При дослідженні проблеми виникнення релігійних вірувань головними здаються три питання. По-перше, коли це сталося? По-друге, був це тривалий процес чи одномоментний акт? По-третє, якими були ці первинні вірування, яка з ранніх форм релігії виникла першою? Всі вони переплетені та взаємозв'язані. Розгляд кожного викликає певні труднощі, а висновки значною мірою залежать від вихідної позиції вченого і бувають дуже розбіжними.

Наприклад, відповідаючи на перше питання, радянські вчені-марксисти здебільшого пов'язували виникнення релігії з добою мустьє, чи навіть пізнім ашелем, як П.І.Борисковський [2, с.214], бо мали на меті підкреслити, що релігія виникає в людському суспільстві далеко не з самого початку його існування. Отже людина як вид існує кілька мільйонів років, а релігія всього лиш кілька сот тисяч. А свідоцтвом її виникнення можуть бути поховання, що з'являються приблизно сто тисяч років тому. А креаціоністи, що були далекими від археології та компетентними радше в теології, нерідко сам вік людини як виду вважали таким, що не перевищує кількох тисячоліть, і хоча релігія з'являється разом із людиною, все таки це відбувається відносно нещодавно.

Друге питання також отримує різноманітні висновки, залежно від вихідної позиції дослідника та мети, якої він хоче досягти. Концепція акту передбачає віру в істоту чи силу, що в певний момент надає людині такого дарунку, як свідомість і зокрема релігійна свідомість. Тому що говорити про акт і не вказувати на творця чи причину - значить неповністю розкрити проблему. Через це дана гіпотеза здебільшого зустрічається в учених, які не відкидають визначної ролі Бога як першопричини й творця. Проте серед сучасних учених існування Бога якщо й не відкидається взагалі, то вважається недоведеним і не може вживатись як аксіома при розгляді питань походження релігії чи взагалі людини. Тому в цьому середовищі більш розповсюдженою є концепція поступового виникнення релігії; тобто якась форма релігійних вірувань виникла першою, а потім на неї внаслідок дії соціальних, кліматичних або ще якихось чинників накладалися ще якісь і так далі. До речі, якщо все-таки віддати Богові головну роль у творенні світу, можна розглядати поступове виникнення релігії, як і будь-який поступ, лише як низку актів творіння, або, як зауважував П.А.Куценков, замість того, щоб один раз уклонитися великому диву творіння, безліч разів уклонятися безкінечній кількості розрізнених актів - маленьких див.

Теорія поступового виникнення релігійних вірувань пов'язана з визначенням тієї форми релігії, яку слід уважати першою, непохідною. Найбільша складність у розв'язуванні цієї проблеми полягає, напевне, в тому, що серед дослідників нема одностайності у визначенні самого поняття релігії. Хоча вчені здебільшого погоджуються, що при визначенні поняття релігії треба звертатись не до явищ моно- чи політеїзму, жертвопринесення тощо, а до менш конкретних явищ, проте що саме слід уважати вже релігійними елементами, а що - дорелігійними, точно не визначено. Так, наприклад, Е.Тайлор уважав релігійними ті уявлення, що пов'язані з вірою в душу, а тому найпершою формою релігії - анімізм. А Дж.Хьюїт пов'язував найперший етап становлення релігійних вірувань із вірою в таємничу неуособлену силу, В.Г.Богораз - із аніматизмом чи гілозоїзмом тощо. Радянська школа, яка відшукувала першу ланку завжди в матерії, а власне релігію вважала засобом подолання незахищеності людини в боротьбі з природою на перших етапах соціоантропогенезу, називала першою формою релігії фетишизм (наприклад, така точка зору розвивалася Ю.П.Францевим). Ну і, звісно, для теологів, зокрема християнських, найдоцільнішим було вважати первинною формою релігії так званий „прамонотеїзм”.

