Відносини з людьми найчастіше служать джерелом психологічних труднощів і проблем. Існує відома закономірність, пов'язана із ситуацією соціальної неуспішності. Як правило, "складні" у спілкуванні особистості звичайно скаржаться на те, що у всіх неприємностях винуваті навколишні: вони-де й неуважні, і егоїстичні, і грубі. У той же час люди з високим рівнем соціального інтелекту й компетентності в спілкуванні звикли розглядати міжособистісні відносини як життєву сферу, якість якої цілком визначається їхньою власною активністю. У безлічі соціально-психологічних досліджень установлено, що існує пряма залежність між внутрішнім локусом суб'єктивного контролю й успішністю в спілкуванні, зовнішнім локусом і комунікативними проблемами.

Ряд психотерапевтичних шкіл розглядає міжособистісні утруднення як результат процесів соціальної взаємодії людей. Предметом терапевтичного впливу при цьому виступають цілі системи або ансамблі зв'язків і відносин, для їхньої гармонізації широко використовуються групові методи (наприклад, психодрама або системна сімейна терапія). Зусилля терапевтичного аналізу зосереджені на пошуку внутріособистісних, глибинно-психологічних причин порушення спілкування й відносин з людьми. Адже дуже часто саме несвідомі наміри або комунікативні мотиви вносять основний вклад у соціальну дезадаптацію індивіда, а міжособистісні конфлікти є прямим продовженням психологічних.

Психоаналітична традиція схильна розглядати міжособистісні відносини індивіда як функцію цілком суб'єктивну. Розвита Фрейдом і його послідовниками (О. Ранком, Ш. Ференці, П. Федерном і ін.) подання про споконвічну базову єдність Я и миру у формі безмежного "океанічного почуття" спільності виводять специфіку розвитку відносин з дійсністю й іншими людьми зі способів первинної диференціації Я на основі принципу задоволення й уникання страждань, причому саме труднощі відносин Фрейд вважає основним джерелом прикростей індивідуальної долі:

"Дитина ще не відрізняє свого Я від зовнішнього миру як джерела прихожих до неї відчуттів. ЇЇ поступово навчають цьому різні імпульси... Самий бажаних з них - материнські груди, призвати яку до себе можна тільки наполегливим криком. Так Я протиставляється якийсь об'єкт, щось зовні, що з'являється тільки в результаті особливої дії. Подальшим спонуканням до вичленовування Я з маси відчуттів, а тим самим до визнання зовнішнього миру, є часті, різноманітні й непереборні відчуття болю й невдоволення. До їхнього усунення прагне безроздільно пануючий у психіці принцип задоволення. Так виникає тенденція до відділення Я від усього, що може зробитися джерелом невдоволення. Все це виноситься зовні, а Я виявляється інстанцією чистого задоволення, якому протистоїть далекий і загрозливий йому зовнішній мир...

Так Я відділяється від зовнішнього миру. Вірніше, спочатку Я містить у собі всі, а потім з нього виділяється зовнішній мир. Наше нинішнє почуття Я - лише залишок, що скулився, якогось широкого, навіть всеосяжного почуття, що відповідало невіддільності Я від зовнішнього миру...

Із трьох сторін нам загрожують страждання: з боку нашого власного тіла... З боку зовнішнього миру, що може люто обрушити на нас свої величезні, невблаганні й руйнівні сили. І, нарешті, з боку наших відносин з іншими людьми. Страждання, що виникають із останнього джерела, імовірно, сприймаються нами хворобливіше інших; ми схильні вважати їх якоюсь надмірністю, хоча вони нітрохи не менш неминучі й невідворотні, чим страждання іншого походження"

Ця велика цитата добре ілюструє базові положення психоаналітичної теорії об'єктних відносин, у рамках якої одержує своє пояснення взаємодія людини з миром і іншими людьми. Основи об'єктної теорії сформульовані Фрейдом, а свій подальший розвиток вона одержала в роботах Мелані Кляйн, Уінфреда Р. Байона, Михаеля Балинта, Дональда В. Винникотта, Отто Ф. Кернберга, Рене А. Спитца, Вільгельма Р.Д. Фейрберна й багатьох інших. Крім того, в 40-е роки американський психіатр-психоаналитик Гаррі Стек Салліван запропонував інтерперсональний підхід до розуміння природи психічних розладів як обумовлених насамперед проблемами у відносинах з людьми.

