Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Проте, у Галичині, поряд з традиційною для західноукраїнських земель УГКЦ, існує досить значна кількість громад, що зараховують себе до вірних православної церкви, поділеної між трьома патріархатами. Так, станом на 1.07.94 р. на теренах західної України налічувалось 558 громад Української Автокефальної Православної Церкви, 113 громад Української Православної Церкви Київського Патріархату та 83 громади Української Православної Церкви Московського Патріархату. [127, С.53]

Існування на теренах України, і, зокрема, в Галичині, чотирьох церков східного обряду призвело, поряд з проблемою подолання неактивної тоталітарної спадщини, і до загострення міжконфесійних суперечок, які іноді набирали ознак гострого конфлікту. Оскільки східний обряд є традиційним для українського народу, то, таким чином, кожна з чотирьох церков вважає себе історично традиційною для України, вбачаючи в інших церквах свого конкурента.

Абстрактно серцевиною конфлікту виступали майнові суперечності. Закон України про “Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятий в квітні 1991 р. гарантував судовий захист майнових прав релігійних громад, визнавши їх суб'єктами права. [15, С.656-666]

23.12.1993 р. було прийнято Закон Верховної Ради України “Про внесення доповнень і змін до Закону УРСР, про свободу совісті та релігійні організації”.[16,12 січня] Перелічені законодавчі акти регламентували порядок повернення у власність чи передачі у безоплатне користування культових будівель і майна. При цьому, обласна держадміністрація повинна враховувати права релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно до часу їх переходу у державну власність, одночасно, визнаючи права релігійних громад, які протягом тривалого часу користувались цим майном, вкладали кошти у переобладнання та ремонт культових споруд.

Таким чином, отримують на чинне законодавство, міжконфесійні конфлікти можна було б врегулювати встановивши принцип почергового користування громади різних конфесій церковними спорудами у межах одного населенного пункту. Власне такий шлях вирішення проблеми обрали органи державної влади і управління Львівщини. За взаємною згодою між громадими греко-католиків і православних станом на 1 липня 1994 р. в області було укладено близько 100 договорів про почерговість Богослужінь в одному храмі.[127, С.54]

Здавалось, що з завершенням процесу перерозподілу церковних споруд та майна мав би вичерпати себе міжконфесійний конфлікт. Однак, його причини варто шукати на більш глибоких рівнях, а саме: ідейно-теоретичному, морально-правовому та ідеологічному, оскільки саме вони є визначальними в даному конфлікті. Ці причини носять богословсько-канонічний, історичний, культурно-духовний, політичний, соціальний та правовий характер. [251, С. 13]

На ідейно-теоретичному рівні, в першу чергу, варто виділити проблему канонічності церков: визнані світовими релігійними центрами УГКЦ та УПЦ МП протистоять неканонічним УАПЦ та УПЦ КП. Щодо морально-правового аспекту, то Українській Православній Церкві Київського Патріархату, яка в 1992-1994 роках користувались підтримкою влади та притендувала на роль “державної церкви” - протистоять три інші церкви, висуваючи звинувачення у порушенні норм церковно-державних стосунків. І нарешті, ідеологічні протиріччя, які виникають між трьома церквами, що проповідують національні цінності - УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП, з одного боку, та байдужою, а іноді й ворожою до національної ідеології УПЦ МП. [60, C.118-119] Усі ці протиріччя виступають не лише предметом полеміки між церквами, а й переносяться у суспільство. Як зазначає В.Єленський: “швидко з'ясувалося, що конфлікт набуває власної інерції і став константою релігійного життя України. Він забарвлюється тонами конфесійного і навіть політичного реваншу, інтегрується в процес політичної боротьби”. [110, C. 37]

Будучи деструктивним соціальним явищем, конфлікти не лише ігнорують правові норми, законність і правопорядок, а й віддаляють конституційну мету - побудову демократичної правової держави, провокують свідомі чи неусвідомленні протидії створенню громадянського суспільства; гальмують досягнення національної злагоди і миру; поширюють загрозу порушення балансу інтересів особи, суспільства та держави. Таким чином, особливо актуальним постає питання ліквідації дестабілізуючих впливів міжцерковних конфліктів на суспільство, усунення порушень принципу відокремлення Церкви від держави, пов'язаних з втягуванням релігійних структур у політичну боротьбу.

Припинення міжцерковних конфліктів є першочерговим завданням державно-церковної політики. Як зазначав у своїй доповіді з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції України Л. Кучма: “... міжконфесійні сутички часом небезпечні політичних та соціальних конфліктів, разом узятих. Як першу спробу їх подолання можна розглядати ініціативу Ради національної безпеки і оборони та найвпливовіших християнських церков - підписати меморандум

про незастосування сили у вирішенні міжконфесійних конфліктів”. [44, 3 липня]

Варто зазначити, що з метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення напружності церковно-релігійної ситуації в Україні органами виконавчої влади проведено низку заходів, серед яких:

1) - ініційовано підписання меморандуму про несприйняття силових методів у розв'язанні міжконфесійних суперечностей (липень 1997);

2) - створено комісію Ради Національної безпеки та оборони з питань врегулювання спірних міжконфесійних питань;