На думку автора, неодноманітність висновків також пов'язана з невеликою кількістю доступних джерел та неможливістю їх однозначного тлумачення. Серед джерел для палеорелігієзнавця найбільш значними є етнографічні та археологічні. В свою чергу, археологічні поділяються на ті, що пов'язані з похованнями, та ті, що пов'язані з первісним мистецтвом. Треба сказати, що неможливо встановити наявність у суспільстві релігійних вірувань, спираючись суто на ці знахідки, не звертаючись до набутків етнографії, психології, лінгвістики, тафології, фізіології людини та приматів, мікробіології та низки інших дисциплін. Саме така позиція привела вчених до визнання релігійних вірувань за палеоантропами, хоча це може бути спростовано, якщо підключити до палеоантропологічних досліджень дані цих наук. Наприклад, морфологія неандертальців указує на те, що вони не мали зв'язного мовлення, а воно напряму пов'язане з наявністю абстрактної свідомості. А здатність до абстрагування, в свою чергу, є невід'ємною складовою частиною будь-якої, навіть ранньої, форми релігії, щоправда, за деяким виключенням відносно фетишизму, але його не всі дослідники вважали справжньою формою релігії. Щодо джерел з етнографії, а саме дослідження сучасних „примітивних” племен мисливців чи землеробів, що знаходяться на низьких стадіях технічного прогресу, то тут маємо також певні складнощі. Справа в тому, що неможливо наблизитися до істини, ототожнюючи вірування сучасних мезолітичних мисливців, не кажучи вже про землеробів, із віруваннями людей, що жили більше десяти тисяч років тому в мезоліті, чи навіть іще давніше. Адже незважаючи на досі низький рівень технічного розвитку, можна казати про високий рівень розвитку духовного в сучасних „примітивних” етносів. Наприклад, словниковий запас австралійського аборигена на сучасному етапі кількісно приблизно дорівнює тому, що відображений у кишеньковому розмовнику будь-якої з європейських мов. Отже, досліджуючи вірування сучасних етносів, на якій би вони стадії розвитку не знаходились, не слід забувати, що вони таки сучасні, тобто пройшли значний шлях еволюції після того, як у них виникли релігійні уявлення.

Основною метою цієї роботи є спростування думки, що домінує серед сучасних учених, про те, що існування феномену релігії в людському суспільстві має місце приблизно 100 тисяч років і засвідчене численними археологічними знахідками та етнографічними дослідженнями. Автор намагатиметься показати, що археологічні знахідки самі по собі не можуть свідчити про наявність у спільноті феномену релігії, а етнографічні дослідження не можуть у повній мірі пояснювати соціально-культурних процесів, що відбувалися в палеоліті, через нетотожність тогочасного людства та сучасного, яке вже відносяться до наступного етапу розвитку. Не можна також навіть виводити культуру сучасних угруповань людей із побуту палеоантропів, бо останні були іншим біологічним видом, і жодні особливості їхньої поведінки не могли бути прямими попередниками людських культурних феноменів. Враховуючи розбіжності при відповідях на основні питання, що постають перед дослідниками первісних форм релігії, автор ставить також завдання висвітлення кількох моментів у розв'язанні цієї проблеми. По-перше, треба встановити, наскільки варті довіри джерела, до яких звертаються дослідники. По-друге, треба звільнитися від надання переваги тій чи іншій ідеології при історичному огляді концепцій появи релігії, що були висунуті раніше. Адже будь-який дослідник будує свою теорію згідно до своїх міркувань. Тому різнитимуться трактування одних і тих же відомостей, наприклад, о.В.Шмідтом і Ю.П.Францевим, бо один з них дивитиметься на об'єкти досліджень як томист, а другий - як марксист тощо. Тож потрібно ретельно відокремлювати наукові висновки від світоглядового передзнання. Нарешті, треба при дослідженні встановити паралелі в даних, що здобуті представниками різних наукових дисциплін, та, якщо можливо, відкинути неточності й розбіжності.

