ВСТУП
В економічно розвинутих країнах майже 50% населення має надмірну масу тіла, при цьому у 30% з них спостерігається ожиріння. Серед дорослого населення США число осіб з ожирінням зростає на 8% кожних 10 років. За прогнозами дослідників, якщо ожиріння зростатиме такими ж темпами, то до 2230 р. все населення США буде мати надмірну вагу.

Серед працездатного населення України ожиріння виявляють майже в 30% випадків, а надмірну масу тіла має кожний четвертий мешканець. Характерні для сучасного суспільства малорухомий спосіб життя, нераціональне харчування зі збільшенням кількості рафінованих продуктів, постійні психологічні стреси призводять до росту частоти ожиріння серед осіб будь-якого віку, особливо молоді.

Усіма представниками психологічного напрямку визнається, що в етіопатогенезі ожиріння значна роль відводиться психологічним факторам.

Предмет дослідження - невротичні розлади пацієнтів із ожирінням.

Об'єкт дослідження - особливості побудови психокорекції при надмірному харчуванні.

Головна мета нашої роботи - охарактеризувати психо-невротичні прояви харчової поведінки.

Основні завдання роботи:

1) проаналізувати основні аспекти появи ожиріння;

2) охарактеризувати механізми формування нервово-психічних захворювань при ожирінні;

3) розглянути основні аспекти профілактики та психокорекції харчової поведінки.

РОЗДІЛ 1. НАДМІРНЕ ХАРЧУВАННЯ ТА ОЖИРІННЯ
1.1 Ожиріння як медико-соціальна проблема

Ожиріння - одна з найскладніших медико-соціальних проблем сучасності. Широке розповсюдження, тісний зв'язок із способом життя і надзвичайно висока смертність від його наслідків вимагають об'єднання зусиль лікарів різних спеціальностей, а також органів охорони здоров'я з метою своєчасного виявлення та здійснення широкомасштабних профілактичних і лікувальних заходів.

Ожиріння входить до складу метаболічного синдрому - симптомокомплексу поєднаних між собою патологічних станів (інсулінорезистентності, порушення вуглеводного і ліпідного обміну, артеріальної гіпертензії). Синдром не вважається окремим діагнозом або нозологічною формою, однак має важливе значення для прогнозу та терапії основного захворювання.

Доведено, що в кожної людини, яка має надлишкову вагу, наявний підвищений ризик виникнення таких захворювань, як цукровий діабет ІІ типу, ішемічна хвороба серця, артеріальна гіпертонія, остеоартрит, обструктивний синдром зупинки дихання уві сні та певні види онкологічної патології. Ожиріння є фактором ризику інфаркту міокарда та підвищеної смертності. Щороку в США приблизно 300 тисяч смертей можна пов'язати з ожирінням, а смертність через цю причину переважає тільки смертність від куріння.

R. De Fronzo порівняв цей стан з айсбергом: на його поверхні лежать клінічні прояви - цукровий діабет (ЦД), ішемічна хвороба серця (ІХС), артеріальна гіпертензія (АГ), ожиріння, які зазвичай і потрапляють у поле зору лікарів, а в основі - комплекс метаболічних розладів, зумовлених інсулінорезистентністю - станом, що передує розвитку хвороби.

Водночас зниження маси тіла в пацієнтів із надвагою сповільнює прогресування атеросклерозу, знижує ризик захворюваності та смертності від ішемічної хвороби серця, сприяє зниженню показників артеріального тиску, покращує контроль цукру в крові.

Голландські дослідники встановили, що ожиріння скорочує життя людини в середньому на сім років.

Ожиріння - хронічне рецидивуюче захворювання, що характеризується надмірним нагромадженням жирової тканини в організмі.

ВООЗ розглядає ожиріння як епідемію, що охопила мільйони людей: за даними, наведеними на Х Міжнародному конгресі з ожиріння (Сідней, вересень 2006 р.), у світі зареєстровано понад 250 млн хворих на ожиріння.

На сьогодні в більшості країн Західної Європи ожирінням (ІМТ > 30 кг/м2) страждає від 10 до 25% населення, у США - від 20 до 25%. Надмірну масу тіла (ІМТ > 25 кг/м2) в індустріально розвинутих країнах, окрім Японії та Китаю, має близько половини населення (табл. 1 ).

У багатьох країнах світу за останні 10 років захворюваність на ожиріння збільшилася в середньому вдвічі. Розрахунки експертів ВООЗ засвідчують, що до 2025 р. число хворих на ожиріння в світі становитиме 300 млн осіб. Відзначається збільшення кількості осіб із ожирінням серед дитячого населення.

Значимість проблеми ожиріння визначається загрозою інвалідизації пацієнтів молодого віку і зменшенням загальної тривалості життя в зв'язку з розвитком тяжких супутніх захворювань.

До хвороб, що супроводжують ожиріння, відносять цукровий діабет 2 типу, АГ, дисліпідемію, атеросклероз і пов'язані з ним захворювання, синдром нічного апное, гіперурикемію, подагру, репродуктивну дисфункцію, жовчокам'яну хворобу, остеоартрити, онкологічні захворювання (у жінок - рак ендометрію, шийки матки, яєчників, молочних залоз, у чоловіків - рак простати; рак прямої кишки в осіб обох статей), варикозне розширення вен нижніх кінцівок, геморой.

Супутні захворювання, особливо серцево-судинні, як правило, розвиваються у хворих на ожиріння в молодому віці. Ймовірність їхнього розвитку зростає зі збільшенням маси тіла.

Ризик розвитку супутніх захворювань визначають також особливості відкладення жирової тканини. Найбільш несприятливим для здоров'я вважається абдомінальний тип ожиріння, який поєднується з комплексом гормональних і метаболічних порушень.

Ожиріння - багатофакторне, гетерогенне захворювання

До факторів, які визначають розвиток ожиріння, належать:

* генетичні;

* демографічні (вік, стать, етнічна приналежність);

* соціально-економічні (освіта, професія, сімейний стан);

* психологічні;

* поведінкові (харчування, фізична активність, алкоголь, паління, стреси).

Визначальними серед цих чинників вважають переїдання, надмірне споживання жирної їжі в поєднанні з низькою фізичною активністю в осіб зі спадковою схильністю до розвитку ожиріння.

Ожиріння - результат тривалого порушення енергетичного балансу, коли надходження енергії в організм перевищує його енергетичні витрати. Важливою складовою механізмів патогенезу ожиріння є власне жирова тканина, яка володіє ендо-, ауто- і паракринною функціями.

Речовини, що виділяються жировою тканиною, володіють різноманітною біологічною дією і можуть впливати на активність метаболічних процесів у тканинах і різних системах організму як безпосередньо, так і опосередковано через нейроендокринну систему, взаємодіючи з гормонами гіпофіза, катехоламінами, інсуліном.

Жирова тканина виділяє:

* лептин;

* фактор некрозу пухлин-? (ФНП-?);

* інтерлейкін-6;

* вільні жирні кислоти (ВЖК);

* протеїн, який стимулює ацетилювання;

* інгібітор активатора плазміногену-1 (ІАП-1);

* трансформуючий фактор росту В;

* ангіотензиноген.

