Стиль виховання дітей у сім'ї визначається не тільки любов'ю матері до них, але й культурними традиціями, вимогами суспільства, настановами батька щодо міри суворості до дітей. За традиціями вітчизняної культури, виховання будується в рамках парадигми заохочення - покарання. За добрі вчинки дитину хвалять, виконують її бажання; якщо ж дії дитини суперечать уявленням вихователя про хорошу поведінку, вони розцінюються, як погані, і така дитина має бути покарана.

Негативна оцінка дорослих викликає у дитини негативні емоційні переживання, що підштовхує її до перегляду своїх дій, коригування вчинків у тому напрямку, який заданий вимогами вихователів або рекомендується соціальними нормами[5, 48-50].

Стійка негативна оцінка поведінки дитини (а тим більше - її особистості в цілому) є для вихованця тяжкою психотравмуючою ситуацією. Оскільки досягнення задоволення соціальних потреб видається дитині неможливим тими засобами, які їй пропонує дорослий (а саме - шляхом оволодіння соціальними нормами ), вихованець із полегкістю взагалі відмовляється від діяльності, яка не принесла йому успіху. Це пояснюється тим, що психотравмуюча ситуація є занадто болісною, навіть нестерпною для дитини. Тому, сам того не усвідомлюючи, вихованець прагне вийти з неї і, не знаходячи можливості подолати перешкоди, що виникли перед ним на шляху до оволодіння соціальними нормами, оцінює ситуацію, що склалася, як ситуація неможливості. У цьому випадку, стан психічної напруженості знижується, емоційний комфорт відновлюється, але, водночас, припиняється спроба дитини наполегливо дотримуватися нормативної поведінки, долаючи перешкоди, що виникають.

Потреба у позитивній оцінці дорослих, потреба у спілкуванні з однолітками, прагнення здобути гідне становище в системі міжособистісних стосунків колективу класу є базовими, провідними для підлітка. Невдалі спроби їх задоволення створюють для учня психотравмуючу ситуацію, яка, за відсутності психологічної допомоги, переходить у ситуацію неможливості задоволення життєво важливих соціальних потреб [5, 50].

Ситуація фрустрації завжди пов'язана з емоційною напругою, що спричинює прагнення людини позбутися психотравмуючих факторів. Центральною характеристикою фрустраційної поведінки є втрата суб'єктом початкової мети, поведінка фрустрованої людини втрачає цільову орієнтацію. Наприклад, для учня першочергова ціль - добре вчитися, гарно себе вести - втрачається, і перед ним постає інша мета - позбавитися негативних емоційних переживань, що викликані негативними оцінками значущих дорослих.

Через те, що внутрішній світ підлітка, а тим більше - молодшого школяра, розвинутий недостатньо, ще не збагачений досвідом переживання критичних ситуацій, проблеми, що виникли на шляху до задоволення цього життєво важливих соціальних потреб, не стимулюють його активності, спрямованої на їх подолання. Підліток ще не спроможний вийти з кризової ситуації шляхом саморозвитку, само актуалізації та самовдосконалення особистості. Тому, звичайно, діяльність його самосвідомості спрямовується лише «по лінії найменшого опору», що й детермінує виникнення захисних механізмів-мимовільних, неусвідомлювальних процесів, які покликані позбавити індивіда від сприйняття небажаної психотравмуючої інформації, усунути тривогу та напруженість [5, 51].

Незадоволення потреби викликає емоційну напруженість, оскільки відбувається своєрідне блокування психічного акту. Це може мати різні наслідки: або стимулює прискорення розвитку особистісних якостей при розв'язанні суперечностей, тобто, перехід їх на більш високий рівень саморегуляції, що спостерігається в разі продуктивного виходу з ситуації, або (якщо особистість незріла, а емоційна напруженість надто велика) відбувається зрив, дезінтеграція психічних функцій. Для запобігання такій дезінтеграції, й існує психологічний захист. Якщо ж цей захист виявляється неефективним, виникає невроз.

Психологічний захист являє собою одну з функцій психіки, метою якої є пристосування до динамічних змін навколишнього середовища. Обов'язкова умова виникнення захисних проявів - конфлікт між потребою і неможливістю її задоволення. Зріла, психологічно захищена особа володіє великим арсеналом засобів захисту, але користується ним тільки в екстремальних ситуаціях. Тут спрацьовують ті механізми, які відповідають ситуації, що робить поведінку такої особи гнучкою і адекватною [5, 52].

Думка про несправедливість оточуючих викликає у дитини почуття образи, дає їй підстави вважати себе несправедливо скривдженою, виявляти агресивність щодо тих, хто низько оцінює її діяльність. Так, причиною негативної поведінки учня може бути незадоволення його прагнення утвердити себе в бажаній позиції. Зухвала поведінка підлітка є виявом протесту проти не влаштовуючої його оцінки з боку оточуючих. Упертість, негативізм, протиставлення себе вчителям спричинюється неможливістю здобуття становища «гарного» учня, до якого внутрішньо прагне школяр[ 5, 53-54].

1.5 Розбіжність батьківського образу з Я-Концепцією дитини як причина конфліктних відносин між батьками й дітьми

Багато дослідників акцентують увагу на тому, що основною рисою дитячо-батьківських відносин, а особливо у підлітковому віці є їх конфліктність. Вихідною характеристикою напружених відносин, які часто зустрічаються в родинах, розглядається ступінь і характер емансипації, що намітилася. Не можна не відзначити, що більшість сучасних батьків вважають цю емансипацію неминучою й з появою перших її ознак або безсило опускають руки, або починають “боротися” за своїх дітей за допомогою заборон. Але за відомою динамікою відносин дітей з батьками, які можна описати формулою “обійми міцніше - пусти - відстань”, проглядається трохи більше, ніж дитяча невдячність, а саме пов'язана з віком зміна функцій цих відносин - батько як друг.

Однак з досягненням дітьми юнацького віку позиція батьків зводиться до однієї із двох крайностей. Відповідно до першого батьки починають побоюватись дітей, які дорослішають і поступово капітулюють перед ними.

У відповідності із другою батьки переконують себе в тому, що влада над дітьми “дана від бога” і починають деспотично нав'язувати свої думки, оцінки, судження.

Обидві позиції не можуть забезпечити повноцінне спілкування між батьками й дітьми, внаслідок цього батьки не мають можливості побачити зміни в особистості своєї дитини. Звідси недооцінка підлітків, або негативна оцінка їхніх прагнень, учинків.

Можна сказати, що виникнення в підлітка уявлення про себе не як про дитину, а більш дорослу людину, має важливі наслідки, тому що в нашому суспільстві діти й дорослі представляють дві різні групи й мають різні права, обов'язки й привілеї. Відносини дорослих між собою й дорослих з дітьми будуються на основі різних норм, причому багато норм і вимог фіксують несамостійність дитини, її підпорядкування, нерівноправне положення.