Якраз необхідність комплексного та неупередженого підходу до вирішення проблеми походження релігії зумовлює актуальність роботи в цьому напрямку. Адже що стосується комплексної розробки теми, то одна з найвизначніших праць у цьому напрямку - праця Б.Ф.Поршнєва „Про початок людської історії (проблеми палеопсихології)” з часу свого виходу в світ у 1974 році є настільки недоступною для широкого загалу, що автор не зміг її знайти в друкованому вигляді навіть у центральній обласній бібліотеці. Проте навіть такі великі фахівці, як Б.Ф.Поршнєв, були представниками своєї доби та мислили згідно до її парадигм. Тому, розглядаючи різні концепції, що пов'язані з виникненням феномену релігії в людському суспільстві, треба чітко розділяти власне наукові висновки різних учених і те, що було продиктоване в їхніх працях певними ідеологіями. Отже, актуальність теми полягає в тому, що, незважаючи на чималу кількість наукових праць у цьому напрямку, досі не розвинуто справжньої комплексної концепції появи та генезису релігії, що спиралася б на дані всіх галузей науки, які мають відношення до проблеми, а також, що не менш важливо, намагалися б вирішувати питання об'єктивно, не беручи до уваги домінуючи або модні в наукових колах, а спираючись на факти. Автор пише це, оглядаючись на приклад радянських учених, які мали обов'язково узгоджувати свої теорії з домінуючою марксистсько-ленінською ідеологією.

Що стосується хронологічних та географічних меж, то визначити їх для цієї праці дуже проблематично. Оскільки йдеться про первісну людську культуру й вірування, то розглядатиметься здебільшого доба від початку доби мустьє (приблизно 100 тисяч років тому) до переходу до відтворювального господарства та появи аграрних культів (6-8 тисяч років тому), а територія, що підпадає під дослідження, дорівнюватиме тогочасній ойкумені в Старому Світі. Проте необхідність антропогенетичного та етнографічного підтвердження археологічних даних значно розширює межі з обох боків як у хронологічному, так і в географічному плані.

РОЗДІЛ 1.

Розгляд проблеми палеолітичних релігійних вірувань через дослідження явища палеолітичного мистецтва

Говорячи про становлення релігійних вірувань у період палеоліту, зазвичай звертаються до двох типів археологічних даних. Це інформація, „що стосується поховань, та інформація, що свідчить про напрацювання якихось форм естетичного ставлення до дійсності й початок мистецтва” [1, с.148]. Більш повну інформацію несуть саме поховання: вони є більш дослідженими, дозволяють конкретніше та правдоподібніше аргументувати певну гіпотезу (хоч інтерпретація даних, що несуть поховання, може бути різноманітною, аж до протилежної). Але для того, щоб максимально розкрити проблему, показати відсутність у палеоантропів і, значною мірою, кроманьйонців релігійних уявлень, дуже важливим є також розгляд того явища, яке називають палеолітичним мистецтвом.

