Для історії соціології в капіталістичних країнах характерно періодичне чергування двох теоретичних орієнтацій - натуралізму й суб'єктивізму. Відповідно до першого з них, соціальний мир - явище об'єктивне, незалежне від людської діяльності й свого відбиття у свідомості людей. Відмітні риси натуралізму - недооцінка й ігнорування ролі суб'єктивного фактора в суспільних процесах, ігнорування творчого відношення людини до миру, ролі природної об'єктивності. Учені, що коштують на цій позиції, бачать у природничих науках зразок науки взагалі, проповідують нейтралітет і неупередженість академічного наукового знання.

При суб'єктивістському підході, навпроти, у фокусі дослідження виявляється саме свідомість, що трактується як основний фактор соціального життя. При цьому ігнорується об'єктивно історична обумовленість життя суспільства. В основі методології даного напрямку лежить принцип "розуміння", розробка якого зв'язана головним чином з іменами Вільгельма Дильтея й Макса Вебера. Говорячи про роль соціолога в житті суспільства, прихильники суб'єктивізму заперечують можливість ідеологічного й політичного нейтралітету.

Натуралізм і суб'єктивізм у соціології чергувалися в такий спосіб. Друга половина XIX ст. характеризується пануванням натуралістичних концепцій. Це період, коли найбільшим авторитетом користуються раціоналізм, об'єктивізм, еволюціонізм, Кінець XIX - перша третина XX ст. - період ослаблення натуралізму й виходу на перший план суб'єктивістських концепцій, для яких характерні ірраціоналізм, релятивізм. 50-е роки XX в. - період "реставрації" натуралістичного еволюціонізму з його раціоналістичним методом і консервативним ідеологічним змістом. Наступний етап буржуазної соціології (кінець 70-е роки) - падіння престижу концепцій структурного функціоналізму й ріст впливу суб'єктивістських і релятивістських теорій, що знайшли своє вираження у феноменологічної філософії і її переломленні у вигляді символічного інтеракціонізму, "розуміючої" соціології й т.п.

Накладення цієї схеми - з обліком того, що вона, по визнанню її авторів, "безумовно спрощує реальну картину розвитку буржуазного соціологічного знання", - на процес розвитку соціально-психологічних ідей ще раз підтверджує її адекватність. В XIX ст. відбувається рішуче твердження натуралізму в його різних індивідуалістських (Бентам і Милль) і холистських (Спенсер) варіантах. Потім відбувається повернення до суб'єктивізму: період 1850-1930 р., за словами Олпорта, - це період панування понять "групова свідомість" і "ідея". Період 1930-1970 р. - епоха натуралізму в його американському варіанті. Тут у наявності всі ознаки: сцієнтизм, прихильність до точного експериментального методу, ігнорування людської активності, творчого відношення людини до миру. Нарешті, 70-е роки - період кризи натуралізму, що виразився в падінні авторитету жорстко сцієнтистської парадигми психологічної соціальної психології й у пожвавленні соціологічної галузі американської соціальної психології - символічного інтеракціонизма.

Ці тенденції одержали також імпульс і з боку подій у загальній психології. Вони описані й проаналізовані стосовно до соціальної психології Гергеном. Робота Гергена побудована на протиставленні підходів, які умовно відповідають полюсам суб'єктивізм-натуралізм.

Справді, якщо звернутися до тих лініям вододілу між підходами, які фіксує Герген, те виявиться, що прихильники першого вважають знання чисто суб'єктивним продуктом, прихильники другого - об'єктивно відповідної дійсності. При цьому істина для перших плюралістична, для других - моністична; наука, на думку перших, насичена, для других - нейтральна; першопричина поводження (джерело мотивації, "каузальний локус"), відповідно до першої крапки зору, - у самому індивіді, відповідно до другого, - у навколишнім середовищі; перші вважають, що в науці факти й цінності нероздільні, другі - що їх варто відокремлювати; нарешті, по питанню про методи перші вважають, що так звані експериментальні "дані" є скоріше риторичним, чим онтологічним підтвердженням, другі бачать у них основу пізнання й стурбовані вдосконалюванням техніки виміру й контролю змінних. У розвиток переліку цих розходжень можна було б додати, що "лінія фронту" між проходить і за іншими підставами: синтаксис (форма) - семантика (зміст) дослідження; молекулярна (індивід) - молярна (ситуація, середовище) одиниця дослідження; об'єктний (механістичний) - системний тип аналізу.