Багато чого існує як доступне для дорослих, але заборонне для дітей. У безлічі обмежень для дітей зафіксована відмінність їхнього положення в порівнянні з дорослими. У дитинстві дитина опановує нормами й вимогами, які існують у суспільстві для дітей. Перехід у групу дорослих припускає зміну прав, обов'язків, привілеїв. Однак момент “офіційного” переходу перебуває за межами підліткового віку і є дуже невизначеним й відносним, оскільки як критерії його визначення можуть виступати різні показники сугубо соціального порядку (закінчення освіти й початок професійної діяльності, матеріальна незалежність від батьків, право вступу в шлюб і т.д.).

Виникнення в підлітка уявлення про себе, як такого, що вже переступив границі дитинства визначає його переорієнтування з одних норм на інші - з “дитячих” на “дорослі”, а також появу специфічної соціальної активності, яка міститься у великій сприйнятливості до засвоєння різних норм, цінностей, способів поведінки, які існують у суспільстві саме для дорослих. Засвоєння різних зразків дорослості відбувається в практиці відносин з дорослими й однолітками. Рівняння підлітка на дорослих проявляється в прагненні походити на них зовні, прилучитися до різних сторін їхнього життя, набути їхні особливості, якості, уміння й привілеї, причому насамперед ті, у яких найбільше зримо виступають відмітні риси дорослих і переваги в порівнянні з дітьми.

Насамперед, це стосується тих прав, володіння якими виділяє дорослих по зовнішньому вигляді й манері поведінки. У сукупності вони представляють відмітні ознаки зовнішньої дорослості (паління, специфічний лексикон, доросла мода в одязі й зачісках, способи відпочинку й т.д.). Набуття таких зовнішніх ознак дорослості робить підлітка дорослим у власних очах і, як йому здається, в уявленнях навколишніх. Вона здобувається шляхом наслідування. Це - найлегший спосіб досягнення помітної для всіх дорослості. Саме тому він часто є першим за часом появи, найпоширенішим, стійким, і таким, що погано піддається розвінчанню.

Далі, рівняння підлітка на дорослого проявляється в прагненні набути його якості. Хлопчики починають шляхом самовиховання розвивати в собі якості “справжнього чоловіка” (силу, сміливість, волю й ін.). Заради цього вони займаються спортом. Багато з них прагнуть опанувати дорослими вміннями (водити машину, полювати, фотографувати). У дівчаток теж існує готовність опанувати деякими жіночими вміннями. У цілому вони орієнтуються на ідеал жінки.

Нарешті, претензії підлітка на нові права поширюється на всю сферу відносин з дорослими, що чітко виявляється в причинах конфліктів з дорослими й в образах підлітка. Він протестує, коли його опікують, направляють, контролюють, не зважають на його бажання, інтереси, підкоряють встановленому режиму, тобто коли у відношенні дорослих до підлітка реалізуються специфічні норми й способи їхньої поведінки з дітьми саме як з дітьми (відповідно до їх соціального й правового положення у світі дорослих). Такий тип відносин стає для підлітка неприйнятним, таким, що не відповідає його уявленню про рівень власної дорослості. Права дорослого він обмежує, а свої розширює й претендує на повагу своєї особистості й людського достоїнства, на довіру й розширення самостійності в різних напрямках, тобто на відому рівноправність із дорослим, і намагається домогтися визнання ними цього. Протест і непокора підлітка є засобами, за допомогою яких підліток хоче домогтися зміни колишнього типу відносин з дорослим на новий, специфічний для спілкування дорослих людей [48, 23].

У дорослих відсутня готовність до переходу до нового типу відносин і, зокрема, до розширення прав підлітка. Розширення прав зазвичай представляється природним тільки тоді, коли міняється положення людини. Однак у дійсності суспільне становище підлітка не міняється в порівнянні з дитинством: він був і залишається учнем, школярем. Крім того, зберігається повна матеріальна залежність підлітка від батьків, а в батьків - роль вихователів.

Інше гальмо розширення прав підлітка - інерція колишнього досвіду дорослого у вигляді звички постійно направляти й контролювати дитину. Адже розширюючи самостійність підлітка, дорослий при цьому повинен обмежувати свої власні права відносно дитини й ламати власний досвід спілкування з нею, а це важко навіть при усвідомленні необхідності змін.

Третє гальмо пов'язане з відсутністю в дітей, особливо на початку підліткового віку, уміння діяти самостійно, що часто приводить до того, що претензії підлітка перевищують його можливості, і тому виникає об'єктивна необхідність у керівництві й контролі дорослих. Все це створює міцну основу для збереження в дорослих відношення до підлітка ще як до дитини, що повинна підкорятися й слухатися, і виправдує недоцільність і непотрібність розширення прав і самостійності підлітка.

Таким чином, на початку підліткового періоду складається ситуація, яка загрожує виникненням протиріч, якщо в дорослого зберігається відношення до підлітка як до дитини. Таке відношення, з одного боку, вступає в протиріччя із завданнями виховання дітей цього віку і є гальмом розвитку соціальної зрілості підлітка, а з іншого боку, воно вступає в протиріччя з уявленнями підлітка про ступінь власної дорослості і його претензій на нові права. Саме це протиріччя є джерелом конфліктів і труднощів у відносинах дорослого й підлітка.

Першими й самі значимими людьми в житті дитини є батьки. Їхній вплив не тільки найсильніший й всеосяжний, але й тривалий. Стиль виховання в родині накладає незгладимий відбиток на особистість. Зіставивши рівень самоповаги підлітків з умовами їхнього сімейного виховання, психологи прийшли до висновку, що найбільшою самоповагою володіють люди, батьки яких сполучили тепле емоційне відношення до дітей (моральна підтримка, перевага позитивних впливів) із чітко певними правилами поведінки, у межах яких дітям був наданий простір для особистісної ініціативи.

При своїй тязі до самостійності підліток має потребу в життєвому досвіді й допомозі старших. Батьки залишаються для них еталоном поведінки. Більша частина підлітків хочуть бути схожими на своїх батьків.

Проте реальні взаємини підлітків з батьками часто обтяжені конфліктами, пов'язаними з відсутністю або недоліком взаєморозуміння. У дослідженнях юнацької дружби фіксувалося, як оцінюють підлітки рівень розуміння з боку батьків, легкість спілкування з ними й своєю власною відвертістю з ними. Виявилося, що по всіх цих показниках батьки уступають одноліткам і що ступінь психологічної близькості з батьками різко знижується від 7 до 9 класу. Однак відносини батьків до дітей характеризується поступовим зростанням переживання психологічної близькості. У міру дорослішання дітей відношення батьків до них переживається як усе більш близьке. Відношення ж дітей до батьків не містить у собі тенденції до збільшення близькості. Навпроти, період спілкування з 12-13 років відрізняється переживанням більшої віддаленості від батьків. Цей період характеризується також більше диференційованим відношенням до батька й матері: якщо до 8-літнього віку різниця в психологічній близькості до батьків не перевищує п'яти балів, то в 16 років вона досягає 20 балів. Можна помітити, що періодами найбільшого віддалення від батьків є 13 і 16-19 років. Труднощі 13-ти років виникають у відносинах з матір'ю, в 16 років - віддалення від батька. У цілому діти, які дорослішають ближче для батьків, ніж батьки для цих дітей [48, 24].