Починаючи від патріархів у справі дослідження палеолітичного мистецтва, на зразок С.Рейнака, вчені будували теорії щодо палеоантропів та неоантропів на основі спостережень за сучасними угрупованнями людей, що не перейшли ще в своєму соціоантропологічному розвитку доби мезоліту, наприклад, аборигенів Африки (бушменів) та Австралії. Так, сам Рейнак порівнює троглодитів з австралійським племенем Арунта, яке вважає одним із максимально примітивних варіантів культури мисливців. Вибір саме мисливців, а не землеробів у якості прикладу відіграє визначну роль. Це відмежовує представників магічної та еволюціоністичної шкіл від клерикалів, що брали в якості прикладів часто саме землеробів. А головне, що це дозволяє переносити ритуали мисливської магії сучасних примітивних племен у середовище кроманьйонців чи навіть неандертальців. Рейнак уявляє собі цей процес таким чином: „Якщо троглодити думали подібно до Арунта, то церемонії, які вони здійснювали перед цими зображеннями, мали в їхньому уявленні вести до збільшення кількості мамонтів, диких кабанів, коней, оленів - їхньої повсякденної їжі; вони сподівалися також зібрати їх у великій кількості поблизу печери, згідно принципу віри дикунів у те, що духи чи звіри змушені йти до їхніх зображень... Це мистецтво не було тим, чим є мистецтво для цивілізованих народів - розкошами чи грою - це було вираженням дуже грубої релігії, що мала єдиною метою щоденне здобування їжі. Живопис і скульптура, відтворюючи їстівних звірів, забезпечували б успіх полювання, рибальства, як зубчасті гарпуни та дротики” [20, с.43]. С.Рейнак був не єдиним і не першим представником магічної теорії. Його праця мала низку вад, як от: обмежений археологічний матеріал (на той час були відомі приблизно 200 зображень із 10 печер), ігнорування зображень непромислових тварин (хоча вже були відомі змії з Ла Мадлен, Лурда, Гурдан; вовк із Альтаміри; лев із Фон-де-Гом) тощо. Взагалі, його версія була не більш, як робочою гіпотезою, потребувала критики, а не віри, визнавала не тільки магічні, а й художньо-естетичні, соціально-комунікативні, раціонально-пізнавальні аспекти в аналізі первісного мистецтва (до речі, ці аспекти нерідко відкидалися його послідовниками). Концепція магічного походження первісного мистецтва має певні мінуси. Наприклад, Б.О.Фролов указує серед інших на такі невідповідності в їхніх висновках [20, с. 53-54]:

- малюнки присутні в важкодоступних, темних місцях далеко від входу (хоча насправді ті малюнки, що були розташовані біля входу, могли просто зазнати нищівної корозії з боку зовнішнього середовища. Наприклад, отець А.Брейль після тривалого дослідження печери Ляско дійшов висновку, що йдеться не про цілеспрямовану ізоляцію витворів мистецтва в глибині темних галерей, а про „суто фізичне явище”. До речі, сліди таких малюнків присутні, наприклад, у Кап-Блан, Англь, Лоссель тощо);

- найчастіше (якщо не завжди) трапляються зображення промислових тварин, які були щоденним об'єктом полювання (крім узагалі непромислових тварин, на зразок лева чи вовка, змій, можна спостерігати таких, що не є безпосередньо промисловими в даній групі, як от: риб за 100 км від моря тощо);

- фігури звірів зі стрілами та ранами (хоча це всього лиш 1,8% від загальної маси, та трохи більше, якщо брати лише Франко-Кантабрійську область);

- відбитки рук із ампутованими пальцями (пальці в Гаргас, Монтеспан і т.д. могли бути не ампутовані, а просто зігнуті).

Проте Фролов - представник ортодоксальної радянської антропологічної школи - не вказує в цьому переліку на дуже суттєву річ: неандертальці, як і всі попередні троглодитіди, не обов'язково були мисливцями. Це припущення (Б.Ф.Поршнєв, П.А.Куценков та ін.) повністю відкидає магічний аспект палеолітичного живопису. Бо як може існувати мисливська магія поза полюванням!

Магічна концепція живопису має два табори супротивників. Це еволюціоністична та клерикальна школи. Еволюціоністи (М.Ферворн, М.Буль, Ж.Люке та ін.) казали, що в палеоліті завершився процес формування людської психіки та мислення, що відображено в еволюції техніки зображувального мистецтва. Ферворн стверджував, що первісне мистецтво носить тим більше фізіопластичний характер, чим сильніше чуттєве сприйняття, і тим більш ідеопластичний, чим яскравіше виявляються уявлення, що теоретизують життя. Отже надзвичайно натуралістична творчість митців доби палеоліту пов'язувалась із повною відсутністю в них критичного мислення. Йдеться суто про емоційні образи, зафіксовані в пам'яті. Звідси й висновок, що нема жодних підстав говорити про існування магічних чи „взагалі релігійних” уявлень у палеолітичної людності. За версією еволюціоністів, лише в кінці палеоліту з'являються схематичні зображення, що свідчать уже про наявність абстрактного мислення та теоретичного сприйняття світу. Отже верхньопалеолітичні зображення виявляються суто наслідком імітативного інстинкту, що властивий всім антропоїдам, та намагання позначити свою територію, що властиве не лише їм.