Більшість психоаналітиків виходять із припущення про те, що вся розмаїтість відносин дорослої людини до людей у значній мірі обумовлено досвідом ранніх відносин дитини з матір'ю (або, як у М. Кляйн, з материнськими грудьми). Безумовно, спроби деяких дослідників воскресити в пам'яті пацієнтів настільки ранні враження, тим більше - приймати отримані в гіпнозі розповіді про форму материнського соска за безсумнівних факт, особливої довіри не викликають.

Тим більше наївно уявляти собі широкий спектр відносин дорослої людини як складає із простих копій його перших дитячих досвідів спілкування з людьми. І все-таки психотерапевтові корисно мати подання про основні стадії розвитку об'єктних відносин і можливостях впливу цих паттернов на поводження й спілкування дорослої людини.

Об'єктним відношенням у широкому змісті цього терміна називають відношення суб'єкта до миру в цілому, а також до окремих частин і аспектів навколишньої дійсності. Це спосіб сприйняття реальності, основа для формування емоційного й когнітивного досвіду особистості, стійкий порядок взаємодії з іншими людьми. У такій інтерпретації об'єктні відносини виступають модусом цілісної особистості й можуть використовуватися як одиниця аналізу її активності. Тип або форма об'єктного відношення можуть бути обумовлені стадією психосексуального розвитку (оральне відношення) або специфічною психопатологією (нарцисове відношення). У найбільш просунутих теоріях (у М. Кляйн, Г.С. Саллівана) поняття "депресивний" або "шизоїдний" тип об'єктних відносин фіксують обоє ці ознаки, оскільки між фіксацією на тій або іншій стадії й психічному розладі існує взаємозв'язок.

У вузькому змісті слова об'єктні відносини - це відносини з іншими людьми, особливо близькими й значимими, родичами й друзями. Насправді відносини з людьми є головною сферою "уречевлення" об'єктних відносин, так що реальні емоційні зв'язки з іншими й розуміння їхніх почуттів, думок і мотивів поводження (проблема каузальної атрибуції, тобто приписування причин діями й учинкам іншої людини) найчастіше обумовлені двома основними інтенціями особистості - проективної й поворотної.

Проективна реакція або властиво проекція полягає в тому, що інша людина розглядається як вмістище, "посудина" для тих змістів власного несвідомого, які прагнуть вирватися назовні. Найчастіше це різні страхи, агресивні й сексуальні імпульси. Якщо ж зміст витиснутого обумовлений фрустрацією (наприклад, ретельно приховувана або латентна гомосексуальність), то використовується поворотна реакція, і інший учасник відносин розглядається з погляду можливості задоволення фрустованих бажань. Зрозуміло, сам він про це нічого не знає.

Обидві інтенції зовсім несвідомі, вони часто поплутані один з одним і присутні в обох учасників. Чим більше конфліктні взаємні очікування, тим сильніше наростає напруга й підсилюються взаємні претензії. Число проекцій і поворотних реакцій збільшується - сторони починають "догадуватися" про сховані мотиви й обсипати один одного образами й докорами. У такій ситуації (на жаль, досить типової) можливість довідатися, що в дійсності думає партнер або чого він хоче, майже неможливо. Хоча для цього досить просто запитати, почути відповідь і повірити йому, а не своїм несвідомим очікуванням. Об'єктом психоаналітичного аналізу саме і є розбір всієї цієї плутанини, після чого клієнтові пропонують більше ефективну модель міжособистісного спілкування, заснованого на розумінні й довірі Значимому Іншому.

Об'єктні відносини як фактор, що визначає соціальні взаємодії, належать до сфери несвідомого. Їхній аналіз зручніше за все починати з розуміння трансферних відносин, оскільки терапевт у тім або іншому ступені завжди виступає як заступник або символічний аналог матері або батька. Уже при першій зустрічі, на якій звичайно обговорюються очікування клієнта і його подання про те, у чому, властиво, буде полягати психотерапевтична допомога, можна з'ясувати, який тип вибору об'єкта в нього домінує. Якщо клієнт бачить в аналітику помічника й захисника, намагається обпертися на його знання й авторитет, розглядає його як людину, у якого можна попросити співчуття або ради, це вказує на аналітичний (або опорний) тип вибору об'єкта. Протилежний (нарцисовий) тип вибору представлений у тих випадках, коли аналітик цінується клієнтом залежно від подібності із власною особистістю. У цьому випадку пацієнт високо оцінює моменти спільності в смаках і перевагах, активно цікавиться внутрішнім миром терапевта, прагне до партнерства у відносинах і буває сильно здивований і розчарований тим, що останній не схильний займати позицію його Я-Ідеалу.