3) - підготовлені засідання Ради регіонів при президентові України щодо дотримання місцевими органами влади чинного законодовства у сфері релігії;

4) - за дорученням Президента підготовано законопроект про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації”, а також проект Конституції державної політики щодо церкви та релігійних організацій;

5) - проведено низку науково-практичних конференцій за участю представників всіх впливових конфесій. [267, 24 грудня]

Безумовно, заходи владних структур щодо врегулювання напруженості у міжцерковних стосунках мають неабияке значення, однак, на нашу думку, тут варто врахувати кілька моментів, а саме: по-перше, принцип відокремлення церкви від держави передбачає невтручання останньої у внутрішні справи церкви, а, відтак, держава може лише сприяти покращенню релігійної ситуації, а не вступати в ролі “останньої інстанції” у процесі міжцерковного порозуміння. По-друге, без участі всіх чотирьох церков, що існують на теренах України, спроба налагодити міжцерковні взаємини є марною. Саме тому, питання міжцерковного діалогу, спрямовано на пошук шляхів виходу з церковної кризи в сучасних умовах постає досить принципово.

Професор кафедри загальної історії релігії та релігієзнавства Вюрцбурського університету Н. Клес виділяє наступні чотири види такого діалогу: міжрелігійний діалог про життя; діалог теологічного обміну; діалог релігійного досвіду та діалог суспільної дії. [124, С. 83] Необхідно вказати, що єрархія УГКЦ неодноразово заявляла про свою готовність вести конструктивний діалог з усіма православними церквами, проте, власне міжправославні суперечності деактуалізують цю готовність.

Релігійна ситуація в Україні, яка, зауважимо, протягом кількох останніх років дещо стабілізувалася, вся не потребує певних коректив, які можуть бути прийняті лише за умови екуменічної співпраці усіх українських церков. Лише екуменічний діалог здатний забезпечити реалізацію ідеї утворення Помісної Української Церкви, яка б стала одним з впливових чинників виховання національної свідомості українців, що, в свою чергу, забезпечить подальший розвиток демократії та державотворчого процесу в Україні.

Працю над християнською єдністю вважали метою і найважливішим завданням свого життя митрополит УГКЦ Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Вони усвідомлювали, що “прагнення до єдності всіх християнських церков під одним пастирем - це євангельська вимога, це основний постулат християнської віри”. [130, С. 80] У першій половині ХХ ст. провідним учасником екуменічного руху був Митрополит Андрей Шептицький. За його підтримкою, а інколи й особистою участю, відбувалися не лише неформальні зустрічі, а й численні конгреси, на яких піднімалось питання християнської єдності. У лютому 1907 р. Андрей Шептицький представив папі Пієві Х свій уніцйно-екуменічний план, що мав охопити Україну, Білорусію та Росію. Розширення діапазону унійної праці вимагало особливих повноважень, які були надані митрополиту А. Шептицькому Папою Пієм Х та знайшли втілення у словах Папи “uture jure tuo” (“Користайся своїми правами”). [263, С.76] Правове становище і повновладдя митрополита в Росії визначені в 13 документах, апробованих папою Пієм Х. Однак, всі вони були таємними, а на одному з них стояла помітка, зроблена власноручно Пієм Х: “При збереженні тайни, під карою виключення-екскомуніки, зарезервованою Папі”. [263, С. 84] Така таємничість була викликана об'єктивними чинниками, а саме - погіршенням відносин між Ватиканом та царським урядом, внаслідок реакційної політики Сталіна. Таким чином, Митрополит А. Шептицький став таємним ординарієм всіх українських єпархій на території Російської імперії з правом надзвичайних повноважень, якими користувалися панські нунції. Зауважимо, що 24 лютого 1921 р. всі акти, що стосувалися повноважень митрополита були офіційно санкціоновані та підтверджені папою БенедиктомXV. [263, С. 96]

У 1907 р. митрополит Шептицький таємно виїхав до Російської імперії з метою встановити контакти з Єрархами Православної Церкви. Митрополит зустрівся з єпископом Церкви Старовіруючих Інокентієм Усовим, який відверто виявив свою прихильність до унії. Однак, Шептицькому не вдалося зустрітися з архиєпископом Смоленським Петром. Обидва єрархи зустрілися через десять років, та, незважаючи на те, що архиєпископ Петро був переконаним католиком, однак, побоявся визнати це відкрито. [225, С. 128] Варто зауважити, що у своїй унійно-екуменічній діяльності на теренах Росії велику надію митрополит Шептицький покладав на царський указ про свободу віросповідання 1905 року. [225, С. 129]

Проблема християнської єдності знайшла відображення у низці творів А.Шептицького. Так, у пастирському посланні “Зближаються часи” (26 листопада 1907 р.) митрополит писав: “Зближаються часи, в котрих без сумніву будемо покликані до тривожної, але і трудної праці над соєдиненієм восточних церквей. Праця та є для нас правдивим ідеалом, она відповідає найгорячішим нашим бажанням ... Злучені з западом вірою, а обрядом з востоком, більше чим хто-небудь інший - можемо колись працювати над великим ділом возстановлення церковної єдности”. [28, С. 29]