Жирова тканина також містить важливі регулятори ліпопротеїнового метаболізму: ліпопротеїнову та гормоночутливу ліпазу; протеїн, який переносить ефіри холестерину.

На функцію жирової тканини, в свою чергу, впливають катехоламіни, кортикостероїди, інсулін. Велике значення в регуляції енергетичного обміну має система ЦНС: гіпоталамус - жирова тканина, ключовою ланкою якої є лептин. Вважається, що функція лептину скерована здебільшого на збереження запасів енергії, тобто на адекватність нагромадження жиру. Лептин також розглядається як інтегратор нейроендокринних функцій.

Ожиріння характеризується гіперлептинемією, яка вважається наслідком резистентності до дії лептину. Ймовірно, що жирова тканина як ендокринний орган здійснює адіпостатичну функцію, а за умов тривалого позитивного енергетичного балансу і збільшення маси тіла розвивається стан дисфункції жирової тканини, підсилюється її секреторна функція, що призводить до розвитку порушень метаболізму, супроводжуючих ожиріння.

Для верифікації ожиріння застосовують показник індексу маси тіла (ІМТ), який розраховується як співвідношення маси тіла (кг) до зросту (м2).

Характер розподілу жирової тканини визначається за допомогою коефіцієнта окружність талії/окружність стегон (ОТ/ОС).

Величина ОТ/ОС для чоловіків > 1,0 і жінок > 0,85 свідчить про абдомінальний тип ожиріння.

Показником клінічного ризику розвитку метаболічних ускладнень ожиріння є також величина окружності талії.

Ожиріння характеризується наявністю тяжких супутніх ускладнень, одним із яких є атеросклероз. Ожиріння, особливо його абдомінальна форма - це самостійний фактор ризику розвитку атеросклерозу.

Спектр ліпідограми при абдомінальному ожирінні зміщений у бік атерогенезу:

* гіпертригліцеридемія;

* підвищення рівня ВЖК;

* зниження ХС ЛПВЩ;

* підвищення ХС ЛПНЩ;

* підвищення рівня апо-В;

* збільшення співвідношення ХС ЛПНЩ/ХС ЛПВЩ;

* виражене постпрандіальне підвищення ліпопротеїнів, багатих на тригліцериди;

* порушення співвідношення ліпопротеїнової ліпази і печінкової тригліцеридліпази.

Порушення з боку згортаючої системи крові: підвищення рівня ІАП-1 і фактора VII підсилює схильність до тромбоутворення.

Абдомінальне ожиріння самостійно й опосередковано (через інсулінорезистентність) сприяє розвитку атеросклерозу. Інсулінорезистентність є центральною ланкою метаболічного синдрому і самостійним фактором ризику серцево-судинних захворювань.

При абдомінальному ожирінні спостерігається гіперкортизолемія, що, з одного боку, сприяє зниженню чутливості тканин до інсуліну і порушенню толерантності до глюкози, а з іншого - підсиленню глюконеогенезу, зниженню печінкового кліренсу інсуліну і підсиленню інсулінорезистентності в м'язах.

Лікування хворих на ожиріння з дисліпідемією повинно бути скерованим на ранню профілактику можливих ускладнень і ґрунтуватися на результатах обстеження.

Біохімічний аналіз крові хворих на ожиріння обов'язково має містити визначення рівня загального холестерину і тригліцеридів, глюкози, а за наявності порушень і при абдомінальному ожирінні - ХС ЛПВЩ, ХС ЛПНЩ, апо-В, при можливості - визначення рівня інсуліну натще, оскільки базальна гіперінсулінемія вважається непрямою ознакою інсулінорезистентності.

Лікування дисліпідемії при ожирінні полягає в комплексному підході, головним у якому є зменшення маси тіла і раціональне харчування.

Тривалість немедикаментозних заходів - 12-16 тижнів, за відсутності ефекту доцільне призначення фармакотерапії.

Під час призначення гіполіпідемічних препаратів необхідно враховувати особливості цієї групи ліків і тривалість їхнього застосування. З біохімічних показників найбільш вірогідним критерієм призначення специфічної терапії є ХС ЛПНЩ.

З метою первинної профілактики ІХС застосовують 2 підходи: популяційний і когортний. Однак досягнення ідеальних значень ліпідів крові в населення є абсолютно не реальним завданням навіть у найбільш економічно розвинутих країнах. Тому використовується когортний підхід, тобто обстеження і лікування тільки пацієнтів із груп високого ризику. У цьому контексті ЦД 2 типу займає особливе, унікальне місце. Для ЦД 2 типу характерний ранній розвиток і швидке прогресування атеросклерозу, що є патогенетичним субстратом ІХС.

Порушення ліпідного обміну при ЦД 2 типу мають певні особливості, які визначають підходи до їхньої корекції.

1. Підвищення атерогенних класів ліпопротеїнів:

* високий рівень ХС ЛПНЩ і тригліцеридів;

* підвищений або високий рівень ХС ЛПНЩ.

2. Зниження антиатерогенного класу ліпопротеїнів:

* низький рівень ХС ЛПВЩ.

При виявленні у хворого на цукровий діабет 2 типу порушень подібного характеру однією із найважливіших умов їхньої корекції є досягнення стійкої компенсації вуглеводного обміну.

Вибір гіполіпідемічного препарату визначається ступенем його доведеної ефективності за даними плацебоконтрольованих досліджень, безпечністю при тривалому застосуванні, переносимістю, вартістю. Найбільш оптимальних значень ліпідів крові у хворих ЦД 2 типу можна домогтися шляхом застосування двох груп препаратів: статинів і фібратів. Незважаючи на унікальні властивості нікотинової кислоти, вона не може бути рекомендована хворим на цукровий діабет через негативний вплив на вуглеводний обмін.

1.2 Класифікації ожиріння

На сьогодні використовують наступні класифікації ожиріння:

1. За етіологічним принципом:

* аліментарно-конституційне;

* гіпоталамічне;

* ендокринне;

* ятрогенне.

2. За типом відкладення жирової тканини:

* абдомінальне (андроїдне, центральне);

* гіноїдне (сіднично-стегнове);

* змішане.

3. За індексом маси тіла (ВООЗ, 1997).

Класифікація за ІМТ використовується для діагностики ожиріння, визначення ризику розвитку супутніх захворювань і тактики лікування хворих на ожиріння. Ожиріння як хронічне захворювання потребує ефективного й адекватного лікування.

Надання медичної допомоги хворим на ожиріння полягає у профілактиці збільшення маси тіла, лікуванні супутніх захворювань, виключенні взаємодіючих факторів ризику, зменшенні маси тіла, підтримуванні досягнутої ваги.

1.3 Причини розвитку ожиріння

Причини ожиріння різні. Воно виникає внаслідок розладу функції гіпоталамуса -- невеликого, але дуже важливого відділу головного мозку, зниженої функції щитовидної залози, підвищеної функції підшлункової залози, надниркових залоз тощо.

