У цей час уважається, що при нормальному розвитку здорової дитини вона, якщо йому буде надана реальна можливість вільного вибору, як правило, буде вибирати те, що корисно для розвитку. Робити це буде тому, що її вибір гарний для неї на смак і на дотик і робить їй приємність або насолоду. Стало бути, мається на увазі, що дитина краще, ніж хто-небудь інший, «знає», що для неї добре. Нестрогий режим означає, що дорослі не просто самі безпосередньо задовольняють потреби дитини, а створюють їй можливості самостійно задовольняти свої потреби й самій зробити свій вибір, тобто «дають йому жити». Для нормального розвитку дитині необхідно, щоб дорослі довіряли її й природним процесам розвитку, тобто щоб вони не занадто часто втручалися, не «змушували» дитину розвиватися або йти по позначеному ними шляхи, а «дозволяли» і «допомагали» їй розвиватися в дусі даосизму, а не в авторитарному режимі.

Хоча ця думка виглядає досить простій, на ділі її тлумачать зовсім невірно. Даоський «нестрогий» і «поважний» підхід до дитини в реальності неприйнятний для багатьох людей, які схильні розуміти його як повну вседозволеність, надмірне заступництво й баловство. Люди вважають, що цей підхід полягає в тім, щоб давати дитині все, що він не попросить, улаштовувати для неї (і за неї) приємні події, захищати його від всіх небезпек, забороняти йому ризикувати. Любов без поваги - це зовсім не та ж саме, що любов у сполученні з поважним відношенням до сигналів, що виходять від самої дитини.

«Примирившись» із самим собою, зі своєю долею й зі своїм покликанням, людина робить висновок, що основна дорога до здоров'я й самоактуалізації лежить через задоволення основних потреб, а не через їхнє придушення. Цей підхід суперечить режиму придушення, недовіри, контролю, керування, віра в необхідність яких виникає з віри в споконвічне, інстинктивне зло людської природи. Внутрішньоутробне життя характеризується абсолютною задоволеністю й повною відсутністю розчарувань, і в цей час загальноприйнята думку, що перший рік життя людини теж повинен характеризуватися абсолютною задоволеністю й повною відсутністю розчарувань. Аскетизм, самокатування, усвідомлений відмова задовольнити потреби організму ведуть, принаймні в рамках західної культури, до чахлості й каліцтва організму, та й для східних культур характерне сполучення самоактуалізації й аскетизму тільки в далеко не всіх, винятково сильних індивідів.

Ця думка теж найчастіше тлумачиться невірно. Задоволення основних потреб сприймають як придбання предметів, речей, майна, грошей, одягу, автомобілів і т.п. Але самі по собі ці речі не задовольняють основні потреби, які полягають не тільки в задоволенні запитів тіла, але й у прагненні до безпеки, надійності, захисту, до причетності, тобто приналежності до родини, громаді, клану, банді, колу друзів, улюблених, до поваги, схваленню, достоїнству, самоповазі й до волі, необхідної для цілковитого розвитку своїх здатностей і талантів, для реалізації своєї самості. Це звучить досить просто, але далеко не всі люди у світі правильно розуміють цю думку. У силу того, що нижчі й самі невідкладні потреби - матеріальні, наприклад, потреба в їжі, даху, одязі й т.п., люди схильні виводити звідси матеріалістичну психологію мотивації, забуваючи про існування вищих, нематеріальних потреб, які є не менш «основними».

Але ми знаємо й те, що цілковита відсутність розчарувань, болю або небезпеки також таїть у собі небезпека. Щоб стати сильним, людина повинен виробити в собі вміння виносити розчарування, здатність сприймати фізичну реальність як щось зовсім індиферентне щодо людських бажань, здатність любити інших людей і одержувати таке ж задоволення від задоволення їхніх потреб, як від задоволення своїх власних бажань (не використовувати інших людей просто як засоби).

Дитина, що має солідну опору в любові, безпеці й повазі до задоволення потреб, здатна витягти користь із помірної дози розчарувань і, у результаті, стать більш сильною. Якщо ж розчарувань накопичується більше, ніж вона може винести, якщо вони захльостують його, то ми називаємо їх травматичними й уважаємо скоріше небезпечними, чим корисними.