Проблема єдності Христової Церкви в Україні знайшла своє логічне завершення в ідеї створення Патріархату в Києві. Питання Патріархату піднімалось протягом всієї християнської історії нашого народу. Воно знайшло своє відображення у діяльності Ярослава Мудрого, Йосифа Всеямина Рутського, Петра могили, які в періоди церковного занепаду і роз'єднання здійснювали всі можливі заходи, спрямовані на досягнення єдності церкви. [176, С.1-88] Важливість проголошення патріархату розуміли і керівники відродженої в 1917- 1920 роках української держави. Першого патріарха Києво-Галицького та всієї Русі вони вбачали в особі митрополита Андрея Шептицького. Про ці плани дізнаємося зі споминів Логина Цегельського про розмову з Головою Директорії Володимиром Винниченком: “А що Ви сказали би на те, якби ми Вам забрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України ?.. Очевидно, що на уніятського. Православ'я скасуємо. Це воно нас завело під царя восточного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ'я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніят із природи стає українцем. Скличемо Синод єпископів, архимандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємось з Римом, щоб його зробив патріархом України... Ми говорили про це поміж собою. Це серйозний план”. [22, С. 139] Нам видається, що думка В.Винниченка щодо необхідності патріархату та, особливо, щодо ролі УПЦ МП в Україні не втратила своєї актуальності і сьогодні. Саме тому, не зовсім коректнам вважаємо вислів З.Антонюка, що: “конфесійна єдність зовсім не гарантує ні національної, ні державної єдності. Тому так і дивують намагання... злити всі струмки в єдиному морі, нехай і українському морі”. [50, С. 26] Однак, нам імпонує наступна теза дослідника про можливість реалізації ідеї українського патріархату лише у зв'язку з Римом. [50, С. 25-26]

Чималу увагу екуменічному покликанню УГКЦ приділяв патріарх Йосиф Сліпий. “Київські метрополити, - писав Й.Сліпий, - хоч не носили патріаршого титулу, управляли церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріархат Церкви - це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті. [116, С. 11]

Ідея Патріархату Української Церкви вперше прозвучала публічно на II Ватиканському Соборі. 11 жовтня 1963 р. патріарх Йосиф у своєму Слові до Отців Собору висловив прохання-пропозицію - піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Русі до гідності Патріархату. “Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, - писав Йосиф Сліпий, - завершення тих Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді... в свідомости духівництва і пастирів, при свідомість мирян... зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювати тверду основу для патріархату! Церква Києво-Галицької Митрополії... дала подостатьо законів цієї свідомости впродовж цілої своєї історії. Чому ж не признати патріаршої гідности Києву, Колисці Християнства на цілому Європейському Сході?” [116, С. 12-13]

На жаль, задекларована патріархом Йосифом Сліпим ідея проголошення Патріархату Української Церкви до сьогодні не знайшла практичного втілення. Її не поділяє УПЦ МП - одна з найпоширеніших в Україні церков. Скептичне ставлення проблеми висловлюють і вірні усіх конфесій. За соціологічними даними лише 25,5 опитуваних підтримуюють ідею створення єдиної національної церкви, а 41,1 респондентів висловлюються проти такого об'єднання. [60, С. 122]

Зрозуміло, що позитивний результат не може бути досягнутий штучним підштовхуванням до об'єднання з боку державних структур чи громадськості при відсутності прагнення до нього всіх зацікавлених церков. На нашу думку, ідея Патріархату може бути практично реалізована лише за певних умов, а саме:

1 - усвідомлення українською нацією необхідності консолідуватись навколо державотворчої ідеї, основаної на засадах християнської моралі, проповідником якої стане національна Церква;

2 - відмови від ідеологізації церковно-релігійних проблем;

3 - тісної співпраці в екуменічному руслі не тільки єрархії і духовенства всіх українських церков, а й залучення до цього процесу широкого кола науковців та вірних усіх конфесій.

Документом, який обгрунтовує принципи порузуміння між Католицькою та Православною церквами в умовах сучасних суспільно-політичних реалій в Україні став пасторальний лист Глави УГКЦ кардинала Мирослава Івана Любачівського “Про єдність Святих Церков” у якому акцептується готовність до екуменічного діалогу. “Відновлення релігійної свободи, - вказується в посланні, - вихід нашої церкви з катакомб у Східній Європі, й поворот її Первоієрарха на рідну землю, відкривають нові перспективи для праці над християнським з'єднанням... осягнення наших довгожданних національних прагнень - вільна, незалежна й демократична Українська Держава, підсилили очікування українського народу до своїх Церков, щоб і вони, перемігши релігійні роздори, стали осередком єдности. Це гаряче бажання і очікування віруючого Божого Люду є певно “знаком часу” і вказує нам до чого сам Господь нас кличе. [25, С. 3] Кардинал Любачівський пропонує реальні заходи, що можуть позитивно вплинути на міжконфесійні взаємини, серед яких: молитва і спільна праця над подоланням моральних і соціальних проблем посткомуністичної доби; екуменічний діалог та участь у ньому єрархів, духовенства, черниць та вірних усіх церков; використання кращих надбань світового екуменічного руху. [25, С. 3-5]