Найпоширеніша форма ожиріння -- обмінно-аліментарна, в основі якої лежить переїдання в умовах низької фізичної активності. Звичайно, і при обмінно-аліментарній формі ожиріння залози внутрішньої секреції так чи інакше впливають на організм і відхилення, що бувають у їхніх функціях, дають змогу виділяти такі форми ожиріння, як тиреогенне (знижена продукція секрету тироксину щитовидною залозою), гіпофізарне (знижена функція гіпофіза), гіпогенітальне (ожиріння у жінок при послабленні або припиненні функції яєчників) і гіпоінсулярне (ожиріння при діабеті).

Крім того, можливість ожиріння збільшується при спадковій схильності (близько 40--50% хворих). Вивчення цього питання в Бостоні (США) показало, що у сім'ях, де батьки мають нормальну масу, все-таки 7% дітей уражені ожирінням; у тих випадках, коли один із батьків має ожиріння, кількість гладких дітей у них підвищується до 40%, а коли хвороба виявлена у обох батьків, то їхні діти у 80% ожирілі. Дослідження, проведені в Англії, підтверджують такі висновки. Проте роль спадковості як масової причини ожиріння ще не досить з'ясована, бо важко відокремити несприятливу спадковість від виробленої ще в дитячі роки звички до переїдання.

Одним із чинників, що стимулюють розвиток ожиріння, є спосіб життя сучасної людини, особливо мешканця міста. У походженні ожиріння мають значення три фактори: перенапруження нервової системи, знижена фізична активність і порушення режиму харчування.

В умовах сучасного життя виникли невідповідність між ступенем м'язової активності і нервово-психічними подразниками зі значним переважанням останніх. Це далеко не байдуже для організму.

Не можна забувати, що людини й процесі свого еволюційного формування завжди змушена здійснювати активну м'язову діяльність. Інтенсивна фізична активність-- необхідна умова існування і пристосування особи.

Підтримання рівня фізичної активності в оптимальних межах необхідне для нормального перебігу всіх життєвих процесів. Частка м'язових зусиль в енергетичному балансі людства за 100 років знизились з 94% до 1% у наш час.

Фізичне тренування викликає розрядку надміру напружених нервових центрів, які регулюють функцію внутрішніх органів. Фізична праця або регулярні заняття фізичною культурою, забезпечуючи інтенсифікацію функцій, стимулюють процеси обміну, сприяють зміцненню нервової та інших систем, оздоровляють весь організм людини, підвищують витривалість і життєздатність. А зниження фізичної активності, так звана гіпокінезія або гіподинамія, спричинює значні розлади функцій організму. Так, вивчення впливу нерухомості тварин протягом 4--6 тижнів показало, що в них настають виражені структурні зміни у внутрішніх органах (атрофія міокарда, печінки, селезінки та інших органів, що призводить тварин до смерті).

Коли у здорових молодих людей фізична активність обмежена (постільний режим протягом 3--6 тижнів), у них виникають функціональні розлади, що виявляється нервозністю, головними болями, неспокоєм, розладами сну тощо. Спостерігаються також відхилення в діяльності серцево-судинної системи: прискорення частоти серцевих скорочень, підвищення або зниження артеріального тиску, сповільнення швидкості течії крові, поява застійних явищ у венозному кровообігу та ін. Зменшується активність окислювально-відновних процесів та функції травної системи. Внаслідок гіподинамії ослаблюється тонус нервово-м'язової системи і її працездатність. Функціональні та морфологічні розлади поширюються на весь організм. Ось чому ряд видатних учених вважає гіпокінезію хворобою.

У сучасному цивілізованому суспільстві зниження фізичної активності людини призводить не тільки до розладу функцій окремих систем, а й до виникнення низки захворювань. Вивчення цього питання показало, що в службовців порівняно з людьми, які регулярно мають фізичне навантаження (фізична культура, праця), атеросклероз судин серця майже втричі, а інфаркт міокарда удвічі частіші. За даними Д. Вольфа (США), у спортсменів порівняно зі службовцями такого ж віку (30 -- 40 років) атеросклероз трапляється у 12 разів рідше.

За останні 25--30 років зросла кількість таких хвороб обміну, як ожиріння і цукровий діабет. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, серед населення економічно розвинутих країн підвищена маса тіла спостерігається серед 50% жінок, 30% чоловіків і 10% дітей. Нині захворюваність на діабет порівняно з передвоєнними роками збільшилась у 200 разів.

Недостатня м'язова діяльність призводить до низки функціональних розладів і захворювань. "М'язове голодування" не менш небезпечне для людини, ніж кисневе або нестача вітамінів (І. В. Муравов). Тепер у запобіганні і лікуванні ожиріння дедалі більше уваги приділяють фізичній активності. Щоденний харчовий раціон для осіб "сидячих" професій рекомендується в межах 2400 калорій, тоді як для осіб, які ведуть дуже активний спосіб життя,-- 4500, причому для чорноробів, солдатів, спортсменів він може бути підвищений до 6000 калорій.

Витрата енергії при збільшенні фізичної активності залежить від маси. Звичайна ходьба людини масою 70 кг потребує додатково від 200 до 350 калорій на годину, а спортсмени під час змагань витрачають до 1200 калорій на годину. Крім того, мри ожирінні, коли надмір маси заважає вільним рухам тіла, витрата калорій також збільшується. Це означає, що у хворих на ожиріння жирів згоряє більше, ніж у людей з нормальною масою, при однаковій фізичній активності.

Людям з підвищеною масою чи досить вираженим ожирінням треба бути фізично як і пішими, бо пасивність є одним із факторій риску, що підтримують розвиток ожиріння. Це положення підтверджуєтеся й експериментами.

Згодом звичка до надмірного харчування закріплюється, може розвиватися ожиріння. При формуванні недуги в процесі підвищеного харчування подразнюються "центри насичення" і "центри апетиту" -- скупчення нервових клітин у важливому відділі головного мозку -- гіпоталамусі. Згадані дві групи нервових клітин беруть активну участь у формуванні апетиту здорових людей і регулюють його прояви за різних умов витрачання енергії (сидяча або фізична робота, фізичні вправи та ін.).

У людей, які люблять попоїсти, і до того ж ведуть сидячий спосіб життя, спожиті харчові речовини не згоряють, не окислюються в організмі до кінцевих продуктів, а перетворюються на інертну жирову тканину, яка потребує невпинного живлення і кисню. У зв'язку з цим утворюється наче зачароване коло: люди не можуть пересилити почуття голоду -- багато їдять, а це в свою чергу призводить до повноти, бо "для збереження життя жирових клітин потрібно дедалі більше харчових ресурсів".

Підвищена вгодованість, а також виражене ожиріння часто розвиваються в осіб, які працюють у закладах громадського харчування (їдальнях, ресторанах тощо).