Додаючи свою схему до американської психології в цілому й соціальній психології зокрема, Герген виявляє, що з кінця XIX ст. і аж до початку 70-х років домінує екзогенний підхід. В 30-е роки психологія була емпіричною, механістичною, квантитативної, операціональною.

Логічним наслідком зустрічного руху - від натуралізму до суб'єктивізму в соціології і від екзогенного підходу до ендогенного в психології стало висування на перший план того комплексу ідей, що відомий за назвою "символічний інтеракціонизм".

Ці ідеї зводилися до того, що людина є істота соціальна, її поводження регулюється соціальними цінностями й нормами, а походження останніх принципово неможливо зрозуміти без виходу за межі індивіда в систему значень, змістів і т.п.

Символічний інтеракціонизм і став тим пунктом, де зустрічаються соціологія й соціальна психологія. Цей напрямок може рівною мірою розглядатися і як прояв психологізму в соціології, і як прояв соціологізму в соціальній психології. Безсумнівно одне - символічний інтеракціонизм є результат синтезу різних галузей знання про дійсний соціальний процес, що лише в науковій абстракції може ділитися на соціологічний і соціально-психологічний аспекти.

Консерватизм традиційної парадигми, що пустила міцних корінь в інституціональній системі академічної соціальної психології США, виявився досить серйозною перешкодою на шляху поширення й розвитку нових ідей у США. Навпроти, західноєвропейські вчені були підготовлені до цьому культурною історією свого регіону. Як показує аналіз літератури, концепції, які в США поєднуються загальною назвою "символічний інтеракціонизм", є всього-на-всього усічений американський варіант великого комплексу ідей, що мають чисто західноєвропейське походження.

Відновлюючи історичну правду про символічний інтеракціонизм, Р. Джоунс і Р. Дей виявили три основних його філософських джерела: шотландську школу філософів моралі (А. Сміт, Д. Юм, А. Фергюсон, Б. Ред і ін.); французьких філософів-просвітителів (Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Руссо) з романтико-консервативною реакцією на їхній теорії в самій Франції, а також в Англії й Німеччині; і, нарешті, класичну німецьку філософію й соціологію (В. Дильтей, М. Вебер, М. Шелер, Е. Грюнвальд, К. Маннгейм).

Вплив шотландської школи позначилося в трьох основних моментах. По-перше, її представники виступили зі спростуванням теорій "щирої природи людини" і "соціального контракту" незалежно від того, який оголошувалася ця природа - "погана" (як у Гоббса) або "гарною" (як у Руссо). Критика велася з позицій здорового глузду з опорою на етику, історію й етнографію. По-друге, вони запропонували перемкнути увагу з марних суперечок про природу людини на вивчення структури суспільства, дослідження реальних соціальних груп, а психологію індивіда досліджувати через відносини людей (тут визначальним було поняття "симпатія"). Опираючись на філософію Юма, вони призивали до послідовного емпіричного дослідження соціальної організації, соціальної взаємодії й визначальних їхніх факторів. По-третє, представники цієї школи описали різні соціально-психологічні явища: взаємне сприйняття старих і молоді, сприйняття місцевими жителями незнайомців і т.п.

Особливо велике значення мали роботи А. Сміта, одним з перших соціально-психологічного дослідження, що почав спробу. В "Теорії моральних почуттів" задовго до Ч. Лантухи й Дж. Мида він писав, що відношення індивіда до себе, його самооцінка залежать від дзеркала, функцію якого виконує суспільство. Дивлячись у це дзеркало, ми можемо "очима інших людей вивчати своє власне поводження". Далі А. Сміт розвивав думку про те, що ми судимо про себе й свої вчинки багато в чому так, як, нам здається, про це судять інші. У процесі спілкування в нас виникають почуття розуміння й симпатії, які не що інше, як здатність поставити себе на місце іншого, зіграти його роль. На думку А. Сміта, індивід не існує "сам по собі", поза організованою системою відносин. Задовго до Томаса й Знанецького А. Сміт говорив і про феномен, що одержав згодом назву соціальної установки.