Під впливом реалій зовнішнього світу радикально змінилося ставлення Католицької Церкви до екуменічного руху. Ухвали II Ватиканського Собору (962-1965 р. р.) внесли кардинальні зміни в католицьке розуміння екуменізму, зруйнувавши стереотипи, що до цього часу визначали характер стосунків Апостольської Столиці з християнською куменою та залучивши її до загальнохристиянського річища богословського діяння. Дух однозначно присутній уже у вступі до соборського декрету “Про екуменізм”. В документі зазначається, що: “Старання про відновлення єдності між усіма християнами є одним з найважливіших намірів Другого Священного Собору у Ватикані”. [40, С. 341] Однак, тут ми погоджуємося з думкою Н.Коган, і після II Ватиканського Собору негативним у розвитку Католицької Церкви залишався факт ігнорування власного духовного набутку в ділянці екуменізму, а саме - підхід Східних Католицьких Церков, зокрема УГКЦ, який багато в чому випереджав проблематику та головні напрямки розпочатого згодом діалогу між Католицькою Церквою та Православ'ям Сходу. [134, С. 8] Цю точку зору підтримує Ф.Еве, який у своїй праці “Экуменика” пише: “Не можна забувати, що Західна Церква багато отримала зі Сходу в сфері богослужіння, духовного передання... і канонічного права. Вселенські Собори, які визначили основні догмати, відбувались на Сході, і екуменічна праця, звичайно, повинна взяти до уваги специфіку Східної традиції... дуже важливо знати, шанувати, зберігати і розвивати багатющу літургічну і духовну спадщину Сходу для вірного збереження повноти християнського передання і для здійснення примирення східних і західних християн”. [278, С. 20]

Зауважимо, що стосовно проблеми екуменічного руху, його мети та засобів досягнення існують різні думки, підходи та трактування. Однак, на нашу думку, деякі з них заслуговують особливу увагу. Серед них концепція Кардинала Й.Ратцінгера, яка виражається формулою “єдність через багатоманітність”. [213, С. 172] З цієї формули випливає два напрямки діяльності на ниві екуменізму. Перша течія полягає у пошуку моделі повної єдності через розв'язання протиріч під кутом єдності. Інша ділянка діянь пов'язана зі зміною свого відношення до “інших”, сприйнятті відмінності з пошаною, усвідомленні права кожного зберігати свою індивідуальність. Ця теза знаходить логічне продовження в працях українських авторів. Скажімо, З.Антонюк зазначає, що: “як протистанти, так і греко-католики зробили туди вагоміший внесок, ніж їхня чисельність, у розвиток єдиної української культури, соціального та духовного поступу українства, чудово вже реалізувавши національну єдність у конфесійному плюралізмові”. [50, С. 26]

Варто вказати, що модель “єдності через багатоманітність”, як одного з підходів до розуміння єдності християн, як мети екуменічного руху, поділяє і Апостольська Столиця. У своєму Апостольському листі “З нагоди 400-річчя Берестейської Унії” папа Іван II наголосив: “У різних документах зусилля до того, щоб поглибити взаєморозуміння між православними та католицькими східними Церквами, що дало вже свої позитивні результати... Сьогодні ми розуміємо, що єдність можна осягнути за допомогою Божої любові тільки в тому випадку, коли Церкви спільно будуть цього бажати, в повній пошані окремішніх традицій та необхідної автономії”. [4, С. 13]

Ідея “єдиного через багатоманітність” сьогодні переживає свій ренесанс. Особливо значення набувають її релігійні аспекти, оскільки акцентують увагу на пріорітеті загальнолюдських та національних цінностей, пошані гідності особи та кожного народу. На думку П.Сергієнка, певні ідеї соборності потребують подальшого осмислення громадянством України, серед них: ідеї гармонії індивідуальних і загальнолюдських вартостей; проголошення пріорітету духовного над матеріальним, виховання патріотизму, засудження релігійної ворожнечі, міжцерковної боротьби; боротьби за моральну чистоту душі людини і народу. [231, С. 77]

Відновлення братерських стосунків між греко-католиками та православними є необхідним в історичному процесі примирення церков в Україні. Беручи за основу богословську модель “Церков-сестер” єпископ УГКЦ Василь Лостен, ординарій Стендфорської єпархії у США, висунув сміливу і неординарну пропозицію - обміркувати спроби сопричастя одночасно зі Старим і Новим Римом. Таким чином, В.Лостен запропонував модель “подвійного сопричастя”. [90, С.153] Варто зауважити, що подібну ідею популяризував і православний єпископ Всеволод (Майданський), який очолює Українську Православну Церкву США. [90, С.153] Таким чином, американський грунт дає сьогодні паростки сміливих екуменічних ініціатив і задумів, спільною рисою є те, що вони походять з традиції Київського християнства.

На нашу думку, обидві запропоновані моделі, чи принаймні одна з них, можуть бути прийняті українськими церквами в сенсі засадничих. Зрозуміло, що Православні Церкви та Східні Католицькі Церкви мають ту ж саму історію та культуру, одну спільну богословську, літургійну, духовну та кононічну спадщину, яка належить універсальній церкві, характеризує їх спільну ідентичність. Таким чином, щоб виконати екуменічну місію УГКЦ повинна зберігати це “спільне насліддя шанованої старовини”. [195, С.113] Маємо на увазі відновлення, після періоду латинізації, древніх літургійних, богословських, духовних та канонічних традицій, дійсних у часи Єдності Заходу та Сходу, при умові їх відповідності до сучасних умов та виключенні можливості поглинання чи злиття.