Конфліктні відносини між підлітками й дорослими можна розглядати як слідство невірних вимог дорослих. Так, нерозуміння або недооблік дорослими щирих мотивів поведінки підлітків, реагування лише на зовнішній результат або приписування підліткам невідповідних дійсності мотивів приводить до внутрішнього опору підлітка виховним впливам, до негативних реакцій на них. Це явище ряд психологів називають значеннєвим бар'єром, який з'являється тоді, коли підліток не приймає вимоги дорослих, тому що ці вимоги, навіть абсолютно правильні, не мають для нього справжнього змісту.

Однак термін “значеннєвий бар'єр” спотворює в цьому випадку суть справи. Підліток, як правило, розуміє зміст вимог дорослих. Розуміючи зміст вимоги, підліток інакше їх сприймає, дає їм оцінку, відмінну від понять, вкладених у вимоги самими дорослими. І причина криється в невідповідності того, як оцінюють підлітків дорослі люди, і тим, як підліток оцінює сам себе, як він взагалі ставиться до себе, своїх можливостей.

Старий тип відносин з дорослими все-таки витісняється новим, причому труднощі й конфлікти можуть бути зведені до мінімуму, якщо дорослий перешкоджає виникненню й розвитку протиріччя, яке породжує їх. Коли ж дорослий власними діями створює й поглиблює протиріччя, труднощі й конфлікти неминучі.

Характер зміни колишнього типу відносин на новий багато в чому залежить від того, хто є ініціатором цієї зміни. При ініціативі дорослого існує принципова можливість управляти цим процесом і уникнути труднощів. При ініціативі ж підлітка ймовірність виникнення конфліктів велика й залежить від існуючого відношення до підлітка - як до дитини або як до дитини, яка дорослішає. Підліток стає ініціатором зміни відносин, коли в нього виникає “почуття дорослості”, а відношення дорослого до нього, у порівнянні з дитинством, не міняється. Як уже говорилося, така розбіжність в оцінці підлітка виступає як протиріччя, здатне породити конфлікт. Воно може мати три варіанти розвитку з різними картинами в динаміку відносин підлітка й дорослого.

Перший варіант характеризується поступовим поглибленням протиріччя й розвитком конфлікту, що має тенденцію бути великим і тривалим. Його початок породжується відношенням дорослого до претензій підлітка на більшу самостійність, довіру й повагу як до необґрунтованого. Однак прагнення дорослого зберегти колишній стиль відносин викликає опір з боку підлітків у вигляді різних форм протесту й непокори. Існування в підлітка й дорослого протилежних тенденцій, їхній опір один одному визначають виникнення зіткнень, які при незмінності відносини дорослого стають систематичними. У результаті збереження такої ситуації ламання колишніх відносин може затягтися на весь підлітковий вік і мати форму хронічного конфлікту. При цьому розвиток деяких сторін дорослості підлітка може гальмуватися, а особистість - здобувати такі риси, як агресивність, облудність і ін. Як правило, швидко росте відчуженість підлітка. Дорослий втрачає авторитет, і до нього може виникнути відношення як до “пережитку минулого”, що виправдує в очах підлітка неприйняття їм вимог, оцінок, поглядів дорослого.

Другий варіант виникає тоді, що коли протиріччя, яке породжує конфлікт існує, але проявляється епізодично, будучи замаскованим специфічною поведінкою дорослого: під напором підлітка, але всупереч власним поглядам, він починає дозволяти те, що не дозволяв раніше. Завдяки цьому зіткнень стає менше, але їхня можливість є постійною через незмінність сутності відносини дорослого до підлітка. Ця незмінність у сполученні з поступками визначає непослідовність поведінки дорослого: те саме то дозволяється, то забороняється. Така невизначеність, що стосується меж доступного й можливого для підлітка, існує досить часто, може зберігатися довгий час і сприяє розвитку дорослості підлітка в руслі наявних у нього інтересів і прагнень, тому що кожний минулий відступ дорослого підліток використовує проти нього як засіб для досягнення бажаного [48, 24-25].

Третій варіант складається у випадках, коли дорослий згодом, починає бачити в підлітку не дитину, а більше дорослого й відповідно міняє відношення. Тому протиріччя, що породжувало труднощі в їхньому спілкуванні, зменшується й міняється первісна картина у відносинах: конфлікт стає менше й може зникнути взагалі [48, 26].

1.6 Особливості роботи психолога із сім'ями

Уявлення про суть і природу людини мають фундаментальне значення для виховання, освіти батьків і роботи психолога з сім'єю. «Цілісний філософський образ людини можна розглядати як ідеал освітньої системи, що конкретизується щодо її головного суб'єкта -- особистості, що розвиваються» [4, 215].

Спроба надати кваліфіковану психологічну допомогу сім'ї і дитині у процесі її становлення, неможливо здійснити без опори на систему теоретичних переконань. Наявність усвідомленої концепції діяльності для психолога дозволяє пояснити різноманіття існуючих явищ, передбачати наслідки різних подій, сприяти пошуку нових фактів і закономірностей, узагальнювати накопичену інформацію. Тому у психології виділяють такі підходи до проблеми конфліктності у родинах :

1. Психоаналітичний

У основі психоаналітичного підходу до виховання лежать наступні уявлення суть людини визначається психічною енергією сексуальної природи і досвідом раннього дитинства. Основу структури особи складають три інстанції: Ід, Его, Супер-Его. Поведінка мотивується агресивними і сексуальними імпульсами. Патологія і відхилення в поведінці виникають із-за витіснених в дитячому віці конфліктів. Нормальний розвиток ґрунтується на чергуванні стадій психосексуального розвитку і інтеграції [2, 422-481].

У сучасному психоаналізі акцентується роль дитинства в розвитку особистості, аналізується вплив міжособистісних відносин соціокультурних чинників на її становлення, ставиться питання про емоційне навчання батьків. Таким чином, психоаналітичний підхід має безумовну цінність для теорії і практики роботи психолога з сім'єю [16].

2.Біхевіористичний

Біхевіористи зосередилися на суворому об'єктивному підході, надаючи особливе значення стимульно-реактивному навчанню, як головному поясненню людської поведінки. Особа - це сума діяльностей, кінцевий продукт системи засвоєних навиків [1, 430].

Інтерес американських психологів Э. Торндайка, Дж. Уотсона, До. Халла, К.Спенса, Б. Скіннера (30--40-і роки XX в.), пізніше Дж. Долларда і Н.Міллера (50-і роки XX ст.), А. Бандури (60--70-і роки XX ст.) був направлений на спостереженні параметрів поведінки, на зовнішні дії. У психології були уведені поняття «Позитивне і негативне підкріплення»[1,33].

К. Халл увів формулу «стимул -- реакція», в якості проміжної ланки потреби організму, яка додає поведінці енергію. Головний принцип виховання, із його точки зору : чим частіше і інтенсивніше редукується потреба, тим більша сила навику. Мотивуючим чинником при цьому виступає підкріплення кожної правильної реакції. У роботах Б. Скіннера запропонована програма модифікації поведінки особи.

