Значна увага протягом майже всієї історії американської соціальної психології приділялося генералізації й категоризації - процесам, що лежать в основі формування соціального стереотипу. Термін «стереотип» був уведений у соціальну науку в США більше 50 років тому У. Липпманом при побудові їм концепції суспільної думки. Сама концепція - яскравий прояв прагматичного інтересу до повсякденної свідомості, для якого пошуки істини закінчуються після одержання «інструментального» знання, тобто знання, що забезпечує ефективність поводження в повсякденному житті.

Незважаючи на багато недоліків концепції Липпмана, йому вдалося виявити реально існуючий феномен і вказати на деякі закономірності функціонування стереотипу в процесі мислення й поводження.

Явище стереотипу, безперечно, існує об'єктивно. Воно обумовлено принципом економії, властивим людському мисленню, його здатністю рухатися від одиничних конкретних випадків до їхнього узагальнення й назад до цього факту, зрозумілому вже в рамках загального правила. Цей процес викликаний необхідністю впорядкувати, класифікувати, навколишню дійсність. Як видно, більшість стереотипів адекватно відбивають об'єктивну реальність, а їхня ефективність обумовлена досить високим ступенем одноманітності повсякденного життя.

Перевага стереотипу - його функція класифікатора дійсності найчастіше перетворюється в істотний недолік. Це буває, коли стереотип не відповідає більше об'єктивній дійсності або коли він класифікує явища й об'єкти по вторинних несуттєвих ознаках.

У дослідженнях, що вивчають стереотип як елемент когнітивного процесу, він розглядається з погляду істинності його змісту; як результат формування уявлень і умовиводів; як поняття, як образ.

Уявлення про мерю істини, що втримується в стереотипі, проробили певну еволюцію. Липпман уважав, що «стереотип не обов'язково помилковий», а іноді може бути «абсолютно правильний». Це думка, до речі кажучи, було підтверджено в одному з перших досліджень стереотипу людини (антропостереотипу), виконаних Райсом.

Незважаючи на це, надалі набагато більше широке поширення одержали визначення стереотипу як «сукупності міфічних ознак, приписуваних групам», як «широко розповсюдженої помилкової інформації, традиційної нісенітниці», деякі автори навіть пропонували новий термін «соціотип» для позначення готового стандартного, але на відміну від стереотипу, щирого знання.

Однак у міру того, як ріс обсяг знань про стереотип, категоричне твердження про його винятково помилковий характер перемінялося більше обережною оцінкою. У цей час все більше визнання знаходить висунута в 1950 р. О. Клайнбергом гіпотеза про «зерно істини» у стереотипі, відповідно до якої загальний обсяг щирих знань у стереотипі перевищує обсяг помилкових. Дослідження стереотипу пішли по шляху виявлення факторів, що впливають на обсяг «зерна істини». Була висловлена й одержала часткове підтвердження гіпотеза про те, що думка людини про члени якої-небудь соціальної групи, найімовірніше, буде точно, якщо ця група грає строго певну роль, «оскільки те, що пропонується категорії, звичайно виконується нею й від її очікується», а також гіпотези про те, що ознакою істинності стереотипу може служити збіг думок членів однієї групи з думками представників іншої групи про перший, про позитивну кореляцію єдності думок членів даної групи і істинності. Кількість досліджень, у яких стереотип вивчався в цьому плані, на жаль, далеко не відповідає науковій і практичній цінності отриманих результатів.

Дані цілого ряду досліджень не підтверджують висновку про нібито неминучу неповноцінність як самого процесу, так і його кінцевого результату - стереотипного уявлення. Як би підсумовуючи ці дані, М. Яхода робить наступний висновок: «... Не можна сказати нічого певного про ступінь або тип перекручування, перебільшення або спрощення, спостережуваних у цих переконаннях. Стереотип не можна також представити як надмірне спрощення властивостей зовнішнього миру. Багато стереотипів фактично являють собою деталізацію цих властивостей».