Саме за допомогою дратівної непоступливості фізичної реальності, і інших людей ми пізнаємо їхню природу й, стало бути, учимося відрізняти бажане від дійсного (що відбувається в результаті нашого бажання й що відбувається зовсім незважаючи на наші бажання), завдяки чому ми можемо жити у світі й адаптуватися до нього в міру необхідності.

Ми також пізнаємо наші здатності і їхні межі й учимося розширювати ці межі, завдяки подоланню труднощів, напрузі всіх сил, умінню виносити тяготи й випробування, навіть за допомогою поразок. Запекла боротьба може робити велику приємність, що може зайняти місце страху. Більше того, це найкращий шлях до здорової самоповаги, що заснована не тільки на схваленні інших людей, але також на реальних досягненнях, успіхах і, звідси, реалістичної впевненості в собі.

Надмірна опіка означає, що потреби дитини задовольняються (за неї) його родителями, а вона не додає до цьому ніяких зусиль. Результатом може бути інфантильність, припинення розвитку його сили волі й самоствердження. Одним з наслідків може бути бажання використовувати інших людей, а не повага до них. Такий підхід може прийняти й форму недовіри й неповаги до здатностей дитини і її вмінню зробити правильний вибір, тобто перетворитися в поблажливе й зневажливе відношення, що може привести до виникнення в людині почуття власної марності.

Щоб створити умови для розвитку й самоактуалізації, необхідно зрозуміти, що здатності, органи, організм у цілому жадають функціонування й самовираження, вони вимагають, щоб їх використовували й застосовували по призначенню. Використання приносить їм задоволення, а бездіяльність дратує. Мускулистій людині хочеться використовувати свої мускули, більше того, він повинен використовувати їх, щоб «почувати себе добре» і знайти суб'єктивне почуття гармонічного, успішного, вільного функціонування (спонтанності), що являє собою найважливіший аспект гарного розвитку й психологічного здоров'я. Те ж саме можна сказати про розумові здатності, про матку, про очі, про здатність любити. Здатності вимагають, щоб їх використовували, і припиняють вимагати тільки тоді, коли їх використовують досить добре. Тобто здатності є також і потребами. Використовувати свої здатності не тільки цікаво, але й необхідно для розвитку. здатність, Що Простоює без справи, і незадіяний орган можуть стати джерелом хвороби або атрофуватися, тим самим збіднюючи особистість.

Психолог діє, виходячи із припущення про існування двох мирів, двох типів реальності: природного миру й миру психічного, миру впертих фактів і миру бажань, надій, страхів, емоцій; миру, що живе за непсихічними законами, і миру, що живе за психічними законами. Границя між цими двома типами реальності не дуже чітка, хіба що в їхніх крайніх проявах, коли немає сумнівів, що ілюзії, сновидіння й вільні асоціації цілком реальні, але, у той же час, зовсім відрізняються від реальності логіки й від реальності миру, що буде продовжувати існувати навіть у випадку вимирання всього роду людського. Психолог не заперечує, що ці два мири зв'язані один з одним і можуть навіть зливатися воєдино.

Цим допущенням керуються багато психологів або навіть більшість, незважаючи на те, що вони готові визнати, що тут має місце нерозв'язна філософська проблема. Будь-який терапевт повинен або прийняти це допущення, або припинити свою діяльність. Це типовий приклад того, як психологи обходять філософські труднощі й діють так, немов певні положення «вірні», хоча й недовідні. До таких положень можна віднести універсальний принцип «відповідальності», «сили волі» і т.п. Одним з аспектів психічного здоров'я є здатність жити в обох цих мирах.

Незрілість можна протиставити зрілості, з мотиваційної точки зору, як адекватному задоволенню основних потреб. Із цього погляду, зрілість, або самоактуалізація, означає відхід нагору від потреби в ліквідації дефіциту. Це стан можна визначити, як метамотивированное, або невмотивоване (якщо вважати дефіцит єдиною мотивацією). Його можна також визначити як самоактуалізацію, Буття, самовираження, а не пристосовність. Це стан Буття, на відміну від пекучого прагнення, можна вважати синонімом знаходження своєї самості, знаходження «дійсності», повноцінності, перетворення в «особистість». Процес розвитку є процес «становлення» особистості. «Бути» особистістю - це зовсім інша справа.