У практиці виховання широко використовуються ідеї біхевіоризму. Виховуючи дитину, дорослі використовують систему заохочень і покарань. Причому чим різноманітніша ця система, тим більше ефективне виховання. Відмова дитині в увазі, усмішка батька або вчителя, подарунок за тих або інших досягнень -- лише деякі методи, що заохочують бажану поведінку дитини або що зупиняють її. Значне місце у вихованні має механізм наслідування. Саме біхевіористи звернули увагу на те, що дорослий виступає по відношенню до дитини як об'єкт для наслідування. Діти швидко засвоюють від дорослого демонстровані зразки поведінки. Важливе значення для виховання мають ідеї операціоналізації поведінки, що припускають позначення конкретних, досяжних, привабливих для дитини цілей і визначення методів їх досягнення. Після того, як цілі і методи їх досягнення виявлені, створюються умови для тренування поведінки. Так, якщо дитина соромлива, бентежиться в розмові з незнайомими людьми - дорослий разом з ним формулює цілі (хочу бути упевненим, а це означає -- умію проявляти ініціативу, це означає -- не боюся першим вступати в контакт і т. д.). Після цього здійснюється репетиція і відробіток навику упевненої поведінки [57, 457-494].

В той же час необхідний відзначити, що для біхевіористів характерний «погляд на людину як на навчений, програмований компонент соціальної системи, як на об'єкт самих різних маніпуляцій, а не як на особу для якої характерні не тільки самодіяльність, але і свобода по відношенню до можливого простору діяльності».

У концепції екзистенціально-гуманістичного підходу до виховання особистості головним вважається створення у сім'ї таких умов, за яких дитина змогла б зосередитися на собі, своїх думках, бажаннях.

Таким чином, процес виховання зводиться до формування у людини інтересу до себе, як наслідок -- поява інтересу до навколишніх людей. Основним методом виховання представники даної концепції вважають метод вільного діалогу, головним змістом якого служать питання поставлені вихователем, з тим щоб розвивати у дитини критичний розум здатність обґрунтовувати свій вибір. Цей метод відомий ще з часів Сократа, який називав себе повивальною бабцею, присутньою при народженні думки [26,103-151].

З точки зору об'єктивного підходу основною перевагою суб'єктного підходу є надання дитині можливості осмислено будувати свою поведінку на основі узгодження індивідуальних цінностей і соціальних вимог. Таким чином, знімається небезпека надмірної індивідуалізації дитини (яка властива системам вільного виховання), так і беззастережного некритичного проходження соціальним нормам (недолік традиційного навчання). Дитина розглядається як самостійна, унікальна людина, яка будує власну систему знань і цінностей на основі досвіду подієвих зустрічей з навколишніми людьми і культурою [9, 10, 12].

Розділ 2. Експериментальне вивчення особливостей конфліктів у родинах

2.1 Процедура та методики дослідження

Дослідження проводилося у ЗОШ №1 І- ІІІ ст. міста Дубровиці з учнями 8- х класів та їхніми батьками. У діагностичному обстеженні прийняло участь 30 сімейних пар та їх діти підліткового віку. Для комплексного дослідження були підібрані такі методики, як: методика діагностики особливостей реагування в конфліктній ситуації К. Томаса [24, 95-97] (Див. Додаток А.1) та методика діагностики батьківського ставлення А. Я. Варга і В. В. Століна [24, 166-167] (Див. Додаток А.2).

Мета дослідження: вивчити психологічну схильність до створення конфліктів та особливостей поведінки у конфліктних ситуаціях членів сім'ї - батьків та їх дітей.

Завдання дослідження:

- провести серію тестувань членів родини;

- проаналізувати отримані емпіричні дані;

- зробити узагальнення й висновки.

Методи дослідження. Для одержання повноцінних і достовірних результатів використалися методи: тестування, кількісний й якісний аналіз отриманих даних.

Етапи дослідження:

Процедура емпіричного дослідження проходила в три етапи.

1. На підготовчому етапі була визначена основна вибірка дослідження. На підготовчому етапі був здійснений відбір традиційних методик, які представлені зокрема такими: методика схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса (Див. Додаток А.1) та методика діагностики батьківського ставлення А. Я. Варга і В. В. Століна (Див. Додаток А.2).

2. На діагностичному етапі були вивчені якісні характеристики схильності членів сім'ї до конфліктних ситуацій, було досліджено взаємовплив різноманітних чинників на створення, провокування конфлікту та поведінки у конфліктному середовищі, вивчені показники батьківського ставлення до дітей.

3. На третьому етапі - заключному - відбувалося підведення підсумків, розробка психологічних рекомендацій для корегування та уникання конфліктних ситуацій в стосунках членів сім'ї, оформлення матеріалів дослідження.

2.1.1 Методика схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса
Методика К.Томаса по виявленню типових форм поведінки особистості в конфліктних ситуаціях описує кожний з п'яти можливих варіантів поводження індивіда й дозволяє діагностувати рівень конфліктності особистості.

Методика діагностики особливостей реагування в конфліктній ситуації, запропонована К. Томасом, спрямована на визначення домінуючого стилю поведінки обстежуванних у конфліктних або близьких до напруження ситуаціях в процесі взаємовідносин з оточуючими ( системі відносин: батьки - діти ). Ця методика дає можливість з'ясувати домінуючі стилі поведінки і спосіб реагування різних людей на дію фрустрованних чи близьких до напруження ситуаціях. На це може впливати міра, в якій прагнуть задовольнити свої інтереси респонденти, діючи при цьому активно чи пасивно, та інтереси іншої сторони, діючи спільно чи індивідуально. Ця методика корисна тим, що дозволяє кожній людині створити свій власний стиль вирішення конфлікту.

Існують п'ять основних стратегій поведінки в конфліктній ситуації. В основу їх покладена система, яка називається методом Томаса - Кілменна. Метод був розроблений К.У. Томасом і Р.Х. Кілменном в 1972 році. Система дозволяє створити для кожної людини свій власний стиль вирішення конфлікту. Стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається тією мірою, у якій член колективу хоче задовольнити власні інтереси (діючи активно або пасивно) - напористість й інтереси іншої сторони (діючи спільно або індивідуально) - кооперація. При аналізі конфліктів на основі розглянутої моделі потрібно мати на увазі, що рівень спрямованості на власні інтереси або інтереси суперника залежить від трьох обставин:

· змісту предмета конфлікту;

· цінності міжособистісних відносин;

· індивідуально-психологічних особливостей особистості.

Особливе місце в оцінці моделей і стратегій поведінки особистості в конфлікті займає цінність для неї міжособистісних відносин із протиборчою стороною. Якщо для одного із суперників міжособистісні відносини з іншим (дружба, любов, товариство, партнерство й т.д.) не представляють ніякої цінності, то й поведінка його в конфлікті буде відрізнятися деструктивним змістом або крайніми позиціями в стратегії (примус, боротьба, суперництво). І, навпаки, цінність міжособистісних відносин для суб'єкта конфліктної взаємодії, як правило, є істотною причиною конструктивної поведінки в конфлікті або спрямованістю такої поведінки на компроміс, співробітництво, відхід або поступку [16, c. 258].