Чи означає це, що стереотип не має властивості, досить специфічними для того, щоб виділити його як особливий вид знання? А якщо й володіє, то якими? Цікавий варіант відповіді на ці питання дає У. Вайнеки. Специфіку стереотипу як особливого класу понять він намагається виявити, аналізуючи процес формування уявлень про об'єкт, у якому, на його думку, необхідно розрізняти уявлення про інтенсіональні і екстенсіональні властивості об'єкта. Інтенсіональні властивості, згідно Вайнеки, суть властивості об'єкта, виділювані суб'єктом, що як мають для нього специфічне, особисте значення, що може відрізнятися від значень, що надаються об'єкту іншими людьми. Екстенсіональні ж властивості мають загальне значення, і щодо них «між всіма нормальними людьми існує єдина думка». Стереотип, на думку Вайнеки, це таке поняття, що може формуватися на основі як інтенсіональних, так і екстенсіональних властивостей (на відміну від наукових понять, які складаються лише на основі екстенсіональних властивостей). Раціональне зерно концепції Вайнеки, на наш погляд, полягає в тому, що замість питання про істинність стереотипу він ставить у центр уваги проблему абсолютизації тих або інших конкретних властивостей об'єкта, зведення їх у ранг сутнісних, критерієм чого є їхня соціальна значимість, тобто згода про їхню важливість, досягнута в рамках даної соціальної спільності.

Іншими словами, стереотип, відповідно до цієї концепції, відрізняється від інших видів знання тим, що співвідноситься головним чином не з відповідним об'єктом, а зі знаннями інших людей про нього. Стереотип - знання стандартне, у чому, видимо, його головна відмінна риса. При цьому неважливо, істинно дане знання або не істинно, оскільки головне в стереотипі - не сама істинність, а переконаність у ній, причому відмінною рисою переконаності, що супроводжує стереотипу, є її стійкість, міцність. На наш погляд, оцінка того або іншого виду знання з погляду його фіксованості, міцності досить плідна, тому що спричиняє постановку досить важливої нової проблеми: яким образом знання перетворюється в догму й чому функціонує, навіть коли доведена його гносеологічна неспроможність.

У цей час ця проблема тільки поставлена й чекає свого рішення. Вся складність складається тут у тім, щоб визначити грань, за якої знання починає перетворюватися в стереотип або, точніше кажучи, що знаменує собою завершення процесу стереотипу, що почався з моменту фіксації знання в знаковій формі. Як з'ясувалося, фіксованість стереотипу пов'язана з поляризацією знання: чим твердже оцінка, тим вона чіткіше, і навпаки. Тут знову підтверджується закономірність, переконливо й неодноразово доведена в дослідженнях установки: ступінь фіксації установки пов'язана із силою прояву ефекту асиміляції й контрасту.

Отже, центральна проблема в дослідженні стереотипу - це пояснення його стійкості. Р. Картер затверджує, що «фіксованість і поляризація залежать від когнітивного стилю індивіда». Іншими словами, поява стереотипу пояснюється індивідуальними психологічними особливостями. Очевидно, що не можна заперечувати існування індивідуальних розходжень між людьми, але також очевидно й те, що той самий людина може демонструвати відносно різних об'єктів різний когнітивний стиль або що два чоловіки, що відрізняються друг від друга когнітивним стилем у відношенні одних об'єктів, у відношенні інших демонструють однаковий стиль. Навряд чи можна погодитися з тим, що догматиком людина стає від народження або що людина, що догматично міркує в одному випадку, у всіх інших також виявиться догматиком.

Основний аспект феномена стереотипу - соціально-психологічний. Він був виділений ще Липпманом, що говорив, що «крім економії зусиль є й інша причина того, чому ми так часто дотримуємося наших стереотипів, коли могли б використовувати більше неупереджені способи бачення. Системи стереотипів можуть бути ядром наших особистих традицій, захистом нашого положення в суспільстві... Модель стереотипів не нейтральна. Це не просто спосіб заміни порядком великої, квітучої й гучної плутанини сьогодення. Це не просто схематизація, це й те й інше й ще дещо. Це гарантія нашої самоповаги. Це проекція на мир нашого власного почуття, наших власних цінностей, нашої власної позиції й наших власних прав. Тому стереотипи найвищою мірою заряджені тими почуттями, з якими вони зв'язані... Не дивно тоді, що будь-яке зазіхання на стереотип представляється зазіханням на основи світобудови. Це зазіхання на основи нашої світобудови... Коли ви починаєте сперечатися про фабрики, шахти, політичну владу, ви не спорете, ви боретеся, стереотип викликає у вас якесь сильне почуття. Почавши суперечка, ви не можете зупинитися».