Теорія М. Кляйн

Мелани Кляйн, найбільш авторитетний теоретик в області дослідження об'єктних відносин, думає, що в основі їхнього формування лежить базальний конфлікт між прагненням до задоволення й прагненням до безпеки. Із самого початку дитині властиві два основних потяги: лібідне й агресивне, рівновага між якими постійно коливається. Свідомість, що розвивається я (,) прагне опанувати потягами й одержувати задоволення від їхнього задоволення в безпечних умовах. Материнські груди, цей, по образному вислові Кляйн, "необмежене джерело молока й любові", є для дитини головним об'єктом, а мати - "всесильною істотою, що може позбавити від будь-якого болю й зла".

Однак далеко не завжди грудна годівля й материнська турбота ідеально відповідають запитам дитини. У матері може бути мало молока, або дитині важко смоктати, а часом він захлинається рідиною. Мати може мимоволі відіпхнути маляти, що заподіяло їй біль, вона не схильна давати груди у всіх випадках, коли дитина вередує.

Такі первинні форми об'єктних відносин, які здатна розвити людина протягом життя. Зрозуміло, поплутані подання про "поганий" і "гарному" ведуть до недиференційованих відносин поглинання й відкидання (інтроекції й проекції). Агресія й заздрість заважають дитині встановити стабільно позитивні відносини з гарними об'єктами, тоді як почуття подяки й любові формують стійкість до фрустрації. Це сприяє утворенню сильного Его, але головну роль у процесі розвитку особистості грає мати. Гарна мати може вміщати будь-які, як завгодно агресивні й деструктивні проекції дитини, не руйнуючись і не караючи (не ушкоджуючи) його самого. Вона прагне додати зміст будь-яким діям дитини, демонструючи когнітивну, інтелектуальну реакцію на його уривчасті й хаотичні рухи й поміщаючи їх тим самим в осмислений контекст взаємодії. Аналогічним образом поводиться й психотерапевт, демонструючи надійність і стійкість, здатність роз'ясняти будь-які, у тому числі несвідомо-агресивні імпульси клієнта, спрямовані на руйнування терапевтичного альянсу.

Мелані Кляйн думає, що психотерапевтичні відносини багато в чому аналогічні раннім формам об'єктних. Так, початкові стадії розвитку переносу відповідають описаної вище параноїдно-шизоїдної позиції, при якій клієнтові важко сформувати стійке відношення до дій і інтерпретацій терапевта. Досить часто трапляється, що вдалі й конструктивні терапевтичні дії спочатку приймаються, а потім відразу ж знецінюються, так що обсяг виконаної роботи збільшується, а терапія не рухається вперед. Іноді спостерігається інша картина. Так, одна із клієнток Мелані Кляйн цілком адекватно сприймала на сеансі аналітичні інтерпретації й здогади із приводу власних проблем, а після цього: «Настільки ідеалізувала їх і мене саму, що наступну зустріч доводилося більш ніж наполовину присвячувати її нереалістичному відношенню. Слухаючи роз'яснення із приводу нарцисової ідеалізації, клієнтка виглядала розгубленою і збентеженої й не могла зрозуміти, у чому її провина - чи те вона недостатньо мене цінує й захоплюється моєю роботою, чи те сама вона недостатньо гарна й не заслуговує моєї уваги й турботи. Все це в остаточному підсумку приводило до того, що "дуже корисні й такі проникливі" інтерпретації терапевта залишалися незатребуваними - клієнтка несвідомо вважала, що вони занадто гарні, щоб ними можна було користуватися»

Класичну картину такої сплутаності демонструвала прикордонна клієнтка з істеричною організацією особистості. «Пані М. прийшла на ознайомлювальний семінар по глибинній психології й відразу привернула увагу надмірним макіяжем і не зовсім адекватним поводженням. Спроба працювати з нею в групі виявила характерне для істеричних особистостей бажання увесь час перебувати в центрі уваги. Вона просто не дозволяла іншим учасникам що-небудь говорити й робити, а особливо сильне обурення виражала в тих випадках, коли не вдавалося нав'язати іншим своє розуміння що відбувається.