2.1.2 Методика діагностики батьківського ставлення А. Я. Варга, В. В. Століна
Методика діагностики батьківського ставлення А. Я. Варга, В. В. Століна являє собою психодіагностичний інструмент, орієнтований на виявлення батьківського ставлення в осіб, що звертаються за психологічною допомогою з питань виховання дітей і спілкування з ними.
Батьківське ставлення розглядається як система різноманітних почуттів стосовно дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються у спілкуванні з нею, особливостей сприйняття і розуміння характеру та особистості дитини, її вчинків.
Головна мета методики - це визначити атмосферу внутрішньо-родинних відносин: батьківське ставлення до дитини.

Батьківське виховання розуміється, як система різноманітних почуттів по відношенню до дитини, поведінкові стереотипи, особливості сприймання і розуміння характеру особистості дитини, його вчинки.

Опитувальник складається з 5 шкал:

1. Прийняття відторгнення - шкала відображає інтегрально емоційне ставлення до дитини.

2. Кооперація соціально бажаний образ батьківського ставлення. Змістовно ця шкала розкривається як зацікавленість батьків в дитячих справах.

3. Симбіоз шкала відображення міжособистісної дистанції в спілкуванні з дитиною.

4. Авторитарна гіперсоціалізація відображає форму і спрямованість контролю за поведінкою дитини.

5. Маленький невдаха відображає особливості сприймання і розуміння дитини батьками.

2.2 Аналіз особливостей стилю поведінки досліджуваних сімей в конфліктній ситуації

Стиль уникання, що припускає відхід від конфлікту, пов'язаний з відсутністю особистої наполегливості й бажання кооперуватися з іншими при його вирішенні. Він притаманний двом чоловіка та чотирьом жінкам нашої вибірки. Зазвичай в цьому випадку людина намагається стояти осторонь від конфлікту, прагне стати нейтральною. Цей стиль використовується, коли проблема не так важлива, коли людина не хоче витрачати сили на її вирішення, коли людина почуває себе неправою або коли інша людина має більшу владу. Використання такого стилю може означати рішення індивіда дати конфлікту можливість розвиватися. Даний стиль також може бути пов'язаний з неприйняттям напруженості й розладу. В окремих випадках спроба уникнути конфлікту може знизити його інтенсивність. Однак ігнорування незгоди може викликати ще більше невдоволення. При такому підході до конфлікту програють обидві сторони.

Стиль конкуренції або вирішення конфлікту силою характеризується великою особистою включеністю й зацікавленістю в усуненні конфлікту, однак, без урахування позицій іншої сторони. Він притаманний трьом чоловіка та двом жінкам нашої вибірки. Це стиль типу "виграш-програш". Для застосування даного стилю необхідно володіти владою або фізичними перевагами. Такий стиль може в окремих випадках допомогти в досягненні індивідуальних цілей. Він вимагає від людини використання вольових якостей. Однак у навколишніх складається несприятливе враження про індивіда, що використовує цей стиль.

Стиль співробітництва відрізняється як високим ступенем особистої включеності в нього, так і сильним бажанням об'єднати свої зусилля з іншими для вирішення міжособистісного конфлікту. Він притаманний п'ятьом чоловікам та чотирьом жінкам нашої вибірки. При такому підході виграє кожна зі сторін. Люди, які використають даний стиль, зазвичай мають наступні характеристики:

- розглядають конфлікт як нормальну подію, яка допомагає й навіть якщо нею правильно управляти, веде до більш творчого рішення;

- при цьому проявляють довіру й відвертість у відношенні інших;

- визнають, що при такому взаємовдовольняючому результаті конфлікту, всі його учасники як би беруть на себе зобов'язання в рамках загального рішення;

- вважають, що кожен учасник конфлікту має рівні права в його вирішені й точка зору кожного має право на існування;

- думають, що ніхто не повинен бути принесений у жертву в інтересах усіх.

Часто такі індивіди вважаються динамічними натурами, про які в інших складається сприятлива думка.

Стиль пристосування, яка спонукує зважити на становище іншої сторони, являє собою поведінку, в основі якої лежить прагнення кооперуватися з іншими, але без внесення в цю кооперацію свого сильного інтересу. Він притаманний двом чоловікам та трьом жінкам нашої вибірки. Цей стиль носить типу "невиграш - виграш" носить відтінок альтруїзму. Даний стиль може виражати довгострокову стратегію з метою розвитку в інших орієнтації на кооперацію з вирішення міжособистісного конфлікту. Даний стиль допомагає в прагненні реалізувати бажання інших. Власники такого стилю в цілому оцінюються навколишніми позитивно, однак сприймаються іншими як слабкі натури, що легко піддаються чужому впливу.

Стиль компромісу полягає в такій поведінці в ході вирішення міжособистісного конфлікту, яка помірковано враховує інтереси кожної зі сторін. Він притаманний п'ятьом чоловікам та трьом жінкам нашої вибірки. Реалізація даного стилю пов'язана із проведенням переговорів, у ході яких кожна зі сторін іде на певні поступки. Компроміс широко використовується в вирішені конфлікту й ті, хто має такий стиль, оцінюються навколишніми в цілому сприятливо. Це стиль типу "непрограш - невиграш". У багатьох ситуаціях стиль компромісу дозволяє досягти швидкого вирішення конфлікту, особливо у випадках, коли одна зі сторін має явні переваги.

Таким чином, конфлікт - це усвідомлене протиріччя, що супроводжується спробами його вирішити на тлі емоційних відносин. Для вирішення конфліктів різні особистості користуються певними стратегіями поведінки, а саме стратегією суперництва, пристосування, уникання, компромісу й співробітництва.

Для того, щоб проаналізувати ймовірність розгортання конфліктної ситуації у тій або іншій досліджуваній сім'ї, потрібно співставити стилі схильності до конфлікту кожного члена родини (Див табл. 2.1. Додаток Б.).

У сім'ї під № 1 всі члени, згідно дослідження, за своїм характером партнери. Завжди і за будь - яких обставин прагнуть віднайти рівновагу між власною метою та зацікавленістю в реалізації інтересів іншого, організувати рівноправне співробітництво.

Сімейна пара під № 2 характеризується здатністю поступатись один одному у спірних питаннях і пошуку спільних шляхів виходу із проблемних ситуацій.

Для сімейної пари - № 3 властивий суперницький стиль, низькі показники за шкалами - «Компроміс», « Уникання» доводять і вказують на «внутрішню» боротьбу кожного члена родини за право домінування.

Члени сім'ї №4 розділилися за позиціями та ролями у конфліктних ситуаціях. Так, батько виявляє тенденцію до «Суперництва», схильність до силових стратегій - при вирішенні проблемної ситуації, наближеної до конфліктної. Мати воліє уникати конфліктних ситуацій, а дитина більш схильна до знаходження компромісної позиції, а тактику жорстокості,як спосіб впливу у конфліктній ситуації вважає не дієвою.

Сімейна пара № 5 виявляє тенденцію до вибору компромісного та уникального стилю реагування в конфліктних ситуаціях. Відповідно до показників, можна припустити, що дитина і батько часто знаходяться у напружених стосунках, оскільки мають високі показники за шкалою «Суперництво», але схильні до улагоджування непорозумінь за рахунок наявного стилю «Пристосування».