В умовах інтенсивної екуменічної діяльності сьогодення унія, в такій формі як вона була прийнята у 1596 р. в Бресті, вважається анахронізмом. Однак, зважаючи на всі “за” і “проти”, беззаперечним є факт утворення в результаті унії феномену УГКЦ, що стала прецендентом церковного об'єднання. Вірні греко-католицької церкви - це “живе заперечення, що східний мусить бути православним”. [103, С.129] УГКЦ поєднала у своєму обряді духовність та культуру Заходу і Сходу. Ця синтеза визначає вірних УГКЦ як католиків східної візантійсько-слов'янської традиції. Як вказує Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар: “Культура, яка певна себе, яка знає на чому стоїть, яка свідома своєї ідентичності, може спокійно запозичити від інших культур, не боячись за свою власну субстанцію”. [103, С.130]

Зрозуміло, що сучасний екуменізм повинен сприйматися як такий, що взаємно збагачує і як нагода, і як форма вияву пошани та любові. Однак, пошана чи любов до з'єднаних Церков не вимагає обов'язкового повторення тієї ж самої форми зв'язку. [165, С.133] Остання може і повинна бути більш еластичною, притягаючою та відкритою.

Священник УГКЦ О.Петрів запропонував план подальшого розвитку подій, що мали б завершитися остаточним об'єднанням церков, яке панувало в історії церкви до сумнозвісного розвитку 1054 року. Запропонований варіант включає 3 етапи:

І - метою якого є єдність семи Вселенських соборів передбачає:

– поєднання УПЦ КП та УАПЦ з подальшим визнанням цієї Церкви Вселенським Патріархом Варфоломеєм;

– надання Патріархом Московським автокефалії УПЦ;

– визнання Патріархату УГКЦ Апостольською Столицею;

– об'єднання УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ в єдиній Помісній Церкві.

ІІ - метою якого є єдність часів Апостольських.

Він передбачає діалог та досягнення єдності з церквами, які досі вважалися

єретичними.

ІІІ - через єдність у Слові (Логосі) до єдності у Творцеві (Отці). [196, С.134]

Зрозуміло, що окрім теоритичних викладів суспільство чекає від церкви і певних практичних кроків. Саме тому, УГКЦ активно включається в екуменічний діалог. На Другій Європейській Екуменічній Асамблеї, що відбулась у Граці в червні 1997 року серед 700 із країн та церков Європи була і делегація УГКЦ, яку очолював Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар. Звичайно, до складу української делегації входили і представники православних церков України, зокрема УПЦ КП. Асамблея ухвалила низку документів, основною ідеєю яких стало примирення всіх християн. [208, С.12-122] Таким чином, по при всі труднощі, що виникають на шляху примирення, все ж долаються перешкоди і налагоджується співпраця, яка приведе до об'єднання всіх українських церков в єдиній Помісній Церкві. Циклічність розвитку передбачає, після тисячоліття роз'єднання та взаємних анатем, новий якісний етап, основною характеристикоюякого має стати єдність Христової Церкви.

З початком третього тисячоліття Католицька Церква свідомо бере на себе відповідальність за допущені помилки, що спричинили розкол. У “Догматичній Конституції про Церкву” сказано: “Церква... є рівночасно і свята, і потребуюча очищення, і тому постійно творить покаяння і обновлення”. [41, С.24] А серед “гріхів Церкви”, які вимагають особливого покаяння, на думку папи Івана Павла ІІ, є ті: “які стали на перешкоді до єдності, що її Бог прагнув для свого народу... На схилі цього тисячоріччя Церква повинна звернутися з ще ревнішою молитвою до Святого Духа, благаючи його про благодать об'єднання християн, що становить основне питання євангельського свідченняу світі”. [6, С.37] “Бо без єдности , - зазначає Д.Степовик, - справа євангелізації не може увінчатися повним успіхом...”. [35, С.ХХІІІ]