Незрілість можна відрізнити від зрілості також на підставі пізнавальних і емоційних властивостей особистості. Незріла й зріла форми пізнання були описані Вернером і Піаже. Ми можемо провести іншу рису, а саме між Д-Пізнанням і Б-пізнанням (Д = Дефіцит, Б = Буття). Д-Пізнання можна визначити як ланцюжок пізнавального досвіду, організованого відповідно до основних потреб (потребами в ліквідації дефіциту), їхнім задоволенням або незадоволенням. Тобто Д-Пізнання можна назвати егоїстичним пізнанням, відповідно до якого мир складається винятково з того, що задовольняє наші потреби, і того, що розчаровує нас. Інші характеристики ігноруються або сприймаються нечітко. Пізнання об'єкта таким, який він є у своєму Бутті, поза його здатністю задовольняти наші потреби або розчаровувати нас, тобто поза його цінністю для що спостерігає або його впливу на що спостерігає, може бути названо Б-Пізнанням (здатним піднятися над самостю безкорисливим або об'єктивним пізнанням). Ототожнення такого пізнання зі зрілістю ніяк не можна визнати точним (діти теж здатні на безкорисливе пізнання), але в цілому вірно те, що в міру знаходження своєї самості або зміцнення самобутності індивіда (або примирення його зі своєю внутрішньою природою) Б-Пізнання стає усе більше легким і більше частим. (Це вірно, незважаючи на те, що Д-Пізнання для всіх людських істот, включаючи й цілком зрілих, є основним засобом виживання в цьому світі.)

У тій мері, у який сприйняття не обтяжене бажаннями й страхами, воно наближається до точності, у змісті сприйняття щирої, або сущої, або споконвічної природи об'єкта (без розчленовування його за допомогою абстрагування). Таким чином, об'єктивний і щирий опис будь-якої реальності опирається на психологічне здоров'я. Невроз, психоз, уповільнення розвитку - все це, з даної точки зору, порушення й пізнавальної функції теж - сприйняття, навчання, запам'ятовування, уваги й мислення.

Побічним продуктом цього аспекту пізнання є краще розуміння вищих і нижчих рівнів любові. Розходження між Д-Любов'ю й Б-любов'ю можуть визначатися по тім же самому принципі, що й розходження між Д-Пізнанням і Б-пізнанням або між Д-Мотивацією й Б-мотивацією. Ідеальні відносини з іншою людською істотою, особливо з дитиною, неможливі без любові. Особливо вона необхідна при навчанні, як і передбачуване нею довіра в дусі даосизму. Те ж саме можна сказати й про наше відношення до миру природи, тобто ми можемо сприймати його таким, який він є, або ж тільки як засіб досягнення наших цілей.

Варто помітити, що між психічним і особистісним є істотні розходження. Дотепер ми говорили, в основному, про самості, а не про відносини між окремими людьми й відносинах між людьми в групах, більших і малих. Те, що психологи називають загальнолюдською потребою в причетності, містить у собі потреба в спільності, у взаємозалежності, у родині, у дружбі, у братерстві. На прикладі «Суспільства анонімних алкоголіків», груп по обговоренню загальних проблем і безлічі подібних їм організацій «братньої допомоги» ми знову й знову переконуємося, що в основі своєї є суспільними тваринами. Зрозуміло, кінцевим завданням сильної особистості однаково є знаходження здатності піднятися над колективом, якщо буде така необхідність. І все-таки варто розуміти, що цю здатність він розвиває саме завдяки перебуванню в колективі.