Результати дослідження сімейної пари під номером 6 виявили, що і мати і батько належать до людей, які у конфліктній ситуації обирають стиль співробітництва. Вони розглядають конфлікт як нормальну подію, яка допомагає й навіть якщо нею правильно управляти, веде до більш творчого рішення. Що ж стосується дитини, то вона володіє різними тактиками спілкування в конфліктній ситуації, за певних умов, може піти на компроміс і, навпаки, повести себе жорстоко, безкомпромісно.

Відповідно до результатів обстеження пари № 7, були виявлені високі показники за шкалами «Пристосування», наявного «Компромісу» (особливо останній стиль добре виражений і у батька, і у дитини ). Відповідно до отриманих результатів по даній парі, можна висловити наступне припущення: всі члени сім'ї ідуть на компромісні вчинки у виникаючих родинних конфліктах аби уникнути негативних депресивних почуттів.

Дослідження сімейної пари №8, встановило, що матір вибирає суперницький стиль вирішення проблемних ситуацій, а батько - співробітницький; дитина ж намагається уникати будь - яких конфліктів.

Якісний аналіз отриманих у ході тестування даних сім'ї №9 встановив, що батько у конфліктній ситуації притримується стилю конкуренції, мати використовує тактику співробітництва, а дитина воліє пристосовуватися під виниклі обставини.

А сімейна пара № 10, відзначається домінуючою роллю матері у родинні, яка менш схильна до співробітництва, проте, за необхідності, іде на компроміс; батько ж і дитина поступаються їй, прагнучи уникнути напруженості у стосунках один з одним. Результати свідчать, що члени родини схиляються до таких виборів, як: співробітництво, пристосування, компромісу, що свідчать про прагнення батьків та дитини поступатися один одному і діяти у вигідній позиції для всіх.

Сім'я №11 -- жінці притаманний стиль уникання, чоловікові -- співробітництва. Можна припустити, що у конфліктних ситуаціях вони будуть прагнути скорішого примирення, або взагалі їх недопускання. Дитина у цій сім'ї використовує у конфліктних ситуаціях стиль пристосування.

Сім'я №12 -- жінці притаманний стиль пристосування, чоловікові конкуренція, а дитині - уникання. Можна припустити, що у конфліктних ситуаціях, жінка буде йти на поступки чоловікові, навіть якщо буде вважати себе не винною і правою.

Сім'я 13 -- матері і дитині притаманний стиль конкуренція, батькові -- уникання. У цій сім'ї, чоловік буде намагатися уникнути конфлікту, або ж відмежуватися від нього, тоді як, мати та дитина будуть виступати в ролі «розпалювачів», і скоріше за все не йтимуть на поступки один одному та батькові.

Сім'я 14 -- матері та батькові притаманний стиль співробітництво, дитині - пристосування. Тому, ймовірно, конфлікти по мірі їх виникнення ця сім'я буде вирішувати полюбовно.

Сім'я 15 -- жінці притаманний стиль співробітництво, чоловікові -- конкуренція. Дитина зазвичай використовує у конфліктних ситуаціях тактику компромісу. Ймовірно, у конфліктних ситуаціях мати буде намагатися проявити певну лояльність та розважливість по відношенню до дитини, тоді, як батько буде стояти на своїй заявленій позиції.

Сім'я 16 -- матері притаманний стиль уникання, батькові -- співробітництво, дитині - пристосування. Так само, як і в парі 11, можна припустити, що у конфліктних ситуаціях вони будуть прагнути скорішого примирення, або взагалі їх недопускання.

Сім'я 17 -- і мати і батько у конфліктних ситуаціях будуть проявляти компромісну поведінку, що буде сприяти швидкому примиренню, та гармонійному психологічному клімату у сім'ї. На відміну від них дитина проявляє конкурентну поведінку у конфліктах.

Сім'я 18 -- матері притаманний стиль пристосування, батькові -- уникання, дитині - співробітництва. В цій ситуації, можна припустити, що конфліктні ситуації не будуть набувати великих розмірів, адже мати буде проявляти лояльність та пристосовуваність до вимог чоловіка та проблем дитини у конфлікті, а батько, буде намагатися відійти від конфліктної ситуації.

Сім'я 19 -- матері та дитині притаманний стиль конкуренції, батькові -- компроміс. В цій сім'ї при виникненні конфліктних ситуацій батько буде шукати альтернативні шляхи до примирення, в той час як дитина та мати будуть відстоювати свою позицію.

Сім'я 20 -- матері притаманний стиль уникання, батькові -- компроміс, дитині - співробітництво. За такої поведінки при вирішення конфлікту буде переважати здоровий глузд та розважливість, також будуть мати місце поступки один одному.

Сім'я 21 -- матері притаманний стиль пристосування, батьку -- співробітництво, дитині - конкуренції. Поведінка матері та батька при вирішення конфлікту свідчить про бажання об'єднати свої спільні зусилля для вирішення міжособистісного конфлікту. Що ж стосується дитини, то у конфлікті з батьками вона не буде шукати компромісу або поступатися.

Сім'я 22 -- матері притаманний стиль конкуренція, батькові -- пристосування, дитині - співробітництво. Можна припустити, що в цій сім'ї конфлікти можуть мати нетривалий характер, якщо їх ініціатором буде мати, тому що чоловік буде йти їй на поступки, а дитина шукати шляхи полюбовного вирішення. Але, якщо ситуація буде мати протилежний характер, тобто конфлікт буде спровокований чоловіком або дитиною, то жінка, навряд чи, буде шукати легкі шляхи примирення.

Сім'я 23 -- матері притаманний стиль компромісу, батькові -- пристосування. Дитина поводить себе у конфліктних ситуаціях у стилі співробітництва. Судячи з таких стилів поведінки у конфліктній ситуації, вони матимуть нетривалий характер, усі члени сім'ї будуть лояльно відноситися один до одного у них.

Сім'я 24 -- матері притаманний стиль співробітництво, батькові та дитині -- компроміс. Ці два стилі поведінки сильно корелюють один з одним, що буде сприяти швидкому вирішенню конфлікту.

Сім'я 25 -- жінці притаманний стиль уникання, чоловікові -- співробітництва, дитині - компроміс. Можна припустити, що у конфліктних ситуаціях вони будуть прагнути скорішого примирення, або взагалі їх недопускання.

Члени сім'ї №26 розділилися за позиціями та ролями у конфліктних ситуаціях. Так, мати виявляє тенденцію до «Суперництва», має схильність до силових стратегій - при вирішенні проблемної ситуації, наближеної до конфліктної. Дитина воліє уникати конфліктних ситуацій, а батько більш схильний до знаходження компромісної позиції, а тактику жорстокості,як спосіб впливу у конфліктній ситуації вважає не дієвою.

Сімейна пара № 27 виявляє тенденцію до вибору компромісного (мати), пристосування (батько і дитина) стилю реагування в конфліктних ситуаціях. Відповідно до показників, можна припустити, що дитина і батько часто знаходяться у напружених стосунках, оскільки мають високі показники за шкалою «Суперництво», але схильні до улагоджування непорозумінь за рахунок наявного стилю «Пристосування».

Дослідження сімейної пари №28, встановило, що дитина вибирає суперницький стиль вирішення проблемних ситуацій, а мати - співробітницький; батько ж намагається уникати будь - яких конфліктів.