РОЗДІЛ 2. НЕРВОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ ПРИ ПОРУШЕННІ ХАРЧУВАННЯ
2.1 Харчова поведінка людини

Харчова поведінка людини оцінюється як гармонічна (адекватна) або девіантна в залежності від безлічі параметрів, зокрема, від місця, займаного процесом прийому їжі в ієрархії цінностей індивіда, від кількісних і якісних показників харчування, від естетики. Істотний вплив етнокультурних факторів на вироблення стереотипів харчової поведінки, особливо в період стресу. Споконвічним питанням про цінності харчування, стає питання про зв'язок харчування з життєвими цілями ("їсти, щоб жити або жити, щоб істи"), обліку ролі харчової поведінки оточуючих для становлення деяких особистісних характеристик (наприклад, гостинність).

Під харчовою поведінкою розуміють ціннісне відношення до їжі і її прийому, стереотип харчування в повсякденних умовах і в ситуації стресу, орієнтація на образ власного тіла і діяльність по його формуванню.

З огляду на істотний вплив на оцінку адекватності харчової поведінки транскультурних особливостей людини, укажемо, що значимість прийому їжі в різних культурах і в людей різних національностей розрізняється. Так, відповідно до диференційно-аналітичної концепції N.Peseschkіan, харчування є однієї з основних складових східної психологічної моделі цінностей, у рамках якої виробляється власний образ краси тіла (як правило, пивабливіше і здоровіше виглядає повна людина з гарним апетитом) і відношення до того, як і скільки їсть дитина або дорослий. Нормальною поведінкою у період стресу розглядається підвищення апетиту і посилене харчування ("спочатку наїдаємось - потім поговоримо про проблеми") і так званий феномен "заїдання стресу". На рівні побутових відносин оцінка вищого ступеня гостинності сполучена з наданням великої кількості продуктів харчування. У західній психологічній моделі цінностей харчування саме по собі не є цінністю і гостинність не включає в обов'язковому порядку процес харчування. Цінністю є контроль за прийомом їжі, орієнтація на інші стандарти краси й естетики - стрункість, худоба, спортивність у противагу вгодованості в рамках східної моделі. У зв'язку з подібними транс-культурними різночитаннями девіантна харчова поведінка в обов'язковому порядку повинна враховувати етнокультурний стереотип харчової поведінки оточення людини.

Основними порушеннями харчової поведінки вважаються: нервова анорексія і нервова булімія. Загальними для них є такі параметри, як:

- заклопотаність контролюванням ваги власного тіла

- перекручування образу свого тіла

- зміна цінності харчування в ієрархії цінностей.

2.2 Нервова анорексія

Анорексія нервова, захворювання, що характеризується втратою ваги, надмірним страхом повноти, викривленим уявленням про свій зовнішній вигляд і глибокими обмінними і гормональними порушеннями. Можливі також втрата апетиту, припинення менструацій, підвищена фізична активність, а іноді і посилення апетиту зі штучно викликуваної після вживання їжі блювотою, зайва заклопотаність їжею і її готуванням, приступи обжерливості і прагнення до схуднення. Хворі найчастіше завзято заперечують наявність у себе яких-небудь зв'язаних із прийомом їжі порушень.

Нервова анорексія зустрічається головним чином у дівчинок-підлітків. З кожних 18 хворих лише один - чоловік. До 1960-х років це захворювання зустрічалося рідко, але потім його частота по незрозумілих причинах значно збільшилася. По сучасним даної, нервової анорексією страждає 1% дівчаток-підлітків.

Хоча фундаментальні причини нервової анорексії залишаються неясними, накопичуються дані про те, що її обумовленість визначається взаємодією соціокультурних і біологічних факторів, а також менш специфічними психологічними механізмами й уразливістю особистості. Розлад зв'язаний з недостатністю харчування різної важкості, що приводить до вторинних метаболічних змін і порушенням функцій організму. Залишається невирішеним питання, чи є характерне ендокринне порушення цілком обумовленим недостатністю харчування і прямим впливом поводження, приведеного до неї (наприклад, обмеженнями в дієті, надмірними вправами і змінами будівлі тіла, викликанням у себе блювоти і прийомом проносних засобів і зв'язаними з цим порушеннями електролітного балансу), чи ж у розвитку ендокринних порушень беруть участь і інші невстановлені фактори.

Це розлади харчування, які можуть мати доволі подібні прояви і різне походження (іноді ендокринологічне, іноді психологічно-психіатричне, іноді терапевтичне). В основі усього знаходиться спотворене уявлення про власне тіло та змінене ставлення до процесу харчування.

Анорексія часто виникає на нервовому ґрунті (нервова анорексія, вона ж - невротична анорексія), особливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто супроводжує підвищене почуття голоду, булімія.

Анорексія найчастіше трапляється в осіб жіночої статі і проявляється "добровільним" схудненням. Здебільшого все починається в підлітковому віці, особливо в періоді статевого дозрівання. Дитина починає худнути, апетит зникає, навіть виникає відраза до їжі, починаються розлади менструального циклу. І все це супроводжується підвищеною, збудженою фізичною активністю. Людині здається, що її вага надмірна, і така особа починає багато часу присвячувати різним дієтам. Часто виникають вкрай патологічні типи поведінки, наприклад провокування блювання, приховування їжі, надмірні виснажливі фізичні вправи, навіть зловживання проносними, сечогінними та засобами, що пригнічують апетит.

Сучасна психіатрична класифікація розрізняє два типи анорексії: перший тип - "рестриктивний" - відзначається обмеженням споживання їжі без застосування проносних чи провокування блювання. Другий тип - "проносний", при якому з'являються згадані вище вчинки. Страх поповніти з дня на день не зменшується. Особа постійно бачить себе надто опасистою, навіть тоді, коли починає нагадувати собою кістяк. Серцебиття стає рідким, тиск крові знижується, втрачається статевий потяг, починається облисіння. Такий стан треба диференціювати з органічним захворюванням - синдромом Сімондса (пухлина в гіпофізі), при якому, як звичайно, спочатку виникає схуднення, без втрати апетиту, який іноді може навіть не порушуватись.

Родинна модель анорексії вказує на таку сім'ю підвищеного ризику виникнення анорексії:

1) Так звана порядна родина високого культурно-освітнього рівня, де батьки творять стабільну пару. Батько найчастіше є емоційним суб'єктом, часто дуже амбітним, натомість мати надмірно дбає про дітей, захищає доньку від усіх можливих небезпек. У такій сім'ї дитина з анорексією росте іноді з амбіціями, проте завжди з почуттям непотрібності. Часто анорексична поведінка виступає як форма протесту проти влади матері чи, рідше, батька. Отже, психолог, оцінюючи хвору на анорексію, мусить спершу дослідити стосунки, які панують в родині.

2) Родина в основі якої лежить конфлікт між матір'ю та донькою, в якому донька заперечує в собі все жіноче й материнське. Часто матері дівчаток, які мають аноректичні прояви, є жорсткими, суворими у вихованні дітей. Пан Олег стверджує, що такі мами нерідко "мають по декілька чоловіків" і є "чоловіком без чоловічих ознак".

