якій людина вимушена вирішувати надважку задачу, що перевищує в даний момент його фізичні або розумові можливості.

Як указує французький вчений П. Фресс, стресогенним моментом є не сама по собі ситуація, а відносини в цій ситуації між мотивами і можливістю суб'єкта діяти адекватно їм. Залежно від ступеня відповідності мотивації можливостям індивідуума всі стресогенні умови П. Фресс підрозділяє на дві групи. Першу складають умови, при яких суб'єкт не здатний, не уміє або просто не готовий діяти (новизна, незвичність, раптовість ситуації). Другу групу складають: надсильна мотивація, що викликає або надсильне хвилювання, або підвищену напругу, або розрядку збудження у формі радості, сміху і т.д. Особливо позначається надсильна мотивація в соціально значущих ситуаціях, в умовах конфлікту.

Г. Стокфельт (1970) відзначає, що грубо всі стимули, що викликають стрес, можуть бути підрозділений на дві великі групи: 1) стимули конативного характеру; 2) стимули інтелектуального характеру.

По Стокфельту, стресовими є ситуації очікування оцінки людиною своєї особи або діяльності; ситуації, пов'язані з виконанням відповідальної або небезпечної роботи (військова битва, підводне плавання, космічний політ, аварія, боротьба з пожежею і т. д.); ситуації, коли інтелектуальна або будь-яка діяльність утруднена (дефіцит часу, дія відволікаючих чинників, перешкод і ін.); ситуації, пов'язані з порушенням міжособових контактів і відносин і т.п.

Природно, стан, що виникає у суб'єкта в цих або інших ситуаціях і визначуване як стресове, залежно від виду ситуації одержує свою назву. Оскільки ситуацій цих незліченна множина, в психології сталі виділяти безліч різновидів стресу. Так, в даний час говорять про стрес життя (Г. Селье, 1956), маючи на увазі під ним психічний стан людини, що виникає під впливом ситуацій, обумовлених витратами сучасної цивілізації (урбанізація, зростаючий темп повсякденного життя, забруднення навколишнього середовища і т. д.). Сюди ж можна віднести стресові стани, що виникають у людини у зв'язку з рядом негативних сторін суспільства.

Існують такі форми стресу, як стрес лабораторний або експериментальний, соціальний або міжособовий, больовий і хірургічний, військовий і космічного польоту, мотиваційний, екзаменаційний і інтелектуальний, швидкісний, індустріальний і т.д.

У всіх цих випадках терміном «стрес» користуються для позначення вельми широкого класу явищ, що відносяться до взаємодії між екстремальними стимулами і пристосовними можливостями людини.

Таке розуміння стресу звужує поняття, оскільки очевидно, що одна і та ж ситуація може викликати легке емоційне збудження у однієї людини, сором - у іншого, гнів - у третього; більш того - одна і та ж людина здатна проявляти різні негативні емоційні реакції - від байдужості до афекту.

Серед дослідників популярно розуміння стресу, засноване на реакціях, які він викликає в організмі і в яких виявляється.

Хоча класичним прикладом розуміння стресу як реакції як і раніше залишається концепція Г. Селье про загальний адаптаційний синдром, останніми роками з'явилося багато робіт, в яких велику увагу надається опису реакцій і всіляких змін, що відбуваються в цей час як у фізіологічних системах, так і в поведінці і діяльності людини.

Наприклад, Холт із співавторами (1970), перераховуючи показники стресу, розрізняють фізіологічний, поведінковий і психологічний рівні.

Багато зарубіжних і радянських учених, що вивчають стан стресу, судять про нього по виділенню адреналіну і норадреналіну, частоті серцевих скорочень (ЧСС) і суб'єктивним реакціям випробовуваних (самооцінці самопочуття і настрою).

Слід зазначити, що найбільше значення більшість зарубіжних учених додає саме реєстрації і аналізу гуморальних реакцій.

Цікаве трактування стресу, запропоноване В. В. Суворовою (1975). Одним з її основних положень є гіпотеза про залежність виду стресу від «місця додатку» стресових дій, тобто від того субстрата, де виникає реакція на ці дії. Залежно від цього вона виділяє стрес периферичний (наступає при порушенні гомеостазу при діях різного роду: температурних, больових, хімічних, радіоактивних і т.д. - на периферичні органи і тканини і розвивається по типу загального адаптаційного синдрому) і стрес церебральний (наступає при негативній дії на функції другої сигнальної системи і процеси вищої нервової діяльності. Відповідно до цього виділяються два його вигляди - второсигнальний і першосигнальний.

Як і більшість дослідників стресу, В. В. Суворова розділяє негативну позицію в оцінці стану стресу, вважаючи, що «стрес - це надзвичайний стан, який необхідний подолати, з якого не обходжений вийти. Стрес не характеризується популярністю - він, як правило, негативний».

Взагалі через неоднозначність трактування поняття «стрес», обтяженої його медико-біологічними і односторонніми психологічними уявленнями багато учених, особливо вітчизняних, цьому поняттю віддають перевагу іншому - «психічна напруженість», яку позначають психічний стан людини в складних і утруднених (екстремальних) умовах діяльності. При цьому поняття «стрес» і «психічна напруженість», на жаль, нерідко ототожнюються, вживаються як синоніми.