Хоча самоактуалізація, у принципі, не являє собою нічого складного, на практиці вона зустрічається дуже рідко (за моїми оцінками достиглим самоактуалізації можна вважати менш 1 відсотка дорослого населення). Тому є безліч причин на самих різних рівнях, включаючи всі відомі нам на сьогоднішній день детермінанти психопатології. Ми вже говорили про основний культурно обумовленому факторі, а саме про переконання, що глибинна природа людини несе в собі зло або небезпека. Згадували ми й одну з біологічних перешкод на шляху до зрілості людської самості, а саме втрату людьми сильних інстинктів, які недвозначно говорили б їм, що, коли, де і як робити.

Існує надзвичайно важлива різниця між поданням про психопатологію як про блокування самоактуалізації або страх перед нею або відхиленні від її, з одного боку, а з іншого боку - «медичним» підходом до неї як чомусь схожому із вторгненням ззовні отруйних речовин або бактерій, що не мають ніякого відношення до того, що вторглося у особистість. З теоретичної точки зору, замість концепту «хвороби» більш доречно вживати поняття «занепад» людських здатностей і потенціалу).

Розвиток несе із собою не тільки досягнення й задоволення, але й завжди було й буде зв'язане з багатьма споконвічно визначеними стражданнями. Кожний крок уперед - - це крок у невідоме, і можливо небезпечне невідоме. Крім того, він пов'язаний з необхідністю розставатися із чимсь близьким, гарним, що приносить задоволення. Найчастіше це означає розставання, розривши, навіть щось начебто смерті, що передує новому народженню, наслідком чого є ностальгія, страх, самітність і сум. Найчастіше це також означає відмову від більше простий, більше легкої й менш напруженого життя й початок більше важкого життя, пов'язаної з більшою відповідальністю й більшими випробуваннями. Рух уперед відбувається всупереч всім цим втратам і тому жадає від індивіда відваги, волі, уміння робити вибір, сили, а також захисту, підтримки й підбадьорення з боку оточення, особливо якщо мова йде про дитину.

Стало бути, має сенс думати про розвиток або його відсутність як про результат протиборства між силами, що сприяють розвитку, і силами, йому перешкоджаючими (регрес, страх, заподіювані розвитком страждання, неуцтво й т.п.). У розвитку є свої переваги й свої недоліки. І нерозвиток має не тільки свої недоліки, але й переваги. Майбутнє тягне, але тягне й минуле. Існує не тільки відвага, але й страх. Абсолютно ідеальний спосіб здорового розвитку полягає, у принципі, у тім, щоб підсилити всі переваги розвитку й всі недоліки нерозвитку, послабивши всі недоліки розвитку й переваги нерозвитку.

Гомеостатичні тенденції, тенденції до «скорочення потреб» і захисні механізми, розглянуті Фрейдом, є прояву не тенденції росту, а, найчастіше, захисні, знеболюючі міри організму. Вони не всім необхідні, але й не завжди патологічні. Як правило, вони виявляються сильніше тенденцій до розвитку.

Все це говорить про необхідність натуралістичної системи цінностей, похідній від емпіричного опису найглибших тенденцій роду людського в цілому й окремих індивідах. Вивчення людської істоти наукою і його самопізнанням дозволяють виявити його спрямованість, ціль його життя, зрозуміти, що для нього добре, а що - погано, що надає йому почуття власного достоїнства, а що викликає почуття провини, чому йому так часто важко вибрати добро й чому його так залучає зло. (Помічу, що тут не слід говорити про «борг». Крім того, таке знання стосується самої людини й не претендує на «абсолютність» .)

Невроз не належить до «серцевини» людської природи, будучи, скоріше, захистом від її або її вторгнення, а також результатом перекрученого її сприйняття (керованого страхом). Як правило, це компроміс між прагненням задовольнити основні цінності «таємно» або принизливим для самого індивіда образом, з одного боку, а з іншого боку - страхом перед цими потребами, їхнім задоволенням і відповідно до мотивованих ними поводженням. Вираження невротичних потреб, емоцій, установок, проявів і т.п. означає заперечення повного вираження «серцевинної» або щирої самості. Якщо садист, зубрило або визискувач говорить: «Чому я не повинен самовиражатися?» (наприклад в убивствах) або «Чому я не повинен самореалізовуватися?», то нам варто відповісти, що подібне самовираження є заперечення, а не вираження його ж інстинктивних (або «серцевинних») тенденцій.