Об'єкти, що представляють цінність для групи, - от що захищають стереотипи. Пояснення специфіки дії стереотипу не вродженими властивостями психології мислення й сприйняття, а функцією захисту соціальних цінностей, функцією орієнтира при визначенні відносини особистості до об'єкта або явища, становлять одну із сильних сторін у міркуваннях Липпмана. Цією же захисною функцією пояснюється й ще одна відмінна риса стереотипу - його емоційна насиченість. Ніж твердіше оцінка, тим, як правило, більшу емоцію викликає будь-яка спроба піддати її сумніву, і, навпаки, чим інтенсивніше емоція, тим категоричне її думка.

Мабуть, єдиною специфічною ознакою стереотипу, щодо якого існує майже загальна єдність, - це інтенсивність емоційного тла, що супроводжує його реалізацію. На цей факт звертав увагу ще У. Липпман. Природа емоційного наповнення стереотипу поки що майже не вивчено, однак у цей час можна виділити дві основні точки зору.

В одному випадку емоційна енергетика стереотипу розглядається як прояв особистісних процесів і відповідно стійкість стереотипу пояснюється їхньою константністю. В іншому випадку, навпаки, емоційний заряд стереотипу пояснюється фактом його міцної фіксації в структурі особистості й відповідно ставиться в залежність від глибини й ступеня стійкості самого стереотипу. Відповідно до першої крапки зору, індивід тримається за стереотип тому, що він виражає й захищає його особисті інтереси, відповідно до другого - тому, що стереотип виражає й захищає інтереси соціальної спільності.

Розглянемо першу точку зору, найбільше чітко виражену Г. Олпортом. Вона цікава тим, що представляє характерний варіант підходу до стереотипу як когнітивному елементу (тобто одному з компонентів) установки, причому установки специфічної - етнічного забобону.

Конструкція Г. Олпорта така. Забобон включає два обов'язкових компоненти: відношення (установку) симпатії або антипатії, причому не просто, як «конкретне відношення до конкретної групи», а як «вираження всього способу мислення про світ, у якому він живе», і «пов'язане з ним надмірно загальне й тому помилкове переконання». Відношення між компонентами забобону полягає в тому, що система переконань звичайно пристосовується до системи установок, представляє їх у свідомості суб'єкта, раціоналізує.

У свою чергу, головну роль у системі переконань виконує «категорія», «наявний набір (група, зв'язування) асоційованих ідей, направленим у цілому управляти повсякденним пристосуванням». Що стосується стереотипу, то він є «перебільшене переконання, пов'язане з категорією. Його функція полягає в тому, щоб виправдувати (раціоналізувати наше поводження у зв'язку із цією категорією»). Отже, категорія раціоналізує відношення, а стереотип категорію.

Виходячи зі свого уявлення про категорію, Олпорт затверджує, що У. Липпман саме її мав на увазі, говорячи про стереотип. Полемізуючи з Липпманом, він говорить: «Стереотип не тотожний категорії. Він, скоріше, фіксована ідея, що супроводжує категорію. Наприклад, категорія «негр» може втримуватися в розумі просто як нейтральне, стверджуюче поняття, що ставиться просто до расової приналежності. Стереотип з'являється, коли і якщо спочатку нейтральна категорія наповнюється «образами» негра й судженнями про нього як музичному, ледачому, марновірному й т.п.». Іншими словами, Олпорт ділить стереотип Липпмана на дві частини й визнає лише за «образом-картинкою» право називатися стереотипом. На наш погляд, подібний розподіл не має принципового значення; категорія, «наповнена» образом, і є стереотип Липпмана, розділити їх можна лише теоретично. Однак Олпорт не випадково наполягає на різному тлумаченні. Для Липпмана яскравий емоційний образ - це обов'язкова ознака будь-якої категорії, пов'язаної із ціннісною структурою особистості. Олпорт же обмежує сферу дії стереотипу тим аспектом, що пов'язаний із внутрішніми психологічними процесами, у першу чергу такими, як витиснення, проекція, раціоналізація й іншими - захисними в їх класичному фрейдистському розумінні. Висновок, до якого приходить Оллпорт, відповідає його логіці: стереотип і стереотипне мислення суть сумні привілеї особистості певного типу - невротичної, «авторитарної» і т.п.