Довгий час вважалося, що стрес викликають лише негативні чинники. Проте численні дослідження останніх роки показали, що механізм стресу може прийти в дію не тільки під впливом шкідливих чинників. Тому в сучасному формулюванні стрес визначається як неспецифічна реакція організму на будь-яку дію, що надається на нього.

Отже, ні ситуаційне розуміння стресу, ні розуміння стресу, засноване на реакціях, недостатнє для його повної психологічної характеристики. По-перше, не всякий емоційний стан, що виникає у важкій або загрожуючій ситуації, є стресом, а, по-друге, не всяка реакція, що виникає при стресі, є властивою тільки цьому стану і не може виникати в інших ситуаціях (специфічні для стресу реакції - ендокринні, кардіоваскулярні т.і. - можуть супроводжувати, наприклад, утомленість, хворобу і ін.).

Отже, немає специфічних фізіологічних показників стресу. Діагностувати стрес тільки по вегетативних або ендокринних зсувах не можна, оскільки вони неспецифічні для стресу, а виникають і при цілому ряді негативних емоцій, стані стомлення і т.д.

У зв'язку з цим необхідно диференціювати стрес від інших близьких станів, наприклад, тривожності, фрустрації, дискомфорту і т.п. Розмежування стресу і емоційних станів - задача надзвичайно важка. В зарубіжних дослідженнях порівняльний аналіз і розмежування стресу і емоційних станів практично не проводяться. У вітчизняній психології така спроба зроблена В. В. Суворовою (1975), яка показує, що хоча стрес і емоції в деяких чаях співпадають, все-таки емоційні і стресові стани розрізняються як за змістом цих понять, так і по фізіологічних механізмах і ролі в житті і діяльності людини. Ще більші відмінності існують між стресом і станом стомлення, які зв'язані між собою значно менше ніж стрес і емоції.

Особливий інтерес уявляє питання про вплив психічного стресу на поведінку і діяльність людини.

Багато років в психології домінувало розуміння стресу як стану, що викликає пониження функціонального рівня. Значне число досліджень присвячено вивченню стресу як чинника, негативно діючого на психічні функції і діяльність індивідуума, а також дезорганизуючего його поведінка. Наприклад, встановлено, що стрес викликає порушення сенсорної активності, особливо зорової і слухової, придушення розумової діяльності, погіршення мнемичних процесів.

Лише порівняно недавно стали говорити про дві форми впливу стресу - що підвищує функціональний рівень діяльності людини («стрес лева») і знижуючого його («стрес кролика»). Річ у тому, що у лева в надниркових виявляється переважно норадреналін, а у кролика - адреналін. Виникла гіпотеза, що при емоціях, пов'язаних з необхідністю затримати їх зовнішні прояви (оборонна реакція, що викликає страх, депресію), посилюється виділення адреналіну («гормону кролика»), а при емоціях, пов'язаних з вираженим зовнішнім проявом (агресивна реакція, супроводжувана люттю, гнівом, злістю), виділяється норадреналін («гормон лева»).

М. Франкенхойзер (1967) різний вплив однієї і тієї ж стресової ситуації на різних людей намагалася пояснити відносним посиленням виділення адреналіну в період стресу. Тривога і уникнення (гальмівна форма стресу) спостерігалися у «кроликів», агресивна форма (збудлива) - у «левів». Було виказане припущення, що це обумовлено відмінностями в такій межі особи, як тривожність. Проте ця гіпотеза не отримала експериментального підтвердження (М. Франкенхойзер, 1970).

Про залежність успішності діяльності в умовах психічного стресу від особових особливостей індивідуума говорять, наприклад, дані про зв'язок погіршення діяльності під впливом стресу і схильності до тривоги (З. Льовандер, 1970; А. Русен, 1970), схильності до депресивних тенденцій (М. Франкенхойзер, 1970), надмірної мотивації (Т. Стокфельт, 1970), завищення рівня домагань особи (Я. Рейковській, 1966) і т.д.

Поза сумнівом, в комплексі причин, що обумовлюють вплив психічного стресу на ефективність діяльності, індивідуально-психологічні особливості особи індивідуума грають далеко не останню роль.

Факти свідчать про те, що в умовах стресу властивості нервової системи і темпераменту людини роблять як позитивний, так і негативний вплив на динаміку його діяльності і її загальну результативність.

Дані про різний вплив стресової ситуації на поведінку і діяльність людей з різними типологічними властивостями нервової системи вперше були отримані в лабораторії Б.М. Теплова - В.Д. Небиліцина з Д.М. Гуревичем і його співробітниками при дослідженні операторів енергосистем в умовах аварій. Були знайдені не залежні від досвіду і кваліфікації чергового оператора індивідуальні відмінності в поведінці при ліквідації справжніх і тренувальних аварій. Виникло припущення, що відмінності в поведінці пов'язані з відмінностями в силі нервової системи. Ділові характеристики 26 чергових інженерів були зіставлені з результатами лабораторних випробувань сили їх нервової системи. Виявилося, що ті випробовувані, які були кваліфіковані як що не «справляються», володіють вираженою слабкістю нервової системи.