Кожна невротична потреба, емоція або дія - це втрата індивідом якоїсь частини свого потенціалу. З'являється щось, чого він відтепер не зможе або не насмілиться зробити, а якщо й зробить, то нишком і погано. До того ж, він, як правило, втрачає своє суб'єктивно гарне самопочуття, волю й почуття самоконтролю, свою здатність одержувати задоволення, своя самоповага й т.п. Він стає «збитковою людською істотою» .

Ми починаємо розуміти, що стан буття, поза системою цінностей є психопатогенним. Людській істоті, щоб жити й осягати життя, необхідні система координат, філософія життя, релігія (або замінник релігії), причому вони потрібні йому майже тією самою мірою, що й сонячне світло, кальцій або любов. Це я називаю «когнітивною потребою в розумінні». Хвороби, джерелом яких є відсутність цінностей, називаються по-різному - «втрата радостей життя», «моральне розкладання» , апатія, аморальність, безнадійність, цинізм і т.п. - і цілком можуть перетворитися у хворобі фізичні. В історичному плані, ми в даний момент живемо в період «міжцарів'я», коли всі зовні задані системи цінностей (політичних, економічних, релігійних і т.п.) виявилися помилковими й немає нічого «святого» . Людина без утоми шукає те, що йому потрібно й чого в нього ні, і виявляє небезпечну готовність ухопитися за будь-яку надію, будь те гарну або погану. У нас немає ніяких сумнівів на рахунок того, що є ліками від цієї хвороби. Нам потрібна обґрунтована, практично застосовна система істинно людських цінностей, у які ми можемо вірити й служінню яким ми можемо себе присвятити (за які ми будемо готові вмерти), тому що вони щирі, а не тому, що нас змушують у них «вірити». Мені здається, що в цей час існує реальна, принаймні теоретично, можливість появи такого емпірично обґрунтованого світогляду.

Зухвала поведінка дітей і підлітків можна, значною мірою, уважати наслідком непевності дорослих у власній системі цінностей. У результаті, багато американських підлітків сповідають не дорослі, а підліткові цінності, які, природно, є продуктом незрілості, неуцтва й неясних потреб підлітка. Чудовою проекцією цих підліткових цінностей є ковбої, «вестерни» або вуличні банди.

На рівні саме актуалізації багато дихотомій і протиріччя дозволяються, а весь дихотомічний спосіб мислення зізнається незрілим. У саме людей, що реалізуються, спостерігається сильна тенденція до злиття егоїзму й безкорисливості в єдність більше висока, переважаюча щоденність порядку. Робота починає бути грою: покликання й професія стають тим самим. Коли борг перетворюється в задоволення, а задоволення - у виконання боргу, тоді ці два поняття перестають бути протилежностями. Вища зрілість містить у собі «дитячі» якості, і разом з тим, ми виявляємо в здорових дітей певні якості, властиві зрілому саме людині, що реалізувалася. Границя між зовнішнім і внутрішнім, між «я» і «всі інші» значною мірою стирається, і на вищому рівні розвитку особистості спостерігається їхнє взаємопроникнення. Зараз дихотомія представляється нам характерною рисою низького рівня розвитку особистості й психологічного функціонування; вона є як причиною, так і наслідком психопатології.

Одна дуже важлива особливість саме людей, що реалізується, полягає в тім, що вони схильні інтегрувати фрейдовські дихотомії й трихотомії, тобто свідомість, перед свідомість й несвідоме (як і підсвідомість, его й супер его). Менш гострим стає конфлікт між фрейдовськими «інстинктами» і захисними механізмами. Імпульси стають більше експресивними й менш контрольованими; контроль - - менш твердим, більше гнучким, у меншому ступені породжується почуттям тривоги. Супер его стає менш строгим і агресивним стосовно его. Первинні й вторинні пізнавальні процеси їм однаково доступні, і вони приблизно однаково цінують і ті, і інші (замість того, щоб таврувати первинні процеси як патологічні). Дійсно, під час пікових переживань стіни між ними валять.