Друге ідейне джерело сучасного символічного інтеракціонизма - філософія французьких просвітителів і реакція, що вони викликали в Англії й Німеччині. Виражаючи потреби своєї епохи, просвітителі відстоювали права особистості на волю, індивідуальність, удосконалювання. Натхненні досягненнями науки в попередні сторіччя, працями Леонардо да Вінчі, Галілея й Ньютона, вони думали розум і спостереження основою пошуку істини й уважали що, якщо наука змогла розкрити механізм дії основних законів природи, то згодом удасться відкрити й закони розвитку культури й суспільства.

Романтизм цієї епохи (Луї де Бональд у Франції, Е. Берк в Англії й почасти Гегель у Німеччині) виникла як реакція на уявлення про світ, що працює на зразок годинного механізму. "У всіх областях - літературі, мистецтві, музиці, філософії, релігії - уживали спроби звільнити емоції й уяву від строгих правил і конвенцій, нав'язаних в XVIII в. У релігії відновлювалося значення внутрішнього досвіду, у філософії індивідуальній свідомості приділялася творча роль у створенні миру". Все більшого значення набували поняття групи, спільності, нації. Історичні традиції, культура й обов'язки особистості розглядалися як способи зв'язку індивіда із групою, громадою й державою.

Однак найбільшу роль, з погляду Джоунса й Дейя, у формуванні символічного інтеракціонизма зіграла соціальна (філософська й соціологічна) думка Німеччини. Підводячи підсумки аналізу цього впливу, Джоунс і Дей відзначають, що на сьогодні розвиток символічного інтеракціонизма визначають чотири фактори: ідея про взаємозалежність суб'єкта й об'єкта при аналізі соціальної дійсності; підхід до суспільства як феномену, для якого характерні постійна зміна й конфлікт; залежність нашого пізнання реальності від соціальних факторів; і, нарешті, ідея про те, що інтерпретація й виявлення моделі змісту людських дій виступають як самі істотні об'єкти соціального пізнання.

Таким чином, екскурс у минуле, здавалося б, чисто американського напрямку сучасної соціальної психології виявляє його глибокий внутрішній зв'язок із західноєвропейською інтелектуальною спадщиною. Наша мета, однак, не стільки в тім, щоб довести європейський пріоритет у якімсь ряді сучасних теорій, концепцій, підходів, скільки в тім, щоб показати, як, залишивши тупцювати на місці американську психологічну соціальну психологію, соціальна психологія Західної Європи рушила вперед, опираючись на більше близьку їй за духом ідейно-теоретичний ґрунт.

Теоретична спадщина західноєвропейської соціальної психології досить докладно описано й у вітчизняної, і в закордонній літературі. При цьому використовується принцип сполучення аналізу: 1) переважно по країнах, з додаванням короткого розділу про внесок конкретних наук і 2) переважно по науках, або окремим теоріям - "донорам".

У першому випадку розглядаються погляди Конта, Тарда, Фулье, Эспинаса, Дюркгейма, Леви-Брюля, Макиавелли, Сигеле, Ломброзо, Парето, Гегеля, Маркса, Вундта, Вебера, Фрейда, Юнга, А. Сміта, Спенсера, Дарвіна, Бажо (Bagehot), Шелера, Мак Дугалла, Троттера, Уоллеса, Гоббхауза.

У другому випадку аналізуються ідеї, що зародилися у філософії (Гегель) лінгвістиці (Лазарус і Штейнталь), психології (Вундт, Гербарт), соціології (Конт, Дюркгейм, Вебер, Спенсер, Тард, Лебон), етнографії й антропології (Е. Тейлор, Л. Морган, Леви-Брюль, Маліновський, Редклифф, Браун).