В.Д. Небиліцин, розглядаючи проблему надійності праці оператора в світлі вчення про типи вищої нервової діяльності (1964), висунув гіпотезу про зв'язок між деякими характеристиками робочих якостей оператора і основними властивостями його нервової системи. Серед цих якостей він виділив основні: довготривалу витривалість, в основі якій лежить сила нервової системи; витривалість до екстреної напруги і перенапруження, яка повинна бути зв'язаний або з силою нервової системи по відношенню до збудження, або з врівноваженістю нервових процесів; перешкодостійкість до дії чинників середовища (температура, тиск, вогкість, шуми, прискорення, гіпоксія і т.д.), яке також прямо залежить від сили нервової системи; реакція на непередбачені подразники - функція врівноваженості нервових процесів збудження і гальмування. Перемикається, на думку В.Д. Небиліцина, пов'язана з рухливістю нервових процесів.

Отже, слабкість нервової системи з боку збудження і висока тривожність - це ті чинники, які обумовлюють зниження ефективності діяльності і дезорганізацію поведінки в умовах психічного стресу.

Останніми роками в області психології праці, в інженерній психології сталі говорити про емоційну стійкість як властивості особи, яка забезпечує високоефективну діяльність і цілеспрямовану поведінку людини в умовах стресу. Причому немає однозначного розуміння природи цієї емоційної стійкості. Якщо одні розуміють її достатньо просто і однозначно «як здатність долати стан зайвого емоційного збудження при виконанні складної рухової діяльності» (В.Л. Маріщук, 1964); інші - дещо ширше, розуміючи під цією властивістю «з одного боку, несприйнятливість до эмоціогених чинників, що надають негативну дію на психічний стан індивідуума, а з другого боку, здатність контролювати, стримувати і управляти виникаючими емоціями, забезпечуючи тим самим успішне виконання необхідних дій» (Е.А. Мілерян, 1966), то треті (наприклад, П.Б. Зільберман, 1974) вважають, «що під емоційною стійкістю слід розуміти інтегральну властивість особи, що характеризується такою взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних і мотиваційних компонентів психічної діяльності індивідуума, яка забезпечує оптимальне успішне досягнення мети діяльності в складній емотивованій обстановці».

Загальним у всіх цих підходах є те, що, на думку дослідників, висока або сильна емоційна стійкість визначає високу або підвищену продуктивність діяльності в умовах стресу, низька або слаба емоційна стійкість - погіршення і зниження її. Більшість авторів зв'язує високу емоційну стійкість з великої силою нервової системи, її врівноваженістю.

Прийнято вважати, що ситуація стресу має емоційно негативний характер. В.С. Мерлин (1964), Н.С. Уткина (1968), А.А. Коротаев (1968) і інші знайшли, що пониження функціонального рівня діяльності і стресові реакції в поведінці осіб із слабою нервовою системою виникають і тоді, коли завдання пов'язано з позитивними емоціями (експериментатор позитивно оцінює роботу випробовуваного, звучить приємна музика). Отже, у людей із слабою нервовою системою за певних умов стан стресу виникає і розвивається під впливом позитивного емоційного подразника.

Дані, отримані співробітниками лабораторії В.З. Мерліна, дозволили вже не так однозначно розглядати залежність поведінки і продуктивності діяльності людини в умовах психічного стресу від типологічних особливостей нервової системи. Поза сумнівом, вплив стресу залежить не тільки від сили - слабкості нервової системи, її врівноваженості або ступеня тривожності, але і від особливостей особи, наприклад, її відносин, активності мотивації.

Отже, аналіз поняття психічного стресу показує, що стрес розглядається, як правило, вузько, односторонньо. Більшість учених розуміє його як стан, що виникає або у важкій, або в загрожуючій, або в якійсь інший емоційно негативної ситуації.

Загальним для всіх видів психічного стресу, на думку більшості дослідників, є їх обумовленість діями негативного емоційного подразника. Лише деякі учені вважають, що стан стресу може виникати при дії позитивних емоційних подразників.

Багато дослідників або ототожнюють стрес з іншими негативними емоційними реакціями (тривога, фрустрація, дискомфорт, агресія, конфлікт, психічний зрив), або позначають поняттям стресу крайній ступінь стану психічної напруженості.

Майже всі учені вважають, що психологічний стрес негативно впливає на поведінку і діяльність людини. Лише останнім часом з'явилися припущення про позитивний вплив стресу і тепер залежно від характеру впливу на організм стрес розділяють на дистрес (діючий негативно) і евстрес (діючий позитивно).

Встановлено, що одна і та ж напружена ситуація викликає у різних людей залежно від їх індивідуальних особливостей різний ступінь стресу. В цій області досліджень помітні відмінності в позиціях вітчизняних і зарубіжних психологів.

Зарубіжні дослідники, пояснюючи індивідуальні відмінності в прояві стресу і його впливі на людину, в основному спираються на теорію стресу Г. Сельє і пов'язують ці відмінності з особливостями ендокринної системи. Проте останні роботи ряду вітчизняних учених показують, що природу даного явища неможливо вивести з механізмів тільки ендокринної регуляції, відмінних відсталістю і інертністю. Найтонше пристосування організму до дій середовища забезпечує нервова система. Тому різний вплив однієї і тієї ж стресової ситуації на діяльність різних людей істотно залежить від властивостей загального типу нервової системи (зокрема від сили нервової системи щодо збудження) і деяких особливостей темпераменту (тривожності, емоційної збудливості, імпульсної).