На нашу думку, об'єднання Церков в Україні, чи хоча б їхнє гармонійне співжиття мають органічно визріти в українському грунті. На жаль, мусимо зауважити, що домінування політичних чинників в сучасному екуменічному русі ставив під сумнів саме поняття екуменізму. В найближчий час екуменізм має якісно трансформуватися і позбутися при цьому рис релігійної розрядки. Для українських церков недопустимою є позиція очікування, пасивності, яка перетворює їх в об'єкт несприйнятних для нас екуменічних моделей. Тільки власні екуменічні ініціативи (нагадуємо, що такі розробки мають місце у практиці УГКЦ) можуть подолати несприятливі для українського християнства тенденції. Екуменізм повинен стати для нас не модною європейською “забавою”, а справою нашого національного виживання. Без порузуміння між українськими церквами неможливо побудувати цивілізовану, а значить і незалежну, демократичну, правову Україну. Отже, нам потрібен екуменізм не задля того, щоб “сподобатися” світові, а задля вирішення наших власних проблем, які, до речі, сприятимуть і світовому екуменічному рухові.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз засвідчує, що як національно-духовне, так і релігійне відродження тісно повязані зі здобуттям українським народом політичної незалежності. Процес розбудови демократичної правової держави в Україні передбачає конституційну заборону конфесійної дискрімінації, яка неодмінно проявляється в умовах політичного домінування однієї нації над іншою, у періоди панування тоталітарного, антитеїстичного режиму і якої неодноразово зазнавала Українська Греко-Католицька Церква протягом більш ніж 400-літньої історії свого існування. Проголошення незалежності України та демократичний курс сучасної державної політики створили реальні умови для УГКЦ активно включитись у процес національного, культурного та духовного відродження. УГКЦ стала на позицію української державності та всіма засобами послідовно втілює її у своїй діяльності на теренах Українни. Залишаючись домінуючою у Західній Україні, УГКЦ поширює свій вплив на східні регіони, прагнучи зупинити процес руйнування національної та духовної єдності українського народу, стимулюючи відродження національно-культурної самоідентифікації українців. Саме тут зустрічається сутність релігії та дія Церкви з сутністю українського історичного процесу, зливаючись в одну цілість : релігія трактує поняття добра, а церква дбає про його повну реалізацію в житті одиниць і всієї української спільноти.

Проаналізувавши роль релігії та Ураїнської Греко-Католицької Церкви в етнополітичному розвитку, національно-культурних процесах, що відбувалися в умовах політичної самостійності чи залежності та в період сучасного національно-духовного відродження України,доходимо донаступних загальних висновків :

1. З часу прийняття християнства Володимиром Великим ( 988 р. ) Українська Церква стає обєднуючим, громадотворчим фактором соціальної співдії. Церковна організація зближує суспільні верстви, встановлбє гуманне, товаристське співвідношення, засноване на християнській моралі, виступає основним чинником стабілізації громадського і суспільного життя. Одність релігійного світобачення та культу,єдність моральних засад та вартостей витворюють свідомість спільноти етнічної, політичної, економічної. Тотожність зобовязань і прав, завдань, прямувань і цілей переростають у першорядні державотворчі елементи. Державна влада отримує свою вищу, привнішу санкцію та релігійне обгрунтування.

Християнство завдало рішучого удару всякій дискримінації, натомість, внесло в українське суспільство ідею християнського гуманізму ; сприяло започаткуванню та розвиткові культурного процесу, виконавцем та тисячолітнім носієм якого стала Українська Церква. З часом християнство перетворюється у рушійну силу певних соціально-політичних процесів у житті українського народу. Християнство, оформлене спочатку в рамках однієї Церкви, а від 1596р. після Берестейської унії з Римом репрезентоване Українською Православною та Українською Греко-Католицькою церквами було і залишається сьогодні джерелом духовності з якого черпає свою силу і наснагу український народ.

2. Берестейське міжцерковне порозуміння 1596 р. стало довершеням справи попередніх поколінь, органічним продуктом та закономірним насліком усього попереднього розвитку українського християнства, сутнісним виявом на всіх етапах його історичного розвитку була синтеза східних і західних церковних традицій.

Оцінки унії її прихильниками та опонентами завжди були діаметрально відмінними, такими вони залмшаються і сьогодні. На нашу думку, науковий підхід до оцінки унії повинен враховувати як певні негативні, так і позитивні її наслідки та опиратися на реальні факти історичного розвитку Української Греко-Католицької Церкви.

Акт проголошення унії на Берестейському соборі 1596 р. став початком церковного розколу серед українців, відкрив сторінку інтенсивної внутрішньої релігійної війни, спричинив до розламу української нації та тривалого ворогування її частин (православних та греко-католиків) між собою. Однак, стан релігійних міжусобиць містив у собі певні позитивні моментиефект яких полягав у неможливості повного злиття з римокатолицизмом, а, вівдтак, збереженні та плеканні традицій Київського християнства. Унійний акт 1596 р. виводився з джерел українського християнства і найбільш адекватно відповідав його внутрішньому змістові. Феномен Берестя, поєднавши у собі дві гілки європейської цивілізації - східну - Візантійську та західну - Римську, поклав початок творенню нового типу української культури, що розвивалась в руслі унійної культурно-історичної логіки. Таким чином, ми можемо потрактувати Берестейську унію 1596 р. як обєктивно-історичнурозвязку, продиктовану локальними потребами та обставинами, яку варто розуміти, як певний вид прийняття глобального розвязання очікуваного поєднання.

Українська Греко-Католицька Церква, що утворилась внаслідок Берестейського поєднання, стала рушійною силою в процесі оборони етнічної субстанції та визвольних змагань політичного і соціального характеру в умовах відсутності власної держави, національного та ідеологічного поневолення українського народу. І сьогодні, незважаючи на труднощі внутрішнього характеру та зовнішні перешкоди УГКЦ використовує всі наявні в її арсеналі засоби з метою піднесення національної гідності українців, виховання патріотизму, утвердження української політичної нації та державності.