У нашім випадку буде використаний третій варіант, застосований Джоунсом і Дейем для аналізу теоретичних джерел символічного інтеракціонизма - по основних методологічних ідеях і постулатах, що набули в цей час особливе важливе значення. До них можна віднести: принцип методологічного холізму; принцип системності; гіпотезу про існування з одного боку, трансцендентального (духовного) рівня соціального процесу, а з іншого боку - глибинного (емоційного, ірраціонального) рівня; ключову роль образа в його різних формах як засобу спілкування й соціального обміну в соціальній системі; вказівка на особливу роль самого дослідника як інструмента пізнання на обох рівнях, що прагне зрозуміти, осягнути істота досліджуваного об'єкта.

Відкидаючи американську парадигму й разом з нею принцип методологічного індивідуалізму, західноєвропейська соціальна психологія виявилася перед вибором між методологічним холізмом і системним аналізом. Холізм сформулювався під вирішальним впливом філософської системи Гегеля й був представлений: у соціології - Э. Дюркгеймом, в етнопсихології - В. Вундтом, у мовознавстві - Лазарусом і Штейнталем. Онтологічні положення холізму (від англ. whole - цілий), по Бунге, такі: 1) суспільство є утворення трансцендентне стосовно своїх членів; 2) воно має системні властивості, тобто властивостями цілого, незвідними до властивостей індивідів; 3) суспільство впливає на своїх членів більше, ніж вони на нього; взаємодія між двома суспільствами - це відношення одного цілого з іншим; будь-яка соціальна зміна має над індивідуальний характер, хоча й відбивається на окремих членах суспільства.

Із цих онтологічних посилок випливають наступні методологічні принципи: 1) суспільство слід досліджувати, вивчаючи його загальні властивості й зміни; 2) соціальні явища можна пояснити, лише аналізуючи над індивідуальне утворення, наприклад держава; індивідуальне поводження можна зрозуміти, з огляду на одночасно інтенції індивіда й вплив на нього суспільства; 3) гіпотези про закономірності функціонування й розвитку суспільства перевіряються на основі історичних і соціологічних даних.

Прикладом конкретизації холістських постулатів може служити концепція колективних уявлень Е. Дюркгейма, якого деякі дослідники не без підстав уважають не соціологом, а соціальним психологом. Відзначимо, що сам Дюркгейм не розмежовував чітко предмети соціології й соціальної психології.

Так, наприклад, він писав: "... колективна психологія - це вся соціологія, і чому б не скористатися цим, другим терміном". І ще: "...ми не бачимо ніякої незгідності в тім думці, що соціологія є психологія, якщо тільки при цьому додати, що соціальна психологія має свої власні закони, що відрізняються від законів індивідуальної психології". На наш погляд, Дюркгейм дійсно був скоріше соціальним психологом, ніж соціологом, оскільки суспільна свідомість він розглядав переважно з погляду його функцій у соціальній структурі, серед яких головної виявлялася регулятивна функція різних ідейно-психологічних форм.

Оскільки з погляду холізму суб'єктом соціальної дії виступає спільність (держава, група й т.п.), функція регулятора цього процесу приписувалася не індивідуальним, а суспільним формам свідомості. З погляду Дюркгейма, такими регуляторами є способи мислення, звичаї, норми, мова. Він називав їхніми фактами колективної свідомості, соціальними фактами або колективними уявленнями. Для індивіда ці факти мають примусову, обов'язкову силу, оскільки людина при народженні знаходить їх уже готовими.

Соціальний психолог, що стає на позиції холізму, упадає в іншу крайність у порівнянні з дослідником, що виходить із принципу методологічного індивідуалізму, а саме він недооцінює роль конкретної людини в соціальному процесі. Індивід виявляється із цього погляду всього лише виконавцем таких самостійних сутностей, як "воля", "дух", закони суспільства. Він явно "слабка" сторона відносини. Основний недолік цього підходу - акцент на відтворення системи, відомість індивідуальної психіки до якомусь "вмістищу", у якому існує, "думає" і розвивається від методологічного індивідуалізму холістський підхід відрізняється не тільки тим, що регуляторами соціальних відносин виступають культурні утворення, але й принципово іншим трактуванням соціального. Якщо з позиції методологічного індивідуалізму - це, як правило, проста присутність іншого, то з позицій холізму невід'ємним атрибутом соціального виступає його фіксація в символічних, знакових формах. Показово в цьому плані таке висловлення Дюркгейма: "Соціальне життя у всіх своїх аспектах і в усі моменти своєї історії можлива тільки завдяки своєму великому символізму".