2.3 Етапи розвитку нервової анорексії

Виділяють (М.В.Коркина) чотири стадії нервової анорексії: 1) ініціальна; 2) активної корекції, 3) кахексії і 4) редукції синдроми. В ініціальній стадії індивід виражає невдоволення переважно надлишкової, на його думку, повнотою або усією фігурою, або окремих частин тіла (живота, стегон, щік). Він орієнтується на вироблений ідеал, прагнуть до схуднення з метою наслідування кому-небудь з найближчого оточення або популярних людей. На стадії активної корекції, коли порушення харчової поведінки стають очевидними для оточуючих і відбувається становлення девіантної поведінки, індивід починає вдаватися до різних способів схуднення. Насамперед він обирає обмежувальний харчовий стереотип, вилучає із харчового раціону окремі висококалорійні продукти, схиляється до дотримання строгої дієти, починає використовувати різні фізичні вправи і тренінги, приймає великі дози проносних засобів, використовує клізми, штучно викликає блювоту з метою звільнення шлунка від тільки що з'їденої їжі. Цінність харчування знижується до максимуму, при цьому індивід не здатний контролювати свою мовну поведінку і постійно в спілкуванні повертається до теми схуднення, обговорення дієт і тренінгів. На стадії кахексії можуть з'являтися ознаки дистрофії: зниження маси тіла, сухість і блідість шкірних покривів і інші симптоми.

Діагностичними критеріями нервової анорексії є:

а) зниження на 15% і збереження на зниженому рівні маси тіла або досягнення індексу маси тіла Кветелета 17,5 балів (індекс визначається співвідношенням ваги тіла в кілограмах до квадрату росту в метрах).

б) перекручування образа свого тіла у вигляді страху перед ожирінням.

в) зумисне уникання їжі, здатної викликати збільшення маси тіла.

Порушення харчової поведінки у вигляді синдрому нервової анорексії зустрічається, як правило, при двох типах девіантної поведінки: патохарактерологічному і психопатологічному. У рамках першого порушення харчової поведінки обумовлені особливостями характеру людини і його реагуванням на відношення з боку однолітків, при другому - синдром нервової анорексії формується на базі інших психопатологічних розладів (дисморфоманичного, іпохондричного, симптмокомплексів) у структурі шизофренічних або інших психотических розладів.

Звичайне захворювання починається в ранньому підлітковому віці, але іноді може вперше проявитися і набагато пізніше - після 30 і навіть 40 років. Поки не виявиться втрата ваги, хворі на анорексію описуються як м'які, захоплені, працьовиті люди без явних ознак нервово-психічних розладів. Майже завжди їх родини соціально досить успішні і належать до середніх або вищих шарів суспільства. У школі такі діти відрізняються прекрасною успішністю. Нерідко вони трохи повненькі і через глузування однолітків вирішують дотримувати дієти, а коли починають худнути, то заперечують це.

Коли виснаження стає явним і родичі не можуть більше ігнорувати цю обставину, приходиться, нарешті, звертатися до лікаря. Він повинен провести ретельне обстеження, щоб відрізнити дійсну анорексію від інших соматичних або психічних захворювань (таких, як важкі токсикози, порушення обміну речовин або глибоке порушення мислення з формуванням марення), при яких втрата апетиту, похудання або те й інше разом є лише вторинними симптомами. На цій стадії для хворих анорексією (у типових випадках - дівчинок-підлітків) характерні ворожість, пригніченість, скритність, підвищене занепокоєння. Вони можуть скаржитися на мерзлякуватість і запори. Лабораторні аналізи виявляють ознаки обмінних і гормональних зрушень, характерних для голодування. Незважаючи на явну небезпеку, зв'язану з відмовленням від їжі, хворі не хочуть змінювати своє поводження, із працею усвідомлюють свій хворобливий стан і завзято пручаються лікуванню. Наприклад, хвора дівчина ростом 173 см і вагою всього 27 кг продовжує вважати себе повною.

Ззовні часто все розпочинається з невинного бажання схуднути. Для дітей підліткового віку дуже важливою є зовнішність. І найменші відхилення від надуманої норми стають для них катастрофою. Для початку - легка дієта, яка з першого разу може завершитися невдачею. Відтак дитина замикається в собі, їй здається, що батьки не розуміють її, друзі глузують, а той, хто їй подобається, не звертає уваги.

Під час другої спроби схуднути підліток психологічно готує себе до того, що доведеться боротися з неабияким фізичним бажанням з'їсти щось - і тоді харчі стають ворогом. Якщо не вдається побороти охоту з'їсти хоч найменшу канапку, з'являється інший план. Він полягає в тому, що дівчинка починає виснажувати організм надмірними фізичними навантажуваннями, а також викликати блювоту після їжі. Зазвичай батьки неправильно поводяться, помітивши, що з їхньою дитиною щось коїться. Замість того, щоб вислухати проблеми та "душевні болі" свого чада, вони влаштовують скандали з різними докорами. Таким чином хворий бачить у батьках перших ворогів на своєму шляху. Дитина відразу ж перестає довіряти рідним, і що більше на неї тиснути, то більше вона віддалятиметься. Жодні переконання чи вмовляння почати їсти не дадуть результатів. Понад те, якщо хворому постійно говорити про їжу, це лише може погіршити ситуацію і ще більше віддалити від рідних, які хочуть допомогти, проте не знають, як.

Згодом у хворого на нервову анорексію порушується обмін речовин, відбуваються гормональні зміни, сильно випадає волосся, в дівчат припиняється менструальний цикл. Незважаючи на те, що відмова від їжі стає небезпечною для життя, дитина не змінює своєї поведінки та не визнає себе хворою.

У чоловіків розлад у вигляді анорексії зустрічаються значно рідше, приблизно з кожних 20 хворих лише один - чоловік. Як при нервовій анорексії спостерігаються приступи булімії, так і навпаки. Розвиток недуги можна розділити на три стадії або етапи, що згодом нашаровуються один на іншій з підсумовуванням симптоматики:

емоційна стадія (характеризується гострим бажанням схуднути, відмовленням від прийому їжі), тобто етап психологічного дискомфорту. Хтось із близьких або друзів некоректно прокоментував або неакуратно пожартував із приводу зовнішності, що у свою чергу привело до незадоволеності собою. От чому це захворювання 15-20 літніх і особливо дівчинок. У цьому віці молоді люди найбільш ранимі. Вони шукають себе, і їхня зовнішність особливо для дівчинок у даний період є основою власної самовпевненості.

стадія харчової залежності (характеризується попеременными змінами анорексия- булимия-анорексия), коли з'являються періоди, те повного відмовлення від їжі, то зриви в період обжерливості, при цьому періоди можуть розтягуватися від декількох годин до декількох днів, тижнів. Саме цікаве на початку цієї стадії періоди, як правило, і досягають найбільшої тривалості, а з наростанням хвороби ці самі періоди і скорочуються до декількох годин. Ми можемо спостерігати таку картину: удень повне відмовлення від їжі, а вночі неконтрольована обжерливість. У цій стадії ми спостерігаємо різку утрату ваги плюс початок змін з боку внутрішніх систем і органів. Розвиваються дистрофічні зміни шкіри, м'язів, внутрішніх органів (у тому числі міокарда), а також аменорею (припинення місячних) у дівчинок. Хворі виглядають блідий і виснаженими, знижується артеріальний тиск і температура, з'являються ознаки анемії, реєструється значне зниження цукру крові, порушується діяльність шлунково-кишкового тракту. Згодом при наростанні дефіциту маси хворі, як правило, цілком відмовляються від їжі, остаточно втрачають сили престають ходити і на жаль нерідко вмирають.