3. Будуючи демократичне суспільство, українська держава стала перед кардинальною проблемою налагіджння адекватних стосунків з Церквою як етнотворчим чинником. При цьому Україна законодавчо ініціює прворітетну для Заходу ліберальну модель державно-церковних відносин, яка не черпає з українських етносоціальних джерел, а, швидше, породжена протестанською ментальністю. Запровадження цієї моделі передбачає можливість трансплантації до українського національно-духовного організму чужих йому космополітичних ідей, носієм яких виступають неорелігійні рухи та нетрадиційні релігії. Окрім цього, в українському законодавстві у сфері державно-церковних взаємин чітко простежується субєкт-обєктний характер їх взаємодії, що вкрай звужує можливість партнертства між цими інституціями задля виконання ними суспільнотворчих функцій. Власне, зміна характеру взаємодії між державою та Церквою в площину субєкт (держава) - субєкт (церква) виступить гарантом встановлення демократичної моделі державно-церковних взаємовідносин, їх гармонійної співпраці. Адекватні державно-церковні відносини можуть утворитися лише за умови врахування державою ролі певної конфесії чи церкви у виконанні суспільно-творчої ролі. У цьому сенсі пріоритетність в Україні належить традиційному християнству.

4. На жаль, традиційне християнство в Україні, критерієм якого варто вважати Київське, святоволодимирівське християнство, на сьогодні не досягло повноти свого вираження в єдиній Помісній Українській Церкві. Воно представлене чотирма конфесіями : Українською Греко-Католицькою Церквою, Українською Автокифальною Правосланою Церквою, Українською Правосланою Церквою Київського Патріархату та Українською Правосланою Церквою Московського Патріархату.

Наявність чотирьох церков східного обряду, кожна з яких вважає себе єдиною традиційною для України, призводить до міжцерковного протистояння, яке відіграє дестабілізуючу роль у суспільстві, гальмує процес утвердження державності, суперечить національним інтересам України. Таким чином, напрошується просте рішення : оскільки конфронтація повязана передовсім їз розділенням традиційних церков, то їх подолання вимагає обєднання усіх українських церковв єдину Помісну Церкву, яка виступить могутнім чинником соціальної інтеграції та національної консолідації.

Логіка католицько-православного діалогу вказує на мету, якою є відновлення повної єдності обох Церков-сестер через усунення серйозних доктринальних розходжень. В офіційному екуменічному діалозі вирішення чекає передусім надзвичайно важка проблема примату. Саме тільки апелювання до асиметричної еклезіології не розвяже екуменічну проблему. Необхідність офіційного діалогу не заперечує доцільності, висунутих ерархією УГКЦ екуменічних ініціатив. Вони є стимулом і підтримкою цього діалогу, можливим шляхом для досягнення взаєморозуміння. Екуменізму не потрібна ні конкуренція, ні реваншизм, а співпраця та взаємодопомога. Усі ситуації криз і напружень на релігійному або національно-релігійному тлі не лише рогзхитують гідність самого феномену християнства, а й негативно впмивають на морально-психологічний клімат українського суспільства.

5. Роль центру, формуючого обличчя української нації, її світогляду, моралі, духовності, культури, характеру та ідей відіграла, протягом тисячолітньої історії свого існування в Україні-церква.Вона формувала суспільну етику на засадах християнства та пропонувала ідеальні моделі міжособових та суспільних взаємин; творила, зберігала та проповідувала універсальні християнські вартості, які визначали національно-культурне, суспільно-політичне та релігійно-духовне життя українців. Українська Греко-Католицька Церква, як спадкоємиця Київського християнства, і сьогодні покликана не лише сприяти відродженню вже створених нею, однак, на жаль, відкинутих тоталітарним суспільством вартостей, а й прагнути переконати суспільство покласти християнські цінності в основу його життєдіяльності. Після тривалої пропаганди атеїзму та процесів секуляризації УГКЦ знову прагне зайняти належне місце у структурі громадського суспільства України, щоб послідовно здійснювати покладену на неї місію. Основним завданням УГКЦ у посткомуністичному суспільстві є відновлення, знівечиних атеїстичною ідеологію та пропагандою, духовних та моральних цінностей.

Духовна єдність народу зумовлюється не лише ментальністю, традицією та символами, а й аксіологічними орієнтирами, які за своїм змістом в Україні є християнськими. Людина відчуває себе спроможною мати позитивну позицію стосовно життєвих труднощів і напружень лише за умови існування певної опори. Такою опорою є християнська віра, оскільки вона спроможна дати людині орієнтацію в житті, не виключаючи при цьому (якщо віра є автентичною) жодних відчужувальних виливів. Етична позиція набирає характеру майже відчутної на дотик моделі у земному житті та слові Бого-Чоловіка. Добровольна зустріч з позицією та вченнях Христа дозволяє людині поступово побороти в собі певні протилежності та осягнути внутрішню єдність, відректися самого себе і звернути увагу на спільноту. Вкрай актуальним постає завдання переосмислення своєї життєвої позиції, викристалізування системи морально-етичних та світоглядно-ідеілогічних норм, свого ставлення до держави в цілому та до процесів, повязаних з трансформацією суспільно-політичного життя від тоталітаризму до демократії.