Сім'я № 29 -- батькові притаманний стиль уникання, дитині -- співробітництва. Можна припустити, що у конфліктних ситуаціях вони будуть прагнути скорішого примирення, або взагалі їх недопускання. Мати у цій сім'ї використовує у конфліктних ситуаціях стиль пристосування.

Сім'я №30 -- батькові притаманний стиль співробітництво, дитині -- конкуренція. Мати зазвичай використовує у конфліктних ситуаціях тактику конкуренції. Ймовірно, у конфліктних ситуаціях батько буде намагатися шукати компромісне вирішення та проявити лояльність та розважливість по відношенню до дитини, тоді, як мати буде стояти на своїй заявленій позиції.

Таким чином, підводячи підсумок проведеному дослідженню, можна констатувати, що з усіх тридцяти досліджуваних молодих сімей жодна не має явно вираженої схильності до важкого вирішення конфліктних ситуацій. Адже навіть, якщо один з членів подружжя і проявляє стиль конкуренції, то інший член сім'ї своїм стилем, будь то уникання, співробітництво, пристосування, або ж компроміс, ніби нівелює його.

Що ж стосується відносин батьки-діти у вирішенні конфліктів, то можна припустити, що в сім'ях під номерами 3, 13, 17, 19, 21, 28, 30, дитина може сама провокувати конфлікти та не йтиме на поступки у їх вирішенні у силу суперницького (конкурентного) стилю поведінки у конфліктних ситуаціях.

2.3 Аналіз особливостей батьківського ставлення досліджених подружніх пар

Результати дослідження за методикою діагностики батьківського ставлення А. Я. Варга і В. В. Століна представленні у додатку Б.

Шкала "Прийняття / Відкидання"

Високі бали по шкалі (від 24 до 33) - говорять про те, що в даного випробуваного є виражене позитивне відношення до дитини. Дорослий у цьому випадку приймає дитину такою, якою вона є, поважає й визнає її індивідуальність, схвалює її інтереси, підтримує плани, проводить з нею досить багато часу й не жалкує про це.

Низькі бали по шкалі (від 0 до 8) - говорять про те, що дорослий випробовує стосовно дитини в основному тільки негативні почуття: роздратування, злість, досаду, навіть іноді ненависть. Такий дорослий вважає дитину невдахою, не вірить у її майбутнє, низько оцінює її здатності й нерідко своїм відношенням третирує дитину.

Шкала "Кооперація"

Високі бали по шкалі ( 6-7 балів) - є ознакою того, що дорослий виявляє щиру цікавість до того, що цікавить дитину, високо оцінює здатності дитини, заохочує самостійність і ініціативу дитини, намагається бути з нею на рівних.

Низькі бали по даній шкалі (1-2 бали) - говорять про те, що дорослий стосовно дитини поводиться протилежним чином.

Шкала "Симбіоз"

Високі бали по шкалі (6-7 балів) - достатні для того, щоб зробити висновок про те, що дана доросла людина не встановлює психологічну дистанцію між собою й дитиною, намагається завжди бути ближче до неї, задовольняти її основні розумові потреби, відгородити від неприємностей.

Низькі бали по шкалі (1-2 бали) - є ознакою того, що дорослий, навпроти, встановлює значну психологічну дистанцію між собою й дитиною, мало піклується про неї.

Шкала "Контроль"

Високі бали по шкалі ( 6-7 балів) - говорять про те, що доросла людина поводиться занадто авторитарно стосовно дитини, жадаючи від неї беззастережної слухняності й задаючи їй строгі дисциплінарні рамки. Він нав'язує дитині майже у всьому свою волю. Така доросла людина далеко не завжди може бути корисним, як вихователь, для дітей.

Низькі бали по шкалі (1-2 бали) - навпроти, свідчать про те, що контроль за діями дитини з боку дорослої людини практично відсутні. Це може бути не дуже добре для навчання й виховання дітей. Найкращим варіантом оцінки здатностей дорослої людини по цій шкалі є середні оцінки, від 3 до 5 балів.

Шкала "Відношення до невдач дитини"

Високі бали по шкалі ( 6-7 балів) - є ознакою того, що доросла людина вважає дитину маленькою невдахою й ставиться до неї як до нетямущої істоти. Інтереси, захоплення, думки й почуття дитини здаються дорослій людині несерйозними, і вона ігнорує їх.

Низькі бали по шкалі ( 1-2 бали), навпроти, свідчать про те, що невдачі дитини дорослий вважає випадковими й вірить у неї.

Провівши тестування серед досліджуваних 30 подружніх пар по кількості тверджень по таких параметрах (par) як: I - "прийняття - відкидання"; II - "кооперація"; III - "симбіоз"; IV - "авторитарна гіперсоціалізація"; V - "маленький невдаха" ми одержали наступні результати (Див табл. 2.2. Додаток В. та табл. 2.3.Додаток В.1).:

Згідно тестових балів, які були отриманні у результаті співставлення з ключем, можна говорити про наступне: більшість сімейних пар, за показниками шкали «Прийняття-відторгнення», отримали високі показники, що свідчить про сприйняття батьками своєї дитини як пристосованої, успішної. Виявляють високий степінь довіри, схвалюють її інтереси і плани.

А згідно шкали «Кооперація», 21 пара визнала прагнення допомогти своїй дитині у починаннях. Батьки співчувають їй, намагаються підтримати ініціативу, самостійність дитини, інколи пристають на її точку зору у спірних питаннях. Але пари № 3, 6, 20, 26 не виявили свою зацікавленість у справах власної дитини (прагнуть підтримати за необхідності, але не нав'язливо, щоб дитина знаходила самостійні шляхи виходу з проблемних ситуацій ).

Близько 30 - % обстежуваних батьків показали низькі показники за шкалою «Симбіоз», які свідчать про їхній панівний вплив на дитину: прагнення відгородити її від самостійності і критично реагують на будь - які спроби до автономії, оскільки вважають, що дитина є надто малою і беззахисною.

Щодо шкали «Авторитарна гіперсоціалізація», то думки матерів і батьків розійшлися: пара № 7, 13, 17, 20, 27 (батьки намагаються при вихованні використовувати демократичний стиль, а матері - авторитарний ). У сімейній парі № 4, 9, 19, 24 - батько і мати проти нав'язування дитині своєї думки, поглядів, не вимагають слухняності у всьому). Проте, у більшості пар, як мати, так і батько притримуються не строгих авторитарних методів виховання, а скоріше, лояльних, більш схожих на демократичні методи, тобто не вимагають від дитини беззастережної слухняності і дисципліни.

Відповідно до шкали «Маленький невдаха» - 70 % респондентів висловили свою любов до дитини, яка проявляється у визнанні її успішною, здібною, приймають вік своєї дитини як належно: не прагнуть продовжити свою молодість, хоч уявно, визнаючи дитину молодшою у порівнянні з її реальним віком. Лише матері пар № 1, 12, 17, 20, 23, 26, батько пари № 9 - не готові прийняти свою дитину, як індивідуальну особистість, яка матиме право самостійно розпоряджатися своїм життям.

Таким чином, можемо констатувати, що більшість досліджуваних нами батьків та матерів поважають самостійність, ініціативність своєї дитини, на ставлять її в жорсткі рамки дисципліни, приймають дитину такою, якою вона є, поважають й визнають її індивідуальність, схвалюють її інтереси, підтримують плани.