Ця особливість соціального, як ми побачимо далі, зайняла в західноєвропейській соціальній психології досить важливе (якщо не провідне) місце. Істотний недолік холістських концепцій при всій цінності тих фактів, які були отримані із цих позицій, полягав у тому, що й у них проблема взаємодії індивіда й суспільства не була вирішена в психологічному аспекті. Іншими словами, залучення людини в колективну дію, соціальну систему виявилася позбавленої психологічного, мотиваційного змісту. У цих дослідженнях можна було почерпнути коштовний історичний матеріал про результат, ефективність, у найкращому разі, про способи включення, але не про суть психічного процесу, що переживають живі люди.

Отже, ні методологічний індивідуалізм, ні холізм не дозволили вирішити проблему регулятора соціально-психологічних відносин. У першому випадку регулятор замикався в індивіді, у другому - у сфері над індивідуального. Не була вирішена з позицій холізму й проблема специфіки соціального, незважаючи на деяке просування вперед у порівнянні з методологічним індивідуалізмом.

По широко розповсюдженому в соціальних науках думці, єдиним на сьогоднішній день можливим способом подолання недоліків індивідуалізму й холізму є системний підхід. Його основні онтологічні положення, по М. Бунге, такі: 1) суспільство не є ні проста сукупність індивідів, ні над індивідуальна сутність; воно є система взаємозалежних індивідів; 2) будучи системою, суспільство має системні властивості; деякі з них є результатом дії індивідів інші - обумовлені функціонуванням самої системи, але вони, хоча й беруть свій початок в індивідах і їхній взаємодії. 3) суспільство не може діяти на своїх членів безпосередньо, це роблять члени соціальної групи; поводження кожного індивіда визначається не тільки його спадковістю, але і його роллю в суспільстві; взаємодія між двома суспільствами реалізується через взаємодію двох індивідів, кожний з яких займає певне місце у своїй спільності.

До методологічних положень системного підходу Бунге відносить наступні: 1) суспільство слід досліджувати, вивчаючи соціально значимі характеристики індивіда, а також властивості й зміни суспільства в цілому; 2) соціальні факти варто пояснювати в термінах індивідуального й групового поводження, а також взаємодії індивідів і груп; індивідуальне поводження варто пояснювати біологічними, психологічними й соціальними характеристиками людини як члена суспільства; 3) гіпотези про закономірності функціонування й розвитку суспільства повинні обґрунтовуватися соціологічними й історичними даними, що містять відомості про індивідів і малі групи, тому що тільки останні доступні для емпіричного спостереження.

Системний аналіз мають давні традиції в західноєвропейській соціальній науці. Примітно, що у своїй сучасній формі системний аналіз прийшов у науку з дослідження штучних - в основному військових - систем керування. Але базові його ідеї були на думку істориків науки висловлені дослідниками живих систем: Дарвіном у біології й Марксом у соціології. В інших термінах вони прагнули пояснити процеси саморегуляції цих систем, виходячи з їхніх внутрішніх закономірностей, структури, (функціональних зв'язків і т.п.

Як нині відомо, у міру ускладнення системи міняється її підстава й системна якість. Для ілюстрації можна привести зміну підстав і розвиток системних якостей життя в процесі еволюції. Що є підставою й системною якістю соціальних систем?

Саме це питання, хоча й в інших (формулюваннях, мислителі задавали собі з незапам'ятних часів і відповідали на нього залежно від відповіді на питання про первинність духу або матерії. Ідеалісти розглядали й природу й суспільство як інобуття духу. Матеріалісти, навпроти, представляли дух, ідеальні сутності як інобуття матерії, продукт розвитку природи й суспільства.