психотичного розладу, унаслідок уже необоротного органічного ураження головного мозку, що характеризується нав'язливими ідеями свого каліцтва з приводу власної "повноти" при величезному дефіциті маси тіла. Потрібно констатувати, що на третій стадії психіатри як правило ставлять діагноз шизофренія, а анорексия виставляється як супутнє захворювання.

2.4 Нервова булімія

Нервова булімія характеризується повторюваними приступами переїдання, неможливістю навіть короткий час обходитися без їжі і надмірною заклопотаністю контролюванням ваги тіла, що приводить людину до вживання крайніх заходів для пом'якшення впливу з'їденої їжі. Індивід орієнтований на їжу, він планує власне життя, ґрунтуючись на можливості прийняти їжу в потрібний час і в необхідній для нього кількості. Цінність даної сторони життя виходить на передній план, підкоряючи собі всі інші цінності. При цьому відзначається амбівалентне відношення до прийому їжі: є велике бажання, кількість їжі сполучається з негативним, самознищуючим відношенням до себе і своєї "слабості".

Виділяється кілька діагностичних критеріїв нервової булімії:

а) постійна заклопотаність їжею і нездоланною тягою до їжі навіть в умовах відчуття ситості.

б) спроби протидіяти ефекту ожиріння від їжі, що з'їдається, за допомогою таких прийомів, як: викликання блювоти, зловживання проносними засобами, альтернативні періоди голодування, використання препаратів пригнічуючих апетит.

в) нав'язливий страх ожиріння.

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ, ПРОФІЛАКТИКИ ТА ПСИХОКОРЕКЦІЇ ОЖИРІННЯ
3.1 Принципи лікування та профілактики

Мета профілактики ожиріння - попередити розвиток ожиріння в осіб з нормальною та надмірною масою тіла, знизити ризик або запобігти розвиткові тяжких супутніх захворювань.

Показання до проведення профілактики - сімейна спадкова схильність до розвитку ожиріння та захворювань, що його супроводжують (ЦД 2 типу, АГ, ІХС та ін.), наявність ранніх факторів ризику метаболічного синдрому (гіперліпідемії, порушення толерантності до вуглеводів та ін.), ІМТ > 25 кг/м2 у жінок, які не народжували.

Лікування ожиріння доцільно скерувати не тільки на зменшення ваги, але й на запобігання розвитку хвороби, істотне покращання стану здоров'я хворого або усунення вже наявних супутніх захворювань.

Мета лікування:

* помірне зменшення маси тіла з обов'язковим зменшенням факторів ризику чи покращанням перебігу супутніх захворювань;

* стабілізація ваги;

* адекватний контроль асоційованих порушень;

* поліпшення якості і збільшення тривалості життя хворих.

Для успішного виконання програми зі зниження і підтримування досягнутої маси тіла необхідна наявність:

* кваліфікованих фахівців різного профілю;

* програми зі зниження маси тіла, що містить чіткі рекомендації з харчування, фізичної активності і тривалої зміни способу життя хворих;

* методики розрахунку добової калорійності їжі та складання індивідуального харчового раціону;

* регулярного моніторингу з обов'язковою реєстрацією показників, що відображають ефективність лікування.

На сьогодні прийнята методика помірного поетапного зменшення маси тіла із урахуванням показника ІМТ і супутніх факторів ризику.

Доведено, що зменшення ваги на 5-15% від початкової величини супроводжується значним покращанням перебігу супутніх захворювань. Досягнення такої втрати маси тіла є фактично і фізично реальним, проте інтенсивне зменшення маси тіла є небезпечним, оскільки існує ризик виникнення рецидивів і розвитку ускладнень.

Перед призначенням лікування здійснюють ретельний скринінг і обстеження пацієнтів.

Для лікування ожиріння застосовують немедикаментозні методи (навчання хворих, раціональне гіпокалорійне харчування, підвищення фізичної активності, зміна способу життя), медикаментозні засоби, а також хірургічне втручання.

Основу лікування становить раціональне гіпокалорійне харчування, враховуючи індивідуальні харчові звички хворого, його спосіб життя, вік, стать, економічні можливості, в поєднанні з підвищенням фізичної активності.

Фармакотерапія є важливою складовою лікування хворих на ожиріння, і показаннями до її проведення є:

* ІМТ > 30 кг/м2, якщо зменшення маси тіла за 3 місяці немедикаментозного лікування становить менше 10%;

* ІМТ > 27 кг/м2 при абдомінальному ожирінні або верифікованих супутніх захворюваннях. Якщо зменшення маси тіла за 3 місяці немедикаментозного лікування становить менше 7%;

* коли є загроза рецидивів після зменшення маси тіла, за необхідності швидкого зменшення ваги, при припиненні паління, сезонних депресивних розладах, тривалих стресах.

За відсутності протипоказань для лікування ожиріння застосовують препарати центральної дії (фентермін, дексфенфлюрамін, сибутрамін, флуоксетин), периферичної дії (метформін, орлістан), периферичної і центральної (термогенні симпатоміметики, гормон росту, андрогени, препарати замісної гормональної терапії або естроген-гістогенні препарати).

Загалом програма зі зменшення маси тіла може вважатися ефективною, якщо вдається:

* на етапі зменшення маси тіла знизити показники на 5-10 кг зі зменшенням факторів ризику;

* на етапі підтримування маси тіла зберегти досягнуті показники або не допустити їх збільшення більше ніж на 3 кг протягом наступних двох років спостереження;

* домогтися стійкого зменшення обсягу талії на 4 см.

Основна мета програми з контролю маси тіла - попередження розвитку чи істотне покращання перебігу супутніх ожирінню захворювань, поліпшення якості і тривалості життя.

Ожиріння - результат тривалого існування позитивного енергетичного балансу, що виникає у разі переваги надходження енергії над її витратою. В результаті це призводить до нагромадження жирової тканини і збільшення маси тіла. Для зменшення ваги необхідно створити негативний енергетичний баланс, що досягається внаслідок зменшення надходження енергії та збільшення її витрати завдяки підвищенню фізичної активності.

Сумарна витрата енергії складається з трьох частин:

1. Основний обмін - енергія, що витрачається на підтримання обміну речовин у стані спокою (60%).

2. Термогенез (специфічна динамічна дія їжі) - збільшення продукції тепла після прийому їжі (10%).

3. Фізична активність - витрата енергії залежить від рівня фізичних навантажень (20-40%).

Надходження енергії відбувається за рахунок жиру, часто прихованого, білків, вуглеводів і алкоголю (1 г забезпечує 7 ккал). Для зменшення надходження енергії в першу чергу рекомендується обмежене споживання жиру й алкоголю.