Ставлення еволюціоністичної школи до натуралістичного первісного мистецтва здається дуже правдоподібним. Тут доречно буде додати, що палеоантропи, як і кроманьйонці, мали гіпертрофовані потиличні долі мозку, що зумовляло прекрасний розвиток зору, слуху та нюху, проте не мали тих, які відповідають у сучасної людини за графічні дії („Рис.1.1”). А от інша гіпотеза, про еволюцію від натуралізму до схематизму, не витримала перевірки часом. Спочатку було знайдено грубо виконані малюнки доби раннього ориньяку (30-27 тис. років до н.е.) в Ла Феррасі, Сельє, Кастане, а потім - доби мустьє, що йому передувала. Врешті-решт перемогла думка, що тривалий час фізіопластичні тенденції існували поруч із ідеопластичними.

Представники клерикальної школи (В.Шмідт, О.Менгін, І.Марингер) розглядали первісне мистецтво в якості доказу своєї теорії первинного монотеїзму(наприклад, теорія деградації, що стверджує думку про перехід первинного монотеїзму до того, що зазвичай називається ранніми формами релігії). Часто вони зверталися задля історико-етнологічних порівнянь до прикладів етносів, що вже перейшли до відтворювального господарства (це дуже недоречно, бо релігійні міркування таких етносів багато в чому відмінні від тих, що знали тільки полювання та збиральництво).

Ідея прамонотеїзму пізніше критикувалася та давала привід дослідникам не звертати уваги на дані, що наводилися пропагандистами клерикальної концепції. Наприклад, М.Еліаде вказує на мізерний вплив монументальної праці о.Шмідта „Ursprung der Gottesidee” („Походження ідеї Бога”), де той обґрунтовує ідею прамонотеїзму. Серед причин він указує на безапеляційний раціоналізм Шмідта, який „думав, що зможе пояснити певні протиріччя в фактичних даних і особливо, співіснування „міфічних” компонентів, або компонентів „деградації”, з піднесеними концепціями вищих божеств - як результат „накладання” різноманітних пізніх „замулюючих” уявлень на первинну віру в вище божество..., що він зможе довести його (прамонотеїзму) існування за допомогою історичної етнології..., намагався знайти західне розуміння єдинобожжя у примітивних народів..., що ідея вищої істоти належить стадії розвитку релігії, що передує міфотворенню” [21, с.12-13]. Тут же Еліаде спростовує тезу про первинність (а тому ніби „затертість”) монотеїзму порівняно з міфологічними системами, що пов'язані з нащадками первинного єдиного Бога: „Якщо майже всюди в світі міфологія, що стосується вищих істот, не така багата, як міфологія про інших божеств, то це відбувається не тому, що такі вищі істоти були предметом первісної, згодом утраченої, віри, а тому, що, згідно самих первісних уявлень, уся їхня творча енергія вичерпується тим, що вони зробили на початку. Говориться, що вони створили чи надали форму світу, що вони організували базові соціальні інститути і що вони проголосили моральні закони” [21, с.13]. Отже, в міфології їм приділяється менше уваги тому, що вони на даний час уже не відіграють активної ролі, віддавши свої повноваження нащадкам.