Зрозуміло, Олпорт далекий від того, щоб пояснювати існування стереотипів тільки психодинамікою особистості. У своїй книзі «Природа забобону» він аналізує ще дві основні причини: людина може випробовувати упередженість до інших, загрозливих його інтересів; він може також зовні демонструвати забобон як вираження згоди з нормами групи, іншими словами, лише формально бути упередженим.

У цілому останнім часом психоаналітичний підхід має набагато менше прихильників.

Необхідно відзначити, що психодинамічний підхід до стереотипу має набагато менше прихильників, ніж точка зору, заснована на визнанні вирішальної ролі соціальної спільності в процесі формування, функціонування стереотипів і їхнього засвоєння особистістю, а спроби визначити стереотип без застосування понять «соціальна група», «соціальний символ» і т.д. рідкі.

Навіть у тому випадку, коли зізнається роль психодинаміки, це визнання супроводжується вказівкою на не меншу, принаймні, роль соціальної групи. Так, наприклад, на думку Ла Виолетт і Силверт: «Вибір, деталізація й наповнення стереотипу в процесі його формування й структурування може пояснюватися не тільки його особистісними потребами або психологічними механізмами, але, крім цього, також процесом збереження своєї ідентифікації із групою й свого в ній статусу».

Усвідомлення цього ми знаходимо й у наступних словах Мак Девида й Херери: «Коли індивіди належать до високоорганізованих груп або суспільств, вони найчастіше бувають обмежені у своїх зв'язках зі членами інших суспільств або груп, і в такий спосіб їхні міжособистісні відносини ґрунтуються скоріше на забобонах, ніж на точній і надійній інформації й безпосередньому досвіді».

Підбиваючи підсумок, не можна не відзначити, що й у цьому поясненні, і в дослідженнях стереотипу в цілому мова практично йде або про стереотип, що виник помилково, випадково в даному соціокультурному середовищі, або переважно про етнічний забобон. По суті немає жодного серйозного дослідження стереотипів не тільки представників класів (підприємця, робітника й т.п.), але навіть професій, що констатується й самими американськими дослідниками. Цей факт зайвий раз свідчить про дію ідеологічних заборон на певні теми.

Необхідність вивчення закономірностей того, що у філософії прийнято називати повсякденною свідомістю, практичним розумом, здоровим глуздом і т.п., не вимагає особливих доказів. Це одна із центральних проблем соціальної психології, якщо врахувати регулятивну роль у поводженні людини, його умовиводів, уявлень про навколишній світ, інших людей, самому собі.

В американській соціальній психології до робіт К. Левина значення цієї важливої області, хоча й визнавалося, однак вивчалася вона мало. Суб'єктивний мир уважався недоступним для вивчення методами науки, зобов'язаної мати справа тільки із зовні спостережуваними явищами. К. Левин чи не першим із соціальних психологів у США поставив знову на порядок денний питання про необхідність вивчення реальності.