Рекомендації з раціонального харчування

* Збалансоване споживання білків, жирів і вуглеводів у добовому раціоні.

* Вживання продуктів із високим вмістом клітковини та низьким глікемічним індексом.

* Вживання продуктів із низьким вмістом жиру (насичені жири < 10%, холестерин < 300 мг/добу).

* Вживання рослинних білків.

* Розумний підхід в обмеженні і різноманітності їжі.

Для зменшення маси тіла рекомендується знизити добову калорійність на 20%, але не менше 1 200 ккал на добу.

У разі початкового споживання хворим понад

3000-4000 ккал на добу показане поступове зниження калорійності добового раціону. Темп зменшення маси тіла повинен становити 0,5-1,0 кг за тиждень, 10-15% протягом 3 місяців із подальшим підтримуванням ваги впродовж 6-9 місяців.

Рекомендується 3 основні прийоми їжі і 2 проміжні.

У результаті проведених досліджень було встановлено, що при регулярному пропущенні одного з основних прийомів їжі в день достовірно збільшується частота розвитку ожиріння. Також існує позитивна кореляція між ожирінням і пропущенням сніданку.

Рекомендований розподіл добової калорійності: сніданок - 25%, другий сніданок - 10%, обід - 35%, полуденок - 10%, вечеря - 20%. Останній прийом їжі бажаний до 20-ї години.

Важливою складовою програми зі зменшення маси тіла є підвищення фізичної активності. Фізичні тренування сприяють зменшенню ваги за рахунок безпосередніх енергетичних витрат, але в той же час розглядаються й інші механізми, згідно з якими підвищена фізична активність дозволяє досягти зменшення, а головне - підтримання маси тіла.

Найбільш ефективними є аеробні вправи: ходьба, біг, плавання, їзда на велосипеді, лижний спорт, стрибки на скакалці.

Основними умовами виконання індивідуальної програми з фізичних вправ для зменшення маси тіла є регулярне виконання аеробних фізичних вправ (не менше 3-4 разів на тиждень), поступове збільшення інтенсивності і тривалості занять, підбір індивідуальних варіантів із врахуванням супутніх ускладнень.

Поєднання раціонального харчування з підвищенням фізичної активності забезпечить зменшення маси тіла, а зміна стилю життя - збереження досягнутого результату.

3.2 Організація навчання хворих на ожиріння

Головною особливістю лікування ожиріння як хронічного захворювання є тривала терапія, яку необхідно здійснювати в атмосфері взаєморозуміння і довіри лікаря й пацієнта.

Для досягнення позитивного ефекту лікування ожиріння пацієнт насамперед повинен усвідомити особливості свого захворювання і навчитися самостійно контролювати масу тіла. Як і коли хворий звернеться до лікаря за допомогою, залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Згідно з теорією самопізнання Prochaska і Di Clemente зміна поведінки являє собою процес із 5 етапів:

1. Стадія байдужості: хворого не хвилює проблема власного здоров'я, і він реально не оцінює ситуацію.

2. Стадія розмірковування: на цій стадії відбувається оцінка можливих наслідків зміни поведінки.

3. Стадія підготовки: пацієнт приймає рішення для певних дій.

При переході від стадії підготовки до стадії дії на перший план виходить роль лікаря. Успіх лікування багато в чому залежить саме від того, як поведе себе в цій ситуації лікар, чи знайде він контакт із хворим.

4. Стадія дії: пацієнт втягнутий до процесу зміни свого способу життя, модифікації поведінки.

5. Фінальна стадія - підтримання - є успішною лише в тому разі, якщо хворий впевнений у своїх діях і реально оцінює досягнуті результати.

Процес лікування фактично розпочинається на стадії підготовки, коли пацієнт складає план дій.

Формування і закріплення мотивації на тривале лікування насамперед необхідні для максимального попередження рецидивів.

Велике значення при цьому має вплив зовнішніх мотивацій. На кожному етапі лікування вони мають різний характер і повинні бути підібрані і контролюватися лікарем відповідно до індивідуальних характеристик пацієнта.

Важливо, щоб лікування ожиріння відбувалося в атмосфері інтерактивності, тому медичний персонал, що бере участь у лікуванні пацієнта, повинен бути мотивований і у ставленні до нього як до особистості, і у відношенні лікування до самого захворювання.

Комплекс терапії ожиріння повинен обов'язково містити програму з навчання пацієнтів, для успішного виконання якої необхідна наявність:

* кваліфікованого персоналу;

* структурованої програми;

* матеріально-технічного забезпечення;

* критеріїв оцінки ефективності навчання.

Мета структурованої програми:

* досягнення оптимальної маси тіла;

* профілактика розвитку супутніх захворювань;

* поліпшення якості і збільшення тривалості життя пацієнтів.

Задачі навчання:

* створення і підтримання мотивації хворих на тривале лікування;

* надання пацієнтам інформації про захворювання, про їхні індивідуальні проблеми та шляхи їх вирішення;

* вироблення адекватного відношення хворих до захворювання й оцінки свого стану, визначення індивідуальної мети лікування;

* роз'яснення пацієнтам необхідності досягнення маси тіла, яка відповідає стану оптимального здоров'я;

* навчання самоконтролю і планування харчування;

* розробка індивідуальної програми зі зменшення маси тіла.

Побудова плану занять полягає в принципі зміцнення мотивації на тривале лікування, поступове зменшення маси тіла і наступного підтримування досягнутих результатів.

Перші заняття присвячені характеристиці сутності і причин ожиріння, обговоренню наслідків захворювання і можливих способів зменшення маси тіла.

Спеціальне заняття відведене ключовому моменту в лікуванні ожиріння - принципам раціонального харчування. Проводять бесіду у формі діалогу про якісний склад їжі, розраховується індивідуальна добова норма калорій і кількість споживаного жиру, розподіляється калорійність добового раціону, враховуючи спосіб життя і стан здоров'я пацієнта.

Окремі години відведені для обговорення порушень харчової поведінки і можливих варіантів їхньої корекції.

Виробляється підбір індивідуальних варіантів фізичних вправ після визначення толерантності до фізичних навантажень.

Фахівець-гінеколог проводить заняття з проблеми порушень репродуктивної функції жінок при ожирінні.

На практичних заняттях проводять: оцінку антропометричних показників; навчання вимірювання АТ; вирішення ситуаційних задач із харчування; складання індивідуального раціону харчування.

Розроблено щоденник самоконтролю, який кожного дня заповнюється пацієнтом і систематично перевіряється лікарем. Функціональне значення такого щоденника полягає у забезпеченні взаємозв'язку пацієнта і лікаря, формуванні активної позиції в лікуванні, моніторингу антропометричних даних і показників метаболізму.

Важливий момент у лікуванні і навчанні пацієнтів - анкетування, оскільки є одним із засобів зворотного зв'язку, що дозволяє не тільки контролювати процес навчання хворого, але й глибше зрозуміти його особистість, психологічні та соціально-побутові труднощі.