Це повністю спростовує ранній підхід Фрейда, відповідно до якого ці різні сили становлять дихотомію як (а) взаємовиключні, антагоністичні, а не доповнюють один одного або сили, які співпрацюють друга із другом, і (в) різні по «якості» (одна краще, інша гірше).

Тут ми знову (у деяких випадках) говоримо про здоровий несвідомий і бажаний регрес. Більше того, ми говоримо про інтеграцію раціонального й ірраціонального. із чого треба, що ірраціональне також можна вважати чимсь здоровим, бажаним і навіть необхідним.

Здорові люди більше інтегровані й в іншому змісті. У них воля, пізнання, емоції й моторні функції менш відділені друг від друга й більше сінергичні, тобто співробітничають, а не конфліктують. Раціональні, зважені думки можуть привести до тих же самим висновкам, що й думки, породжені сліпими бажаннями. Така людина хоче й одержує задоволення від того, що для нього добре. Його спонтанні реакції так ефективні й точні, як якби вони були продумані заздалегідь. Його почуттєві й моторні реакції у великому ступені відповідають один одному. Органи почуттів у нього більш тісно взаємодіють один з одним. Більше того, він розуміє проблемність і небезпеку тих вікових раціоналістичних систем, які розташовують здатності в ієрархічному порядку, на чолі якого встає раціональність, а не інтеграція.

Це рух у напрямку концепції здорового несвідомого й здорової раціональності загострює наше усвідомлення обмеженості чисто абстрактного мислення, вербального й аналітичного мислення. Якщо ми сподіваємося дати миру повний опис, то нам необхідно звільнити місце для довербальних, невимовних, первинних процесів, для конкретно-почуттєвого, інтуїтивного й естетичного пізнання, тому що в реальності є аспекти, які можна пізнати тільки в такий спосіб. Це ставиться навіть до науки, оскільки тепер ми знаємо, що коріння творчості йдуть у нераціональне, мова неадекватна й не може бути адекватний повному опису реальності, за межами будь-якої абстрактної концепції залишається значна частина реальності, те, що ми називаємо «знанням» (яке, як правило, надзвичайно абстрактно, вербально й чітко визначене), найчастіше не дає нам побачити ті частини реальності, які залишилися за межами абстракції. Тобто воно дає нам можливість краще побачити одні речі, не дозволяючи розглянути інші. В абстрактного знання є свої плюси й свої мінуси.

Наука й утворення, які є занадто абстрактними, вербальними й «книжковими», не залишають досить місця для безпосереднього, конкретного, естетичного переживання, особливо - суб'єктивних подій усередині індивіда. Наприклад, прихильники організмизму в психології напевно погодяться з необхідністю більшої уваги до навчання мистецтвам, танцю, спорту (у грецькому дусі) і з важливістю феноменологічних спостережень.

Головною метою абстрактного, аналітичного мислення є максимально можливе спрощення - формула, діаграма, карта, креслення, схема, малюнок, певні види абстрактного живопису, У результаті росте наше панування над миром, але за це ми повинні розплачуватися нездатністю сприймати все його багатство, якщо ми не навчимося цінувати буттєве пізнання, «любовне й турботливе сприйняття», вільно дрейфуюча увага, які тільки збагачують переживання, а не збіднюють їх. У науки немає ніяких підстав не включити в себе обидва види пізнання.

Здатність більше здорових людей поринати в несвідоме й перед свідоме, цінувати й використовувати первинні процеси, замість того, щоб боятися їх, миритися з їхніми імпульсами, замість того, щоб завжди контролювати їх, уміння добровільно й безстрашно віддатися регресу, виявляється однією з основних умов творчості. Тепер ми можемо зрозуміти, чому психологічне здоров'я так тісно пов'язане з певними універсальними формами творчості (мова не йде про особливі таланти), що деякі психологи вважають їх майже синонімами.

Література

1. Адлер А. Наука жити. - К., 1997

2. Роджерс К.Р. Погляд на психотерапію. Становлення людини. - К., 1994

3. Бодалев А.А. Психология о личности. - М., 2002

4. Винникот Д.В. Розмова з родителями. - К., 1994

5. Боссарт А.Б. Парадокси віку або виховання. - К., 2001