Як відомо, відповідно до теорії поля, поводження людини розгортається не тільки відповідно до зовнішніми, об'єктивними, доступними для зовнішнього спостереження матеріальними умовами. Воно залежить також від такої реальності, як психологічна картина дійсності. Оскільки індивід поводиться у відповідності саме із цією психологічною реальністю, завданням першорядної важливості стає аналіз закономірностей її формування, збереження й зміни. Властиво, головна відмінність теорії поля від біхевіоризму складається саме в збереженні психологічної реальності. Відповідно до теорії поля, центральним об'єктом дослідження повинна бути психологічна екологія, а поводження (під яким розуміється будь-яка зміна в життєвому просторі) повинне «описуватися в термінах психологічного поля в тім виді, у якому воно існує для індивіда в будь-який даний час». На думку Шоу й Костанцо, «опис ситуації повинне бути скоріше «суб'єктивним», ніж «об'єктивним», тобто ситуація повинна описуватися з позиції індивіда, поводження якого досліджується, а не з позиції спостерігача».

Цілком логічно, що Левин неодноразово зазнавав критики за феноменологізм. Досить цікаво й показово те, як захищає Левина від подібної критики його учень М. Дойч. По-перше, говорить він, Левин не заперечував, що поняття й методи повинні бути доступні для верифікації. По-друге, він ніколи не ототожнював «те, що існує для людини», з «усвідомленням», «свідомістю» або «здатністю до вербального опису»; він розумів, що багато факторів діють не усвідомлено. Тому, якщо виходити з того, що Левин припускав існування якоїсь суб'єктивної реальності, що лежить за межами усвідомлюваного, те Левина не можна вважати феноменологом. Крім того, його цікавили процеси усвідомлення, і він «чуйно ставився до тих можливостям проникнення в суть психологічних процесів, які дають суб'єктивні звіти».

Про те, що саме ця лінія в роботах Левина виявилася найбільш перспективної, свідчить дійсний розвиток соціальної психології в наступні роки. Так, згодом різко зросла роль символічного інтеракціонизму й саме тих його напрямків, у яких як основний матеріал дослідження фігурують самозвіти випробуваних. Крім того, ця лінія одержала розвиток і в цікавих дослідженнях Ф. Хайдера й Г. Келли, які в центр уваги поставили закономірності відбиття причинно-наслідкових зв'язків у повсякденній свідомості. Нарешті, випливаючи тієї ж традиції, Абельсон поклав початок експериментальному вивченню так званої психологіки, що має свої, специфічні правила. У сьогодення, час навіть такі адепти біхевіоризму, як А. Бандура, визнають, що суб'єкт може бути об'єктом власного аналізу.

Цілком очевидно, що дослідження повсякденної свідомості не може обійтися без використання самозвіту випробуваних. Чи означає це повернення назад до інтроспекціонізму? Формально - так. Фактично - ні, оскільки самозвіт фактично позбавлений статусу самодостатнього методу й доповнюється поруч інших сугубо об'єктивних дослідницьких процедур. «Як правило, про наявність почуття симпатії або антипатії, любові, ненависті, прагнення до досягнення конкретної мети й т.д. часто не можна довідатися інакше, як із самозвіту. Іншими словами, самозвіт у соціально-психологічному дослідженні - неминуче й необхідне джерело даних. Ця банальна в загальному ідея, незважаючи на її формальне «відлучення», практично повсюдно використовується у всіх методах, заснованих на реєстрації вербального поводження (інтерв'ю, анкета, вимір установки й т.п.).

Як відомо, ідея дослідження психологічної екології в тім виді, у якому її пропонував К. Левин, при його житті не знайшла особливої підтримки. Вивчення суб'єктивного миру індивіда йшло у двох напрямках: дослідження впливу культури на мислення й когнітивні процеси й дослідження сприйняття людини людиною.

Думка про те, що людина не народжується з готовим апаратом сприйняття й переробки інформації, що між індивідом і навколишнім його миром коштує особливим, породженим суспільством, умовами буття людини, призма, - далеко не нова. Дослідження Редклиффа-Брауна, Б. Маліновського, М. Мида, багатьох інших учених, що займалися порівняльним аналізом різних культур, підтвердили реальність соціальних (тобто виниклих у суспільстві і їм що закріплюються) змінних, що впливають на пам'ять, візуальне сприйняття й т.п.