1.2. Стресостійкість організму залежно від темпераменту

Особливості реакції на ситуації у різних людей індивідуальні. До зовнішніх чинників, що визначають індивідуальну стресостійкість людини, відносять умови життя, спосіб життя, живлення. Внутрішні чинники стресостійкість - це спадковість, попередні хвороби, індивідуально-психологічні якості (властивості нервової системи, конституція, темперамент). Багато в чому наша стресостійкість визначається темпераментом. В сучасній психології цим терміном позначають особливості психіки людини. Темперамент є біологічним фундаментом нашої особи, заснований на властивостях нервової системи людини і пов'язаний з будовою тіла (конституцією), обміном речовин в організмі. Саме темперамент багато в чому визначає потенційну стресостійкість організму.

Традиційно виділяють чотири основні типи темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік.

Холерик. Холеричний темперамент відноситься до сильного, неврівноваженого типу нервової системи. Це легко збудливі, емоційно активні люди, стрімко виконуючі професійні функції. Холерики мають порівняно високу чутливість до стресу, вони практично миттєво відчувають зміни зовнішніх умов і свого власного стану. Проте за рахунок того, що за допомогою виражених емоційних «спалахів» вони швидко позбавляються від негативного стану, холерики його не накопичують і здатні тривалий період працювати в умовах напруги.

Флегматик. Представники флегматичного темпераменту володіють сильним, урівноваженим типом нервової системи. Активність флегматика в зовнішній діяльності понижена, але витривалість, працездатність достатньо великі. Люди цього типу можуть наполегливо і тривало трудитися в умовах професійного стресу, але здатні накопичувати негативний стан, а проявляють його рідко, але дуже різко: «бунтом» проти керівництва, несподіваним рішенням змінити місце роботи і т.д.

Сангвінік. Мабуть, самий стресостійкість тип темпераменту, оскільки володіє сильним, урівноваженим, рухомим типом нервової системи. Природний оптимізм дозволяє долати негативні стани, а високий життєвий тонус і поверхневість емоційних переживань - протистояти діям емоційного і інформаційного видів стресу.

Меланхолік. А ось емоційно «крихкі меланхоліки» мають низьку стресостійкість. Такі люди - представники слабого типу нервової системи, тому фізично і емоційно менш витривалі. Меланхоліки наділяють здібністю до співпереживання, умінням спостерігати, їх емоційні переживання глибокі і тривалі. В умовах стресу вони помітно знижують працездатність, випробовують дискомфорт, погіршення загального самопочуття. Те, що реакція на стрес і форми його протікання залежать у тому числі (але не тільки!) від типу темпераменту - очевидно.

Оскільки кожна діяльність пред'являє до психіки людини і її динамічних особливостей певні вимоги, немає темпераментів, ідеально придатних для всіх видів діяльності. Можна сказати, що люди холеричного темпераменту більш придатні для активної ризикованої діяльності («воїни»), сангвініки - для організаторської діяльності («політики»), меланхоліки - для творчої діяльності в науці і мистецтві («мислителі»), флегматики - для планомірної і плідної діяльності («творці»). Для деяких видів діяльності, професій протипоказані певні властивості людини, наприклад, для діяльності льотчика-винищувача протипоказана повільність, інертність, слабкість нервової системи. Отже, флегматики і меланхоліки психологічно мало придатні для подібної діяльності.

Роль темпераменту в праці і навчанні полягає в тому, що від нього залежить вплив на діяльність різних психічних станів, що викликаються неприємною обстановкою, емоцисгеними чинниками, педагогічними діями. Від темпераменту залежить вплив різних чинників, що визначають рівень нервово-психічної напруги (наприклад, оцінка діяльності, очікування контролю діяльності, прискорення темпу роботи, дисциплінарні дії і т. п.)

Існують чотири шляхи пристосування темпераменту до вимог діяльності.

Перший шлях - професійний відбір, одна із задач якого - не допустити до даної діяльності осіб, які не володіють необхідними властивостями темпераменту. Даний спосіб можливий тільки при відборі кандидатів на професії, пред'являючи підвищені вимоги до властивостей особи.

Другий шлях пристосування темпераменту до діяльності полягає в індивідуалізації що пред'являються до людини вимог, умов і способів роботи (індивідуальний підхід).

Третій шлях полягає в подоланні негативного впливу темпераменту за допомогою формування позитивного відношення до діяльності і відповідних мотивів.

Четвертий, основний і самий універсальний шлях пристосування темпераменту до вимог діяльності - формування її індивідуального стилю. Під індивідуальним стилем діяльності розуміють таку індивідуальну систему прийомів і способів дії, яка характерна для даної людини і доцільна для досягнення успішних результатів діяльності.

Темперамент накладає відбиток на способи поведінки і спілкування. Наприклад, сангвінік майже завжди ініціатор в спілкуванні, він відчуває себе в компанії незнайомих людей невимушено, нова, незвичайна ситуація його тільки порушує, а меланхоліка, навпаки, лякає, збентежує, він втрачається в новій ситуації, серед нових людей. Флегматик насилу сходиться з новими людьми, свої відчуття проявляє мало і довго не помічає, що хтось шукає мотиву познайомитися з ним. Він схильний любовні відносини починати з дружби і врешті-решт закохується, але без блискавичних метаморфоз, оскільки у нього сповільнений ритм відчуттів, а стійкість відчуттів робить його однолюбом. У холериків, сангвініків, навпаки, любов виникає частіше з вибуху, з першого погляду, але не така стійка.