Це стислий огляд трьох напрямків, що домінують серед учених, які досліджують первісний живопис. Найбільш впливовою є магічна гіпотеза, яку послідовники Рейнака розвивали, використовуючи різноманітний етнографічний матеріал. Наприклад, популярним є звернення до ритуалу африканських пігмеїв, що був описаний Л.Фробеніусом у 1930-му році. Йдеться про протикання малюнків звірів перед полюванням. Опускаючи багато інших важливих подробиць, дослідники часто пов'язують його з мисливською магією доби палеоліту.

Деякі вчені доходять висновку (як Г.Обермайер у 1913-му, А.Брейль у 1952-му роках), що насправді магічний та естетичний моменти не виключають, а доповнюють один одного [20, с. 52]. Отже, нерідко позиції вищезгаданих концепцій збігаються. Навіть Рейнак у кінці своєї статті „L`art et la magie” каже: „Було б великим перебільшенням стверджувати, що магія - єдине джерело мистецтва, заперечувати роль імітативного інстинкту, потреби до прикрашання, соціальної потреби пояснювати й повідомляти думки” [20, с. 43].

А головне, в чому схожі ці три напрямки, це намагання реконструювати спосіб життя верхньопалеолітичної людності чи навіть троглодитід за допомогою порівнювальної етнографії. Це дуже недосконалий метод. Звісно, нема нічого поганого в тому, щоб порівнювати сучасні етноси, особливо ті, що досі знаходяться на стадії мезоліту, з тими, що жили на цій стадії 10-15 тис. років тому. Проте не слід, по-перше, дорівнювати стан перших і останніх, бо представники кожного етносу мають за спиною стільки ж поколінь людей, скільки їх мають представники інших етносів; а по-друге, не можна порівнювати сучасних людей із палеоантропами, що взагалі були іншим біологічним видом (про це свідчить і ДНК неандертальця, що виділена в 1997-му році), чи навіть кроманьйонцями, що були скоріше перехідною ланкою між сучасними людьми та їхніми предками.

Отже, суто етнографічними порівняннями обійтися не можна. Задля того, щоб дослідити та реконструювати стан первісної людини та суспільства, треба використовувати комплексний підхід, спираючись на дані археології, антропології, мистецтвознавства, психології тощо. Найбільш послідовним і яскравим представником такого комплексного методу є Б.Ф.Поршнєв. Йому вдалося „конкретизувати уявлення про час існування людини на Землі” [9, с.33], відокремивши власне людину від її попередників. Поршнєв запропонував уважати основною відмінністю людини мову, а момент, коли слова почали співвідноситися з поняттями, - початком власне людської історії. Проте сам він, як представник радянської матеріалістично-атеїстичної науки, всіляко заперечував цей момент, бо наступним кроком після визнання акту було б визнання зовнішньої сили, а місце Бога в радянській науці вже було зайняте. Звідси виходило слабке місце в концепції Поршнєва: він так і не зміг подолати „декартівської прірви” між духом і тілом, знайти причину й момент переходу від не-людини до людини, даючи з цього приводу дещо незграбні сентенції про те, що спочатку діяльність неоантропів була пов'язана з першою сигнальною системою, а сугестія регулювала незначний сегмент їхнього життя (це не відповідало б закону „вигортання вигорнутого”, згідно до якого перехідна ланка мала бути протилежною первинній) тощо. Та незважаючи на те, діяльність Поршнєва та його наступників зробила величезний внесок у розуміння проблем, пов'язаних із життям, у тому числі - мистецтвом та духовним світом, перших неоантропів, їхніх предків - троглодитід і нащадків - людей.

Завершивши розгляд основних концепцій щодо походження та сутності первісного мистецтва, треба зробити певний аналіз основних моментів предмету розгляду цих концепцій, тобто власне первісного мистецтва й того, що таким лише вважають.