Процес індивідуальної терапії клієнтка початку з перерахування безлічі проблем і труднощів власного життя. Сумарна картина виглядала в такий спосіб: г-жа М. вийшла заміж за людину, що виявився закінченим егоїстом, не бажав матеріально забезпечувати родину, не любив свого сина, бив його, а дружину зробив інвалідом. Він чудовисько, справжній монстр, якого клієнтка, проте, не хоче залишати й боїться, як би він не пішов за власною ініціативою. Трохи пізніше виявилося, що г-жа М. вийшла заміж "на зло" людині, що не відповів взаємністю на її почуття, а чоловіка вона зовсім не любила. Син, "ця нещасна дитина", буквально через три-чотири фрази теж перетворювався в головний життєвий тягар, невдячного, упертого ледаря».

Прийнято вважати, що подолання порога депресивної позиції дозволяє суб'єктові проводити чітке розмежування між собою й миром у будь-яких емоційно пофарбованих ситуаціях. Якщо ж такого подолання не відбулося, то втрати, які переживає людина протягом життя, вона сприймає як руйнування власної особистості й втрату важливих частин власного Я. У роботі "Сум і меланхолія" (1917) Фрейд, описуючи відмінності звичайної скорботи від депресії, говорить про величне збідніння Я: "При скорботі мир стає бідним і порожнім, при меланхолії ж таким стає саме Я. Хворий зображує своє Я мерзенним, ні на що не здатним, аморальним, він дорікає, лає себе й очікує вигнання й покарання"

Втрата об'єкта, рівнозначна руйнуванню Я, приводить до неможливості упокоритися із втратою, пережити її й жити далі. Фактично Я, що розглядається як загублений об'єкт, почуває себе одночасно поганим (невартим любові), винуватим (який заслуговує покарання) і збитковим (нездатним залучити й удержати улюблений об'єкт). Особливо важкими бувають випадки, у яких Я с самого початку не мало об'єкт, не перебувало з ним у реальних відносинах, заміщаючи останні ілюзіями нерозділеної любові. У клієнтки К. важкий депресивний стан наступило після того, як вона набралася сміливості освідчитися в коханні своєму обранцеві. Пані К. мала нещастя закохатися в один зі своїх молодих колег, привабливого юнака, з успіхом у жінок.

Майже рік г-жа К. провела в мріях і фантазіях, які їхній об'єкт перервав різко, відразу. Пані К., що була на той час одинадцять років у цілком благополучному шлюбі, мати двох дітей, стала послідовно руйнувати свою родину. На терапії вона пояснила, що не заслуговує щастя, не має права обманювати свого чоловіка й повинна бути покарана. Втрата об'єкта не привела до розриву уявлюваних відносин з ним, оскільки г-жа К. збиралася заповнити своє життя знанням того, що коханий щасливий (з іншими жінками), а раз так - розуміння цього допоможе їй жити на самоті. Клієнтка не тільки активно фантазувала про любов, що вона прочитала в очах об'єкта свого почуття, але й вела довгі телефонні бесіди з подругами на тему того, які "фатальні" обставини не дозволяють йому "відкритися".

Ще одна форма депресивної травми пов'язана з надмірною тривогою й страхами розриву об'єктних відносин. "Зштовхнувшись із безліччю ситуацій тривоги, - пише М. Кляйн, - Его прагне заперечувати їх, а коли тривога досягає найвищої межі, Его навіть заперечує факт того, що воно взагалі випробовує любов до об'єкта. Результатом може стати тривале придушення любові. Таке часто трапляється з підлітками, тривожними в сфері міжособистісних відносин. Заперечуючи почуття любові, вони ведуть зухвало агресивно стосовно об'єкта своєї любові, одержують у відповідь зневага або відкидання й критику, переконуються у відсутності відповідних емоцій і розширюють це переживання до неможливих меж, уважаючи себе абсолютно непривабливими, а інших людей - нездатними любити.

Багато психоаналітиків думають, що головну роль у подоланні депресивних і параноїдно-шизоїдних страхів у раннім дитинстві грають так звані нав'язливі дії. З їхньою допомогою дитина стримує тривогу, а її Я підсилюється й міцніє. Багаторазово повторювані фрази, рухи дії (бажання багато разів слухати ті самі казки й історії, стереотипні ігри, звичні, що неухильно дотримуються ритуали вдягання, купання, відходу до сну й т.п.) вселяють упевненість, дають почуття стабільності миру й власного Я. Надалі в дорослому житті люди відмінюються до нав'язливих ритуалів щораз, коли їхні відносини з навколишніми далекі від благополуччя.