Продуктивність роботи людини тісно пов'язана з особливостями його темпераменту. Так, особлива рухливість сангвініка може принести додатковий ефект, якщо робота вимагає від нього частого переходу від одного роду занять до іншого, оперативності в ухваленні рішень, а одноманітність, регламентована діяльності, навпаки, приводить його до швидкого стомлення. Флегматики і меланхоліки, навпаки, в умовах строгої регламентації і монотонної праці знаходять велику продуктивність і опірність стомленню, ніж холерики і сангвініки.

В поведінковому спілкуванні можна і потрібно передбачати особливості реакції осіб з різним типом темпераменту і адекватно на них реагувати.

Підкреслимо, темперамент визначає лише динамічні, але не змістовні характеристики поведінки. На основі одного і того ж темпераменту можлива і «велика», і соціально-нікчемна особа.

Цікаво, що благополучні сімейні пари із стійкими відносинами відрізняються протилежними темпераментами: збудливий холерик і спокійний флегматик, сумний меланхолік і життєрадісний сангвінік як би доповнюють один одного, потрібен один одному. В дружніх відносинах часто бувають люди одного темпераменту, окрім холериків (два холерики часто сваряться через взаємну нестриманість).

З'ясувалося також, що самими універсальними партнерами є флегматики, оскільки їх влаштовує будь-який темперамент, окрім власного (пари флегматиків виявилися вельми неблагополучними за даними багатьох авторів).

І.П. Павлов виділив ще три «чисто людських типу» вищої нервової діяльності: розумовий, художній, середній. Представники розумового типу (переважає активність другої сигнальної системи лівої півкулі мозку) вельми розсудливі, схильні до детального аналізу життєвих явищ, до відвернутого абстрактно-логічного мислення. Відчуття їх відрізняються помірністю, стриманістю і звичайно прориваються назовні, лише пройшовши через фільтр розуму. Люди цього типу звичайно цікавляться математикою, філософією, їм подобається наукова діяльність.

У людей художнього типу (переважає активність першої сигнальної системи правої півкулі мозку) мислення образне, на нього накладає відбиток велика емоційність, яскравість уяви, безпосередність і жвавість сприйняття дійсності. Їх цікавить перш за все мистецтво, театр, поезія, музика, письменницька і художня творчість. Вони прагнуть широкого круга спілкування, це типові лірики, а людей розумового типу вони скептично розцінюють як «сухарів». Більшість людей (до 80%) відноситься до «золотої середини», середнього типу. В їх характері трохи переважає раціональний або емоційний початок, і це залежить від виховання з найранішого дитинства, від життєвих обставин. Виявлятися це починає до 12-16 років: одні підлітки велику частину часу віддають літературі, музиці, мистецтву, інші - шахам, фізиці, математиці.

Зі всіх властивостей темпераменту, мені б хотілося загострити увагу на тривожності.

У американських авторів можна знайти зіставлення деяких індивідуальних психічних особливостей із швидкістю утворення позитивних і умовних гальмівних рефлексів. Сюди відносяться дослідження тривожності, або турботи. Тривожність діагностувалося за допомогою дуже різноманітних наборів випробувань чаші всього за допомогою так званої Тейлоровськой шкали "відкритої тривожності", яка побудована по типу опитувальника. Склад психологічних компонентів тривожності не можна вважати цілком визначеним і встановленим. Найстійкіші і постійні компоненти цього комплексу: стан емоційної напруги (stress), переживання особистої загрози, підвищена чутливість до невдач і помилок, віднесення невдач і помилок, за рахунок властивостей своєї особи, заклопотаність, саме недовірливість, незадоволеність собою (Sarasch, I960). Весь цей симптокомплекс володіє однією з основних відмітних ознак темпераменту: від нього залежить динаміка діяльності. Але виявляється він лише в ситуації небезпеки і залежить від мотивів і відносин особи.

Тривожність спостерігається також при незадоволенні мотивів і у всякому психологічному конфлікті типу фрустрації. Стан тривожності не є іманентною властивістю, властивому певному темпераменту. Воно з'являється лише при певних порушеннях в системі мотивів і відносин особи. Недолік досліджень по Тейлоровської шкали "відкритої тривожності" в тому, що індивідуальні психічні особливості в них встановлювалися в більшості випадків на основі опитувальника. В опитувальнику указуються ті зовнішні ознаки, на основі яких можна судити про психічні особливості, що входять в комплекс тривожності. Діагноз проводився на основі бесіди з випробовуваними і безпосереднього спостереження за їх поведінкою. Цей метод діагнозу вельми ненадійний. У всіх цих роботах американських авторів, як і в більш ранніх роботах Іванова-Смоленського, симптомокомплекс психічних особливостей зіставлявся не із загальним типом нервової системи або окремими його властивостями, а з індивідуальними особливостями утворення позитивних умовних рефлексів. При такому способі зіставлення неможливо сказати, від якого саме загального типу нервової системи або окремої властивості залежить даний симптомокомплекс властивостей темпераменту. У випробовуваних з високим ступенем тривожності сила гальмування менше ніж сила збудження. Також з'ясувалася залежність тривожності від сили нервових процесів, 9 учнів із слабим процесом збудження при виконанні контрольної роботи в тому випадку, якщо від її результатів залежить різке погіршення четвертної відмітки, розподіл уваги погіршується в порівнянні з виконанням цієї роботи в спокійній ситуації. Тим часом у учнів з сильним процесом збудження при виконанні такої роботи, розподіл уваги не погіршується, а навпаки поліпшується в порівнянні з роботою в спокійній ситуації. Таким чином, цей симптомокомплекс володіє і іншими відмітними ознаками темпераменту: він залежить від загального типу нервової системи і має стійкий і постійний характер; виявляється в різні періоди життя і в різних ситуаціях.