Одна з найбільш яскравих метафор про роль психіки у цих двох іпостасей буття належить Платонові, що сказав, що душу людини ногами стоїть на землі, але головою йде в небо. На соціальну науку Західної Європи величезний, прямий і опосередкований вплив зробили ідеї Гегеля про суспільство й природу як середовищу саморозвитку й самопізнання духу. Вони дають про себе знати в різних, навіть найсучасніших концепціях суспільної й групової свідомості. За свідченням істориків соціальної психології соціальна психологія пройшла через цілий етап захоплення ідей групової свідомості.

Велике значення для розвитку цієї традиції в соціальних науках мали перші спроби описових, емпіричних досліджень того, що йменується в Гегеля областю об'єктивного духу: культури, релігії, мистецтва, мови, тобто засобів розгортання абсолютного духу. Серед найбільш фундаментальних спроб такого роду можна назвати багатотомне дослідження із психології народів В. Вундта. У ньому, зокрема, він запропонував вивчати "душу народу" через мову, мистецтво, міфи й інші продукти культури.

Паралельно цьому раціоналістичному розвивався й інший - ірраціоналістичний. У ньому акцентується інша, часто протилежна свідомості, сторона людського буття - переживання, емоції, різні глибинні, неусвідомлювані імпульси й потяги. Найкраще цей підхід виразився в знаменитій "філософії життя" В. Дильтея. Йому ж належать теза про необхідність фундаментального розподілу наук на науки про дух і науки про природу й заснований на цьому розподілі методологічний принцип розуміння. "Природа далека нам, - уважає Дильтей. - Суспільство ж - це наш мир... Гру взаємодій у ньому ми співпереживаємо силами всієї нашої сутності, тому що ми самі, зсередини в живому занепокоєнні пізнаємо стани й сили, на яких будується ця система.... Ми називаємо розумінням процеси, у якому ми зі знаків, почуттєво даних нам ззовні, пізнаємо внутрішнє... У науках про дух кожне абстрактне положення повинне одержати своє виправдання через зв'язок з духовною життєвістю, як вона дана в переживанні й розумінні".

Метод розуміння вимагав вживання в досліджуваний об'єкт, співпереживання йому, буквально становлення на його місце (дуже адекватно це передає німецьку мову, де verstehen - "розуміти" має саме цей зміст). Згодом ця ідея одержала багаторазове підтвердження в прикладній соціальній психології.

В історії західноєвропейської соціальної психології був ще один об'єкт, що наполегливо пред'являв себе науці й суспільству - поводження мас. Фундаментальний аналіз досліджень цього об'єкта нині, нарешті, доступний українському читачеві завдяки цілій серії публікацій. Тому тут можна обмежитися лише вказівкою на те, що більше століття тому назад увага науки бути притягнуто самим життям до феномена, що ніяк не вписується в яку-небудь із раціоналістичних моделей людини й суспільства й набагато більше нагадує метеорологічне, лише умовно, імовірнісне передбачуване й з'ясовне явище.

У сполученні з постійно живою традицією ірраціоналізму в європейській думці, підкріпленої до того ж розквітом психоаналізу, ця група робіт утворила потужний і впливовий інтелектуальний шар, що рано або пізно повинен був дати про себе знати.

Однак історично ситуація в Західній Європі зложилася досить парадоксально.

Колективні, над індивідуальні феномени соціального життя стали вивчатися досить раціоналістично, позитивістки орієнтованою соціологією. Найбільш яскравим проявом такого сполучення стали: теорія колективних уявлень Е. Дюркгейма, теорія харизматичного лідерства й аналіз ролі етичних факторів в економічному житті (М. Вебер), філософія грошей і теорії соціальних форм (Г. Зиммель).

Література

1. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М.: 1998.

2. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. - К., 2006

3. Ойзерман Т. І. Філософія й повсякденна свідомість. - К., 2007

4. Шибутани Т. Соціальна психологія. - К., 2005

5. Юревич А.В. Социально-психологический анализ обыденного и научного объяснения. Докт. дисс. - М., 1993.