Діти й дорослі, що занадто часто прибігають до таких захистів, не можуть ефективно справлятися із тривогами. Занадто сильні почуття викликають у них відчуття провини, а нав'язливість стає ефективною формою контролю потягів. Як правило, у нав'язливих невротиків сформоване тверде, ригідне Супер-Его з яскраво вираженими й заборонними функціями. Людина, що будує об'єктні відносини по нав'язливому типі, зазнає різноманітних труднощів у спілкуванні через "ненадійність і непередбачуваність" своїх партнерів. Упевненість у собі в такої особистості невисока, і це знаходить висвітлення в соціальній сфері.

Д.В. Винникотт і М. Малер: мати й дитя

Уявлення М. Кляйн про ранні стадії розвитку взаємин поступово доповнювалися іншими психоаналітиками британських шкіл. Експериментальні дослідження й численні клінічні спостереження дозволили виділити й описати характерні моделі (паттерни) поводження матері й дитини, на основі яких складається надалі стиль спілкування й поводження дорослої особистості.

Особливо значний внесок у проблему раннього генезису об'єктних відносин вніс Д.В. Винникотт, лікар-педіатр, що став найбільшим авторитетом в області психоаналітичного розуміння дитинства. Замість оцінки впливу "гарного" і "поганого" грудного вигодовування він використовує поняття "холдинг" - материнська турбота й підтримка. Саме турбота й відданість матері, що чуйно реагує на всі потреби дитини, добре розуміючі її бажання й страхи, є, по Винникотту фактором розвитку відносин. У відносинах холдингу складається перше відчуття власного Я:

"Всі елементи, частки відчуттів і дій, що формують конкретну дитину, поступово з'єднуються, і наступає момент інтеграції, коли дитина вже являє собою ціле, хоча, звичайно ж, найвищою мірою залежне ціле. Скажемо так: підтримка материнського Я полегшує організацію Я дитини. В остаточному підсумку, дитина стає здатною затверджувати свою індивідуальність, у нього навіть з'являється почуття ідентичності... Мати ідентифікується з дитиною надзвичайно складним образом: вона почуває себе нею, зрозуміло, залишаючись дорослою людиною. З іншого боку, дитина переживає свою ідентичність із матір'ю в моменти контакту, що є скоріше не досягненням, а відносинами, які стали можливі завдяки матері. З погляду дитини, на світі немає нічого, крім неї самої, і тому спочатку мати - теж частина дитини. Це те, що називають первинною ідентифікацією".

Забезпечуючи первинну підтримку, матір виконує цю функцію природно й просто. Вона, пише Винникотт, буквально підтримує навколишньої дитини простір, піклуючись, щоб мир "не обрушився" на неї занадто рано або занадто сильно. Невпевнені в собі, тривожні або депресивні матері не здатні забезпечити таку підтримку, і дитина може пронести своє раннє відчуття "хиткості" навколишнього світу й відносин із близькими через все подальше життя.

Розвиток теорії об'єктних відносин

Розвиток теорії об'єктних відносин дозволило прояснити безліч аспектів того, як у дітей і дорослих складаються взаємини із собі подібними, як формується система соціальних зв'язків індивіда, а також виділити й описати різні форми деструктивної й патологічної взаємодії людей. Особливо велике значення об'єктної теорії для терапії дуже порушених пацієнтів, що страждають від важких форм психічних і особистісний розладів. Більшість глибинних психологів уважають, що високий ступінь психічних порушень пов'язана з розладом ранніх стадій об'єктних відносин. Так, Ганна Фрейд думає, що шизоїдна симптоматика розвивається в осіб, чий психічний розвиток зупинився на стадії дитячого аутизму, тоді як розлад відносин з матір'ю може приводити до важких форм депресії.

Мелані Кляйн зв'язує з об'єктними відносинами два основних типи тривоги, що може переживати особистість, Персекуторна тривога (страх переслідування, острах ворожого відношення з боку навколишніх) розвивається в людей, для яких характерна описана вище параноїдно-шизоїдна сплутаність, а депресивна тривога (страх втрати улюбленого об'єкта) властива тим, хто не зумів сформувати подання про позитивному й стійке власному Я (описане вище подолання депресивної позиції). У першому випадку людина не вміє відокремлювати позитивні й гарні риси й властивості від негативних, і відчуває сильний страх того, що об'єкт (кохана, начальник, приятель) у будь-яку хвилину може стати ворожим, агресивним. Відносини з людьми виглядають страхаючими в силу непередбачуваності поводження останніх. Якщо ж суб'єкт не впевнений у тім, що заслуговує на увагу, схвалення й любові, йому важко відповісти взаємністю на симпатію іншої людини. З іншого боку, розривши відносин виявляється зовсім нестерпним - депресивна особистість винить себе в кожній втраті й знецінює власне Я у всіх випадках, коли є хоча б найменша підозра, що партнер зволів іншого.