1.3 Розлади, які виникають після стресових ситуацій

За даними А.А. Чурлина і Л.Н. Касимова майже кожна четверта людина в міській популяції опинялася в ситуації, загрожуючої її життю або фізичній цілості, і у 14,17% осіб можна діагностувати ПТСР різному ступеню вираженості: у 5,23% - розгорнений, в 3,3% - компоненти ПТСР.

Але найбільш часто ПТСР наголошуються в результаті аварій на крупних промислових підприємствах, у тому числі на шахтах. Дослідження, проведені на крупних промислових підприємствах, виявили, що 54,3% співробітників знаходять психічні відхилення прикордонного рівня.

В останні десятиріччя людство перенесло немало крупних катастроф, зв'язаних з використанням нових технологій і злочинним, некомпетентним їх використовуванням. За даними МОЗ (без урахування крупних аварій і катастроф) лише на автомобільних дорогах миру щорічно гине більше 300 тис. чоловік. В кінці 90-х років число жертв залізничних катастроф перевищило навіть кількість жертв в результаті автомобільних аварій. На Україні увагу вітчизняних психологів і психіатрів привернуте до наслідків аварії на ЧАЕС.

Систематичні дослідження проблеми наслідків дії на людину екстремальних розладів почалися у зв'язку з необхідністю реабілітовувати величезну кількість людей в результаті воєн в Кореї і у В'єтнамі в 60-70 рр. Саме з того часу виникло поняття «посттравматичні стресові розлади». Даний термін знайшов віддзеркалення в DSM-III, а потім в DSM-III-R і МКБ-10. В 25 - 30% випадків у воюючих виникли клінічні варіанти ПТСР.

Психіатричний і психологічний аналіз порушень вищих психічних функцій, відомих під назвою ПТСР, показав, що дані розлади відомі дуже давно, хоча і під іншими назвами. Ще в 1871 р. Коста описав психічні розлади у солдатів, що брали участь в громадянській війні в Америці. В клінічній картині захворювання цих солдатів превалювали кардіологічні симптоми («солдатське серце»). В 1884 р. були описані важкі психічні наслідки у потерпілих в результаті глобальної залізничної катастрофи, при цьому згадані розлади наголошувалися у тих осіб, які не отримали фізичних пошкоджень. З того часу до психологічної і психіатричної літератури увійшов термін «травматичний невроз», при цьому малися на увазі психологічні травми. В 1907р. до психологічної і психіатричної термінології увійшло поняття «військовий невроз».

У військовослужбовців, що брали участь в боях в Афганістані і Чечні, іноді розвивався так званий «синдром Зомбі». Він є патологічним розвитком особи з паранояльною спрямованістю до складноорганізованих бойових дій. У цих осіб можуть бути короткочасні прояви сверхдовірливости і сверхвідкритості, що змінялися невмотивованою і непередбачуваною агресивною ворожістю. На думку ряду авторів для цих осіб характерна шизо-епилептоїдна конституція. На відміну від «Зомбі», формованого хронічним жорстоким стресом війни (смертельною загрозою), ще один описуваний клінічний феномен - «феномен Рембо» формується у добровільних учасників ліквідації надзвичайних ситуацій. Даний феномен представляє невротичну структуру, обумовлену інтрапсихичним конфліктом між прагненням до гострих відчуттів (участі до надзвичайних ситуацій) і відчуттями тривоги, вини, сорому і огиди за свою участь в них. Особа з «синдромом Рембо» прагне брати участь в надзвичайних ситуаціях, щоб подолати пасивний або активний внутрішній стрес.

У 25 - 30% українських ветеранів афганської війни мають місце виражені прояви наслідків стресових розладів. У 50% колишніх солдатів-інтернаціоналістів наголошуються окремі симптоми цього розладу. Характерним розладом було зниження рівня їх соціальної адаптації.

Існує точка зору про постчорнобильский синдром як про складну проблему виникнення психологічної, психічної і соматоневрологичної патології у учасників ліквідації наслідків аварії (ЛНА) на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС). Ряд дослідників наполягає на участі психотравмуючих чинників в генезе патологічних проявів у ЛНА на ЧАЕС. Підкреслюється роль зміни життєвого стереотипу, що є хронічним патогенним чинником і що приводить до формування стійких психогенних порушень, патохарактерологичного розвитку особи і психосоматичних захворювань. В зв'язку з цим знаходиться і уявлення про постчорнобильский синдром як про патологічні прояви, що нагадують органічні, але виникаючих в результаті емоційного стресу.

В літературі є повідомлення про те, що емоційна напруга і психічний стрес є причиною передчасного старіння.