Важливо, щоб у результаті проведеного циклу навчання пацієнт надалі зумів застосувати на практиці свої знання і навички з метою самостійного контролю за масою тіла.

Після курсу занять, розрахованого на 9 днів, проводиться постійний моніторинг, який містить:

* контроль антропометричних показників, стану вуглеводного та ліпідного обмінів, АТ;

* контроль щоденника харчування;

* перерахунок калорійності добового раціону, враховуючи зменшення маси тіла;

* спостереження за хворими впродовж двох років з метою оцінки ефективності програми.

Пацієнт проходить психокоррекцию ціннісної орієнтації з акцентом на роз'яснення шкоди голодування, усунення емоційних порушень, зв'язаних із прийомами їжі, формування правильного відношення до своєї зовнішності і харчового поводження в цілому. В окремих випадках ефективний гіпноз. Для усунення неприємних відчуттів у тілі застосовують сеанси аутогенной тренування.

І на закінчення лікувального курсу, пацієнт проходить консультацію в кваліфікованого дієтолога й одержує призначення харчового режиму відповідно до особливостей свого організму.

ВИСНОВКИ
Причиною розвитку ожиріння є не тільки переїдання, а й пасивність та знижена фізична активність, яка в мешканців економічно розвинутих країн не супроводиться погіршенням апетиту.

Виникнення найпоширенішої форми ожиріння -- обмінно-аліментарної -- часто зумовлюється порушенням режиму харчування, властивим багатьом людям. Нерідко це починається з дитинства, коли батьки неправильно харчують дітей. Виробляється шкідлива звичка споживати надмірну кількість їжі, особливо у сім'ях, де панує культ їди і при харчуванні споживають багато смачної висококалорійної їжі.

Харчування людини і її фізична активність об'єднують у собі вплив на обмінні процеси в організмі, а нервові центри автоматично регулюють кількість енергії, що надходить з їжею, і її витрачання. Таким чином, виникнення обмінно-аліментарної форми ожиріння пов'язане з розладом функції харчового центру, з підвищенням його збудливості. При переїданні шлунок, надсилаючи нервові імпульси в підкіркові центри головного мозку, посилює апетит, стимулюючи закріплення звички багато їсти.

Обмінно-аліментарна форма ожиріння розвивається, як бачимо, при розладі режиму руху і харчування, причому рухова активність найчастіше знижена, а харчування підвищене. Порушення режиму харчування проявляється не тільки в надмірному (кількісно) прийманні їжі, а й у вживанні великої кількості жирів та вуглеводів, які посилюють ожиріння.

Ожиріння може розвинутись в осіб різного віку у зв'язку зі зміною способу життя. Так, у спортсмена, який закінчив свою спортивну діяльність, або в людини фізичної праці, що перейшла на сидячу роботу, ступінь фізичної активності, а отже, і пов'язана з нею витрата енергії різко скорочуються, а звичка багато їсти зберігається. Якщо таку невідповідність між споживанням і витрачанням не усунути, починає розвиватися ожиріння.

Клінічно значущим, що приносить реальну користь здоров'ю хворих, вважається зменшення маси тіла на 5-10% за 4-6 місяців. При такому схудненні ризик серцево-судинних захворювань зменшується на 9%, ЦД 2 типу - на 44%, загальної смертності - на 20%, смертності від онкологічних захворювань, асоційованих з ожирінням, - на 40%.

У цій ситуації очевидна необхідність вироблення ефективної стратегії профілактики та лікування ожиріння.

Як видно з клінічних описів, нервова анорексія і нервова булімія мають ряд загальних рис, унаслідок чого можна говорити про єдиний комплекс порушень харчової поведінки. Однак, нервова булімія на відміну від анорексії може входить у структуру аддиктивного типу девіантної поведінки. Якщо відмова від їжі відіграє роль хворобливого протистояння реальності (істотний параметр патохарактерологічного і психопатологічного типів поведінки), то нездоланний потяг до їжу може відбивати як протистояння (зокрема, зняття симптомів тривоги, депресії при невротичних розладах), так і униунення реальності. При аддиктивному поводженні підвищення цінності процесу харчування і переїдання стає єдиним задоволенням у нудному, одноманітному житті. Людина обирає для себе харчування, як альтернативу повсякденного життя з її вимогами, обов'язками, регламентаціями. У неї формується феномен "спраги гострих відчуттів" у вигляді зміни харчової поведінки. Приміром, такий індивід може одержувати нові незвичайні відчуття від кількості і якості їжі, сполучення інгредієнтів, що несполучаться, (огірків з медом, торта з гірчицею). Мотивом стає втеча від "обридлої" реальності у світ вічного "харчового задоволення".

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамова Г. С. Практическая психология. - М., 1997. - 368 с.

2. Александров А. А. Современная психотерапия. - М, 1998. - 335 с.

3. Базисное руководство по психотерапии / Хайгл-Эверс. -- СПб., 2001.

4. Бауэр М. и др. Психиатрия, психосоматика, психотерапия. -- М.: АЛЕТЕЙА, 1999.

5. Бондар П.М. Метаболічний синдром. // Лікування та діагностика. - 2001. - № 4. - С. 24-29.

6. Бурлачук Л. Ф. Исследование личности в клинической психологии. -- К., 1979.

7. Васильненко Г. С, Рггиетнлк Ю. А. Любовь, брак, сексуальное партнерство. -- М., 1977.

8. Власова Т. А. О детях с отклонениями в развитии.-- М., 1973.

9. Каплан Г. И., Сэдок Б. Дэ/с. Клиническая психиатрия. -- М.: Медицина. 1994.

10. Карвасарский Б.Д. Психотерапия. - М., 1985. - 304 с.

11. Кондратенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. - Минск, 1997. - 464 с.

12. Конечный Р., Боухал М. Психология в медицине. -- Прага, 1983.

13. Кононенко И.В., Суркова Е.В., Анциферов М.Б. Метаболический синдром с позиции эндокринолога: что мы знаем и что уже можем сделать. // Проблемы эндокринологии. - 1999. - № 4. - С. 36-41.

14. Костандов З. А. Восприятие и эмоции. -- М., 1977.

15. Морозов Г. В. Руководство по психиатрии. -- М.: Медицина, 1988.

16. Петрик О.І. Медико-біологічні та психолого-педагогічні основи здорового способу життя: Курс лекцій. Навч. посібник. - Львів: Світ, 1993. - 119 с.

17. Петрова Т.В., Стрюк Р.И., Бобровницкий И.П. и др. О взаимосвязи избыточной массы тела, артериальной гипертонии, гиперинсулинемии и нарушении толерантности к глюкозе. // Кардиология. - 2001. - № 2. - С. 30-33.

18. Психосоматическое развитие и норма реакции / Под ред. Ушакова.-- М., 1975.

19. Семке В. Я. Истерические состояния. -- М., 1988.

20. Тополянский В. Д., Спгруковская М. В. Психосоматические расстройства. - М., 1986.

21. Тронько М.Д., Лучицький Є.В., Паньків В.І. Ендокринні аспекти метаболічного синдрому. - Київ-Чернівці, 2005. - 184 с.