Цікаву дихотомію базових типів об'єктних відносин пропонує М. Балинт. У роботі "Трепет і регресія" він уводить поняття окнофілії, що означає потреба триматися за надійний, стійкий об'єкт, що гарантує захист і безпеку, і філобатії - радості від залишення об'єкта, "трепету насолоди, змішаної тривоги й задоволення", що випробовує особистість у порожніх, позбавлених об'єктів, але дружньому (не ворожому) просторі.

Окнофіл - це людина, що має потребу в міцних, стійких відносинах з об'єктом. Йому потрібно триматися за щось надійне, щоб почувати себе в безпеці. Спочатку таку зону комфорту забезпечує любляча й турботлива мати. Залишаючи її, дитина відчуває безпорадність і тривогу, а вертаючись - заспокоюється. Мир окнофіла, по Балинту, складається з об'єктів, розділених устрашаючи порожніми просторами. Під час переходу від об'єкта до об'єкта окнофіл відчуває страх, і таке ж передчуття, що висушує, охоплює його поблизу улюбленого об'єкта - страх втрати, страх виявитися кинутим і покинутим.

Філобат не боїться покинути об'єкт, він одержує задоволення від переміщення в просторі людських відносин. Така людина впевнена в собі, він може вільно приходити й іти, радуючись зустрічі й не дуже засмучуючись через розставання. Тому філобат почасти веде собі як дитина, його "героїчне" поводження надихається, по Балинту, інфантильною впевненістю в тім, що все закінчиться добре.

У реальному людському поводженні окнофільні й филобатні риси змішані, у різних ситуаціях можуть переважати то одні, то інші імпульси. Джерелом міжособистісних проблем є крайності або однобічний розвиток рис. Так, в окнофіла нав'язливе бажання безпеки приводить до того, що найближче оточення виявляється змушеним утримувати його, заздалегідь відповідаючи "так" на невисловлене благання про любов. А така ситуація майже завжди чревата приниженням. У всіх інших випадках він страждає й, крім того, відмовляється визнати самостійність об'єктів - право інших на волю вибору.

Проблеми окнофіла пов'язані з уявленням, що люди, яких він знає, самі по собі надійні, могутні й завжди забезпечать безпеку. Окнофіл плутає свої потреби з об'єктивними характеристиками соціального оточення й. Він має потребу в об'єкті, що рятує від страху. Але оскільки окнофіл соромиться й нехтує себе за слабість, то може перемістити ці почуття на об'єкт і почати нехтувати його, не перестаючи любити - адже він як і раніше довіряє й сподівається. Таке двоїсте відношення до коханої людини зустрічається досить часто.

У філобата проблеми виникають у зв'язку з вираженим окнофільним відношенням партнера. Незалежно від цього він може зіштовхуватися з докорами в невірності, ненадійності, холодності й черствості. Філобатічна перевага безоб'єктного простору нерідко виглядає звичайним егоїзмом. Він любить "ходити по краї" родинних і дружніх прихильностей рано або пізно ризикує зробити крок за грань і залишитися в повній самітності.

Американський психоаналітик Ф. Гринейкр розглядає формування почуття власної ідентичності як процес, що цілком залежить від розвитку об'єктних відносин. На її думку, свідомість власного Я розвивається через розуміння того, як його представляють і оцінюють інші люди. Діти й дорослі привласнюють образ власної особистості, що складається в значимих і близьких.

Висновок

Опираючись на досягнення психотерапевтичної науки, психолог сам вибирає ті прийоми й методи впливу спрямовані на гармонізацію міжособистісних відносин. Головне у виборі методу це послідовні кроки в рамках обраного навчання, уникаючи хаотичних рішень, які зводять психотерапевтичну науку до рівня життєвих порад.

Література

1. Кляйн М. Заздрість і подяка. - К., 1997.

2. Райх. В. Аналіз характеру. - К., 2000.

3. Рикер П. Конфлікт інтерпретацій. - К., 1995.

4. Руднев В.П. Прочь от реальности. - М., 2000.

5.Гринсон P.P. Техника и практика психоанализа. - Воронеж:, 1994.