При дослідженні великої групи шахтарів - ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС - виявилася велика питома вага виникнення у них страху смерті, сенестопатій, нозофобій, розладів сну, зниженого настрою. Проте далеко не тільки у тих шахтарів, які брали участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, але і у багато кого з тих, хто потрапив в катастрофу на підприємствах вугільної промисловості, розглядалися розлади нервової системи.

Як з'ясувалося, з кожним роком збільшується число аварій на шахтах. Так, в 2007 р. на підприємствах вугільної промисловості України відбулося більше 20 аварій, при цьому велика частина з них наголошувалася на Донбасі. В 2006 р. тільки в Донецькій області загинуло 206 гірників, в 2007 - 181, в 2008 - 233, в 2009- 211. В 2007 р. в Донецькій області лише за перше півріччя відбулося 85 крупних аварій, в результаті яких загинуло 160 чоловік. 82% шахт цієї області є небезпечними через раптові викиди вугілля, газу і вибухів пилу. В Луганській області анологічні катастрофи загрожують життєдіяльності 32% шахт.

Здійснений групою учених клініко-динамічний аналіз наслідків стресових станів показав чітку послідовність в розгортанні психопатологічних феноменів. В инициальном періоді його становлення з моменту появи первинних ознак захворювання переважали окремі моно- і мікросимптоми, що протікали на догоспитальному рівні. Подальше вивчення ПТСР дозволило встановити наявність більш вираженої стійкої симптоматики по трьох основних етапах. Етап невротичних (неврозоподібних) реакцій з тривалістю від 3 до 12 місяців характеризувався патологічними змінами і виявлявся переважно по типу психогенних і аномальних особових розладів. Етап невротичних і патохарактерологичних станів розвивався через 1-5 років після перенесеного бойового стресу на фоні додаткових астенизирующих чинників (перевтома, соматичне захворювання, психоемоційні навантаження в побуті, на роботі і ін.). В найсприятливіших випадках динаміки відбувалося формування третього заключного етапу ПТСР. Він характеризувався переходом хвороби в хронічний статус (етап невротичного і патологічного розвитку особи). Для нього властиво тривале (понад 3 роки) формування стійкої патохарактерологичної структури (найбільш часто це торкається учасників афганської війни). Спостерігалася “кристалізація” психопатологічних проявів, що полегшувало їх типологічну і прогностичну оцінку. Як істотні прогностичні критерії виступали: наявність (або відсутність) преморбидної особової акцентуації, соматоорганичних знаків, збереження психотравмуючої ситуації, різкий ступінь вазовегетативної стигмації [22].

Розлади, що виникають після аварій, можна розділити на три рівні (психологічний, невротичний і психотичний).

Велике значення має характер і інтенсивність стресових ситуацій.

Кожна людина має свій «поріг чутливості до стресу» - той індивідуальний рівень напруги, до досягнення якої ефективність діяльності підвищується. Але якщо дія стресора продовжується тривалий період часу, посилюється і перевищується поріг чутливості, у людини істотно знижується успішність роботи і якість життя [65].

Стан і поведінка людини в умовах стресу різко змінюється на протилежне. Про людину в цьому стані японці говорять: «Він втратив свою особу». Цей вислів можна зрозуміти як: «Людина втратила самовладання». Дійсно спокійна і стримана людина раптово ставала метушливою, дратівливою, навіть агресивною і жорстокою. А жива, рухома і товариська людина несподівано ставала похмурою, замкнутою, загальмованою. На першій стадії зникає психологічний контакт в спілкуванні, з'являється відчуження у відносинах. На другій стадії розвитку стресового стану відбувається повна або часткова втрата ефективного і свідомого самоконтролю. «Стихія» деструктивного стресу руйнівно діє на людську психіку. В такій ситуації людина може не пам'ятати, що говорив і що робив. Людина відчуває спустошення і стомлення. На третій стадії людина зупиняється і повертається до «самому себе», часто переживаючи відчуття вини.

Стресові чинники можуть бути гострими (природні і технологічні катастрофи, війни, напади і інші загрози життя), а також хронічними розтягнутими в часі (соціально-економічні труднощі, конфліктна ситуація в сім'ї або на роботі). Стреси підрозділяють на одиничні, множинні і періодичні [98, 22].