Великий вплив на дослідження взаємодії культури й мислення зробила гіпотеза «лінгвістичної відносності» Уорфа й Сепира. Новий імпульс аналогічним дослідженням в області психології сприйняття був даний в 1947 р. класичними експериментами Брунера й Гудмена. Нагадаємо, що в цих експериментах випробувані (діти з бідних і заможних родин) сприймали монети залежно від їхнього достоїнства як більші в порівнянні з нейтральними кружками того ж розміру, крім того, у дітей з бідних родин ця тенденція була виражена більш яскраво. Ці дослідження розповідали про появу так званого «нового погляду» на перцепцію.

В 1952 р. Уиттрайх поставив не менш яскравий експеримент по сприйняттю знайомих і незнайомих людей, використовуючи кімнату Ейса, що створює ілюзію збільшення (або зменшення) росту того самого людини. Виявилося, що добре знайомі люди, наприклад чоловіки, сприймаючи один одного, випробовували значно меншу ілюзію, ніж при сприйнятті незнайомих людей. В 1956 р. Уиттрайх і Редклифф, використовуючи особливу оптику, що спотворює сприйняття, відзначили більшу схоронність адекватного сприйняття випробуваними осіб «владних» (одягнених у військову уніформу із чітким знаком військового чина) у порівнянні зі сприйняттям осіб «влади не імущих» (одягнених у нейтральне цивільне плаття).

В 1957 р. Бегби, використовуючи метод бінокулярного конфлікту, показав, як обумовлене культурою сприйняття «вибирає» із двох різних зображень більше знайоме. У цьому досвіді двом групам випробуваних: мексиканцям і американцям пред'являлися слайди, у яких пари сюжетів для бінокулярного пред'явлення складалися, наприклад, зі сцени гри в бейсбол і бою биків. Була отримана більша статистично значима різниця між цими двома групами. Виявилося, що мексиканці були схильні думати, що вони бачать тільки бій биків, а американці - тільки сцену гри в бейсбол. Докладний огляд «Вплив культури на когнітивні процеси» опублікований в 1964 р. Триандисом.

Вся ця проблематика охоплюється всеосяжним терміном «соціальна перцепція». Її досліджують кілька наук, від етнографії до психолінгвістики, кожна у своєму аспекті. Цілком природно, що дослідження в якихось моментах перетинаються, і рано або пізно виникає проблема спеціалізації у вивченні настільки широкого об'єкта залежно від предмета конкретної науки. Це далеко не просте питання, якщо врахувати, що при гаданій ясності сам термін «перцепція» вимагає досить детального уточнення, виявлення його відмінності від таких термінів, як: когнітивний процес, судження, категоризація й т.п. Так, наприклад. Френч уводить розмежування за принципом безпосередньої даності: «перцепцію можна визначити як процеси, безпосередньо випробовувані організмами», «у міру того, як досвід стає менш безпосереднім і збільшується обсяг процесу інтерпретації, починають утягуватися когнітивні процеси». Настійним виявляється й визначення того, «у якому ступені на досліджувані психічні процеси можуть впливати системи переконань, цінностей і т.п.».

Ще більшу складність представляє з'ясування того змісту, що вкладається в слово «соціальна». Існують два основних рішення. Соціальна - тому, що пояснюється соціальною системою цінностей, соціальними стандартами сприйняття. Це найпоширеніша точка зору в загальній психології. Соціальна - тому, що означає сприйняття соціальних об'єктів на відміну від об'єктів несоціальних. Але що вважати соціальним і що несоціальним, теж далеко не ясно, оскільки багато несоціальних об'єктів можуть набутити сенсу соціальних (наприклад, метеорит у Мецці перетворився в соціальний символ, об'єкт шанування), потрапляючи або будучи перенесеними в соціальну ситуацію й т.п.

Література

1.Бодалев А.А. Формирование понятия о другом человеке как личности. - Л., 1970.

2.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.

3.Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. - К., 2004

4.Тейяр де Шарден. Феномен людини. - К., 2006

5.Юревич А.В. Социально-психологический анализ обыденного и научного объяснения. Докт. дисс. - М., 1993.