Лише незначна кількість досліджуваних дорослих (близько 30 %) показала низькі показники по параметру «Симбіоз», тобто вони встановлюють значну психологічну дистанцію між собою й дитиною, мало піклується про неї. Чотири сімейні пари (№ 3, 6, 20, 26) не виявили свою зацікавленість у справах власної дитини, можливо в силу того, що вони воліють, аби вона стала більш самостійною уу вирішенні власних проблем.

Абсолютна більшість матерів і батьків (за виключенням сімох) вважають невдачі дитини випадковими й вірять у неї.

За таких показників, отриманих при тестуванні досліджуваних за методикою діагностики батьківського ставлення А. Я. Варга і В. В. Століна, можна припустити, що більша половина наших випробуваних не відчувають у сім'ї емоційного дискомфорту і у вирішенні конфліктних ситуацій між батьками та дітьми керуються здоровим глуздом, почуттями любові та поваги до власної дитини.

2.4 Дослідження математично-статистичної взаємодії отриманих показників за допомогою коефіцієнту лінійної кореляції Пірсона

Для визначення наявності взаємодії або кореляції даних було обрано неексперементальну дослідницьку стратегію, а саме стратегію зіставлення, що дало можливість зіставити отримані за різними методиками результати та порівняти поведінку в конфліктних ситуаціях та особливості батьківського ставлення досліджуваних подружніх пар, за допомогою коефіцієнта лінійної кореляції Пірсона.

Коефіцієнт лінійної кореляції Пірсона розраховується за наступною формулою

Коефіцієнт кореляції (позначається «r») змінюється від -1 до +1. Показники близькі до +1 говорять про те, що при збільшенні значення однієї змінної збільшується значення іншої змінної. Показники близькі до -1 свідчать про зворотний зв'язок, тобто при збільшенні значень однієї змінної, значення іншої зменшуються.

Визначивши коефіцієнт кореляції Пірсона, стосовно даних, отриманих у обраних психодіагностичних методиках, ми отримали наступні результати (Див табл. 2.4. Додаток Д.1.).:

У нашому випадку рівень ступеню свободи df=2, рівень значимості 10. Одержуємо критичний коефіцієнт r=0.90. Згідно з результатами, у абсолютної більшості матерів (25 жінок) виявилася позитивна (значима) кореляція стилю відношення до дитини та поведінки у конфліктних ситуаціях із нею. І лише двоє чоловіків показали наближений до 0.90 рівень кореляції досліджуваних якостей.

Такі результати дають можливість припустити, що на стиль поведінки жінки в конфліктній ситуації з власною дитиною у значно більшому ступені, ніж на чоловіків, впливає її відношення до дитини (прийняття - не прийняття, кооперація, симбіоз, «авторитатна гіперсоціалізація», «маленький невдаха»). Тобто, якщо мати вважає, що її дитини «маленька невдаха», то у конфліктній ситуації ця установка буде відбиватися на її поведінці, від цього залежить чи буде вона шукати компроміси чи ні. Так само, якщо мати приймає свою дитину такою якою вона є, то при виникненні конфліктів між ними, її поведінка буде більш лояльною та поступливою.

Отже, можемо зробити висновок, що для жінки стиль поведінки під час конфлікту, більшою мірою взаємовідносятися з її очікуваннями та установками щодо власної дитини. Що наглядно проявилося під час якісного аналізу отриманих даних з відповідних психодіагностичних методик. Що стосується чоловіків, то їх лінія поведінки під час виникнення конфліктів з дитиною, майже не корелює зі стилем батьківського ставлення, і, можна припустити, більше залежить від типу характеру та темпераменту ніж від очікувань і установок щодо власної дитини.

Таким чином, вважаємо за потрібне провести психокрекційну програму з тими сім'ями яких батьківське ставлення до дитини негативно відбивається на вирішенні конфліктних ситуацій, і, взагалі на емоційному кліматі у сім'ї.

Розділ 3. Корекційна програма для покращення показників батьківського ставлення до дитини

3.1 Сутність та завдання психологічної корекції

Батьківське ставлення розглядають як складну систему, яка включає в себе різноманітні почуття батьків стосовно дитини, їхні поведінкові стереотипи в спілкуванні з дитиною, а також особливості сприйняття й розуміння ними характеру і особистості дитини та її вчинків.

Порушення взаємовідносин батьків з дитиною, особливо підлітком, може бути зумовлене різними чинниками, які можна розділити на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх чинників можна віднести матеріально-побутові умови, склад сім'ї (повна чи неповна сім'я, кількість дітей). До внутрішніх - ціннісні орієнтації сім'ї; рівень педагогічної культури батьків, їхні особистісні риси.

Особливі труднощі в процесі корекційної роботи з дітьми, що мають особливості розвитку, викликають неправильні, викривлені батьківські установки на проблеми дитини. На жаль, більшість батьків орієнтується на окремі симптоми порушення поведінки. Такий формальний, поверхневий погляд на проблеми формує в декого з батьків споживацьке ставлення до психологічної допомоги: відповідальність за результат допомоги дитині вони повністю покладають на психолога.

Корекція такої позиції батьків, зміна як їхніх установок стосовно психокорекційного процесу, так і власної в ньому ролі принципові для будови психокорекційної програми. Перед психологом стоїть завдання переорієнтації уваги батьків з окремого симптому на особистість дитини в цілому. Досягти цього можна шляхом бесід з батьками з обов'язковим знайомством їх із результатами психодіагностичних даних, а також через проведення спільних занять з дітьми. Організація такої роботи забезпечує особистісне зростання кожного учасника через набуття ним нового унікального досвіду соціальної взаємодії.

Сімейну психокорекцію і психодіагностику розглядають як комплекс впливів, скерованих на гармонізацію особистісної структури дитини і сімейних взаємовідносин, а також на вирішення основних психотравмуючих проблем, зумовлених порушеними стосунками в родині. З урахуванням складної багаторівневої структури поведінкових порушень, пов'язаних із проблемами сімейного виховання, виділяють такі блоки психокорекційної роботи з дитиною і сім'єю: гностичний, конструктивний, організаційний, комунікативний і реконструктивний.

Основна мета гностичного блоку - формування в дітей та їхніх батьків адекватного уявлення про особистісні особливості, переживання і потенційні можливості та стилі сімейного виховання. Цей блок у психокорекційному комплексі є дуже важливим. Усередині цього блоку виділяють такі фази:

Первинна психодіагностика (аналіз батьківських скарг).

Психологічна діагностика батьків та дитини з використанням ігрових методів психокорекції.

Знайомство з батьками й дитиною починається під час першої зустрічі, у процесі якої психолог аналізує ситуацію візуально, вислуховує скарги і складає враження про дитину й батьків на основі їхньої поведінки та характеру спілкування між ними. Саме ці джерела інформації є основними підставами для первинної діагностики батьківсько-дитячих відносин.

Психолог обов'язково повинен звернути увагу на мотивацію звернення до нього. Традиційно виділяють три основні мотиваційні орієнтації у батьків:

Страницы: 1, 2