Гострі, життебезпечні стреси звичайно потенціюють розвиток реакцій на важкий стрес у вигляді гострих і посттравматичних стресових розладів. Хронічні пролонговані стресові стани приводять до розвитку невротичних і соматоформних розладів. Розвиток ПТСР може мати місце не тільки у учасників або жертв екстремальних подій, але і у членів їх сімей. Уявлення про психологічні і психічні наслідки стресових чинників не є закінченими і повністю сформованими. Як указує ряд авторів, виділення ПТСР є етапом у вивченні дії екстраординарної психічної травми на психічне здоров'я людини [47]. На відміну від гострої стресової реакції ПТСР виникає не у момент стресової події, а у віддалені терміни - після виходу людини із стресової ситуації. Підгострі порушення психіки характеризуються дереализаційними і розладами деперсоналізацій, тривожно-депресивним станом, депресивними реакціями з конверсійними розладами, реакціями эйфоричного типу і обсесивно-фобічними розладами. Особливо стійкими є такі клінічні прояви як депресивні і обсесивно-фобічні розлади, а також порушення сну. Саме ці порушення укладаються в клінічну картину раннього етапу формування ПТСР [6]. Подальший розвиток ПТСР характеризується напливами (пожвавленням), що продовжуються, в свідомості хворого екстремальної ситуації з супутніми афектними реакціями, що виявляються у вигляді тривоги, жаху, страху і так званої «уникаючої поведінки», що характеризується прагненням піти від всіх чинників, що нагадують про трагічні події. Нав'язливі спогади пацієнтів виникають без зовнішніх стимулів, але супроводжуючі їх емоційні реакції можуть бути настільки сильними, що пацієнт відчуває їх в тій же мірі, як і реальні події. Уникнення ситуацій може привести до психогенної амнезії. На цій же стадії часто виникає невротична і психопатотоподібна симптоматика. На думку деяких авторів клінічна картина ПТСР представляє поєднання психопатоподібних (асоціальних, эксплозивних, істеричних) розладів поведінки, що усугубляють алкоголізацією, вживанням наркотиків і важкою неврозоподібною симптоматикою. Проте ряд психологів підкреслюють тугу, тривогу, розчаровання в житті, самотність, суіцидальні думки пацієнтів. Страждання осіб, що перенесли важку психічну травму, виявляються у вигляді настирливо переслідуючими їх спогадами, сфокусованими у вигляді яскравих образних уявлень (flashbacks). Згідно діагностичним критеріям МКБ-10 ПТСР виникає в тому випадку, якщо людина перенесла травматичну подію, пов'язану із загибеллю або серйозними пораненнями людей, або із загрозою загибелі або поранень. При цьому людина може бути як очевидцем, так і жертвою. Другий критерій діагностики ПТСР свідчить, що обов'язковою є виражена емоційна реакція, а саме сильний страх і навіть жах, що поєднується з відчуттям безпорадності.

В роботах ряду авторів описані клінічні варіанти дебюту ПТСР, найпоширенішими з яких є астенічний (астенодепресивний), тривожний, істеричний, ананкастичний. Межі між даними симптомами стерті, розмиті проте їх діагностика сприяє більш правильному прогнозу. Існує думка про стійкі зміни особи після перенесених катастроф. При цьому найбільш часто зустрічаються тривожний, застряючий, педантичний, демонстративний і збудливий. Виявлено, що наявність акцентуації в преморбиде у осіб, професія яких пов'язана з перебуванням в екстремальних ситуаціях або із загрозою катастроф, може бути чинником ризику розвитку ПТСР, що необхідно враховувати при профвідборі [20, 36].

Загальні закономірності виникнення і розвитку ПТСР не залежать від конкретних травматичних подій, проте в психологічній картині ПТСР специфіка травматичного стресора (військові дії або насильство і інше), поза сумнівом, знаходять віддзеркалення [45].

Численні клінічні спостереження за особами, що перенесли катастрофічні стресові події, показали, що у потерпілих розвиваються тривалі психічні порушення поліморфного характеру з втратою звичайної емоційності, нав'язливими і пригноблюючими спогадами, підвищеною збудливістю і дратівливістю, нічними кошмарами і психосоматичними розладами, що повторюються, у вигляді соматовегетативних дисфункцій і соматоформних розладів, представлених функціональними соматичними скаргами, що не мають об'єктивної соматичної основи.

Стрижньовим симптомом ПТСР є стійкі спогади, у вітчизняній літературі часто що позначаються як «нав'язливі ремінісценції» [58]. В психології під ремінісценціями мається на увазі психологічний феномен, що полягає у відстроченому відтворенні того, що первинно тимчасово забуто. В роботах С.Л. Рубінштейна був відзначений важливий аспект феномена ремінісценції - залежність його появи від суб'єктивного афектно значущого відношення запам'ятовує до матеріалу.

Ряд авторів визначають найяскравіші нав'язливі спогади як «ейдетическі ехомнезії», відрізняючи їх від ремінісценцій, що мають менш яскраве плотське забарвлення. Нав'язливі спогади при ПТСР є яскравими, застиглими, багато разів повторювалися, плотські насичені візуалізованими уявленнями, відтворюючими пережите. Для розуміння клінічної картини і закономірності формування ПТСР необхідно звернутися до психологічних аспектів органічних відчуттів, пам'яті і афекту. Феноменологічні ремінісценції при ПТСР наближаються до ейдетичних (наочних) образів пам'яті, які у свою чергу є утвореннями, проміжними між уявленнями і сприйняттями. Ейдетичний образ характеризується тим, що уявлення про відсутній предмет (якщо йдеться про зорові эйдетичні уявлення) даний в наочності, абсолютно неприступній звичайному образу - уявленню, що деталізується. Згідно визначенням психологічної літератури ейдетичні образи є результатами результату збудження органів чуття зовнішніми подразниками. На безпосередній зв'язок органічних відчуттів з афектною сферою указує П.П.Блонській [29], який виділяв афектну пам'ять (крім моторної, образної і логічної), підкреслював, що найбільш довго пам'ятаються сильні емоційні враження. Отже, у сфері самих елементарних відчуттів, зокрема в середовищі интеро- і проприоцептивних відчуттів, ейдетичні переживання не тільки можливі, але і є єдиною формою відтворення пережитих у минулому сильних, негативно афектно забарвлених відчуттів. Отже, спонтанно виникаючі яскраві плотські (ейдетичні) уявлення можна вважати одним з механізмів утворення конверсійної, тривожно-депресивної і іпохондричної симптоматики.


© 2010 Рефераты