Ідентифікуючисьз певною нацією, людина приймає моральні цінності, що превалюють у даному суспільстві. Визначаючи цінності, створені у минулому, людина працює у руслі примноження та передання їх наступним поколінням. Держава стає цінністю лише тоді, коли створює і гарантує умови для реалізації всіх компонентів, які творять систему вартостей народу та дає шанси для розвитку кожної окремої особистості. Піднімаючи дух народу, усвідомлюємо, що політична свобода нерозривно повязана з дієздатним громадянським суспільством, плюралістичною демократією та гуманною правовою державою.

Церкву, як інстанцію, що проголошує яке буття та моральні цінності, не може замінити жодна державна інстанція. Саме церква вирішальною мірою визначає нормативні вартості та мотиваційні імпульси, що змушують людину відчувати відповідальність за себе, за суспільство і державу.Включаючись у процес розбудови української держави, УГКЦ в вищій мірі зацікавлена у плеканні тих засад, які лягли в основу нашої державності і які тісно повязані з суто філософською проблемою - співвідношенням індивіда та суспільства, рівним свободи особистості. Шлях до утвердження чітких соціально-психологічних установок, що визначатимуть внутрішній зміст та зовнішню форму української держави, ми вбачаємо у синтезі християнської моралі, національного самоусвідомлення та активної громадянської позиції - триєдиного ідеалу, що надають сутнісного виміру новій системі морально-етичних цінностей українського народу.

6. Католицька Церква, в юрисдикції якої перебуває УГКЦ, в кінці XIX ст. протиставила навальному наступу секуляризму свою соціальну доктрину у якій міститься, основане на християнській моралі бачення тодішньої суспільної ситуації та осмислювалась роль Церкви в соціальному середовищі Енцикліка папи Лева XIII ,,Rerum Novarum" (1891 р.) являла собою мінімальнупрограму вимог католиків всього світу ; сприяла формуванню громадської думки стосовно основних політичних і соціальних проблем та спонукала церкву до активної соціальної діяльності. В рамках соціальної доктрини Вселенської Церкви здійснює своє суспільне місійне покликання УГКЦ. Особливого значення соціальна роль церкви набуває у ХХ ст. в період панування суспільного ладу, який грунтувався на офіційній доктрині атеїзму та гранично обмежував соціальну роль УГКЦ. Остання опинилася перед загрозою самого свого існування і як інституція громадянського суспільства, і як релігійна громада. Визначальний вплив на збереження християнської віри і моральних цінностей суспільства в умовах панування радянської влади мала ієрархія УГКЦ, зокрема митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Акт ліквідації УГКЦ (1946 р.) унеможливив активну соціальну роботу церкви, що змушена була діяти на нелегальному становищі.

Проголошення незалежної Української держави та легалізація УГКЦ поставили перед останньою завдання переосмислення своєї ролі у суспільстві. Соціальна проблематика посіла чільне місце у документах Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви (розпочав свою роботу в 1996 р.). Сьогодні, соціальне вчення УГКЦ прагне охопити своєю увагою всі явища громадського життя, сформулювати фундаментальні соціальні принципи, що мають виступити як певні структури, здатні упорядкувати існування людської спільноти. Такими принципами є : принцип особистості та принцип солідарності. Соціальне вчення УГКЦ прагне здійснити аналіз суспільства в теологічніц перспективі, передусім являючи собою не програму суспільного розвитку, а соціальну теорію. Будучи своєрідною соціальною філософією богословсько-есхатологічного характеру, соціальне вчення УГКЦ є теологією суспільства.

Список використаних джерел і літератури

Документи та матеріали

Библия. Книги Священного Писання Ветхого і Нового Завета. - Брюссель: Издательство “Жизнь с Богом”, 1973. - 2357 С.

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р - К.: видавництво “Право” Українська Правнича Фундація, 1996. - 63 С.

Апостольська конституція папи Климента VIII “Magnus Dominus et laudabilis nimis” про з'єднання Київської митрополії з Римською Церквою /Основні документи Берестейської унії. - Львів: “Свічадо”, 1996. - С. 65 - 76.

Апостольський лист Римського Архиєрея Івана Павла II “З нагоди 400 - річчя Берестейської унії.” - Ватикан: Libreria editrice vaticana, 1995. - 12 листопада. - 23с.

Апостольський лист папи Климента VIII “Decet Romanum Pontificem” / Основні документи Берестейської унії. - Львів: “Свічадо”, 1996. - С. 77 - 80.

Апостольський лист Tertio Millennio adveniente Наближення третього тисячоліття Вселенського Архиєрея Івана Павла II. - Львів: “Свічадо”, 1997. - 61 С.

Булла Флорентійського Собору /Основні документи Берестейської унії. - Львів: “Свічадо”, 1996. - С. 85 - 88.

Відозва митр. Андрея Шептицького до народу з приводу вбивства дир. гімназії І. Бабія /митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 - 1944. Т. II. Церква і суспільне питання. Книга I. Пастирське вчення та діяльність. - Львів: “Місіонер”, 1998. - С. 480 - 481.

Головні аргументи Берестейської унії, _ до Папи і до короля, що їх підготувала єрархія Київської Митрополії /Основні документи Берестейської унії. - Львів: “Свічадо”, 1996. - С. 54 - 61.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8