По-перше, палеоантропи - це біологічний вид, що має спільного предка з людською лінією, проте вони розмежувалися, згідно аналізу ДНК, 690-550 тис. років тому, себто задовго до „мітохондрійної Єви” (мешкала 249-166 тис. років тому), від якої „пішов рід людський”. Палеоантропи, як і всі їхні попередники, не обов'язково були мисливцями, хоча це і згадується майже в усіх підручниках з антропології. Скоріше за все, саме той факт, що екологічна ниша збирачів стерва була зайнята палеоантропами, змусив Homo sapiens sapiens стати мисливцями. Палеоантропи, і на цьому наголошував ще В.В.Бунак, не володіли членороздільною мовою, не мали в своєму мозку тих частин, що відповідають у сучасної людини за мову та графічні дії. Отже палеоантропи не були безпосередніми предками сучасної людини, а скоріше були ще тваринами, хоч, як їх називає П.А.Куценков, тваринами дивними. Тому будь-яка діяльність палеоантропів, що її пов'язують із мистецтвом, не може розцінюватись як та, що передувала людському мистецтву, чим би вона не була.

По-друге, верхньопалеолітичні зображення, навіть такі, що поєднують кілька малюнків, цілком невпорядковані, не створюють композиції. Наприклад, „Великий плафон” в Альтамірі („Рис.1.2”), що нерідко наводиться супротивниками цієї думки: тут нема будь-яких просторових обмежень, окрім природних виступів скелі; масштабу не дотримано; зображення часто перекривають одне одного; нема жодної єдності сюжету. За відсутності просторової та сюжетної єдності не можна казати про композицію, а без композиції не можна казати про мистецтво. Адже саме первісне мистецтво, в мезоліті й неоліті, характеризується якомога чіткішими композиціями. Отже те явище, яке називають верхньопалеолітичним мистецтвом, насправді мистецтвом не є.

Далі треба зазначити, що монументальні малюнки на скелях, скоріше за все, слід розглядати як один із засобів дивергенції видів, себто з боку філогенії, а не культурології. Групи неоантропів, що відокремлювалися від асоціацій палеоантропів (палеоантропи, коли це дозволяла кількість їжі та інші природні умови, збиралися в великі групи, які з припиненням сприятливої ситуації знов розходилися по навколишній території), певним чином мітили свою територію, наприклад, залишаючи на скелях відбитки рук, малюнки тощо. Про те, що спочатку все це не мало характеру інформативності чи ритуальності, свідчить той факт, що й донині, наприклад, аборигени Австралії мітять територію шляхом накладання руки на скелю як трафарету („Рис.1.3,1.4”), „щоб кожен міг бачити, хто це зробив” [9,с.70]. Наступним етапом після міжвидової дивергенції було напруження у стосунках між групами неоантропів. Група приходила на нове місце, зустрічала там чужинців (а якщо так - і ворогів) і їхні малюнки. Тоді вони перекривали малюнки попередників своїми і робили це місце „своїм”. Бажання перекрити своїми (ще з часів дивергенції видів це значило „правильними, сакральними”) помітками чужі („погані, неправильні”) збереглось і досі. Характерне з цього приводу ставлення ченців-християн до малюнку на скелі в місці, що відоме під назвою Бісів ніс(на Онезькому озері), коли на зображення людини з ящіркою та налимом було набито православний хрест. І це не виключення, просто ілюстрація до правила(наприклад, подібна картина спостерігається в Пенья Ескрита, що в Болівії). Ймовірно, що таким чином можна пояснити групи малюнків з Альтаміри й подібних. Тобто, наносячи нового малюнка, мали на меті не доповнити, а перекрити старі, стерти „підпис” групи-попередника. Вже потім, у неоліті, затирання таких „підписів” почали співвідносити зі спричиненням шкоди особам, що їх нанесли. Отже, спершу це не мало магічного підтексту, а просто було потрібно, щоб закріпити за собою територію.

Нарешті, порівнюючи шляхи, які пройшла культура верхнього палеоліту та власне людська (починаючи з мезоліту) - 3000 генерацій проти 400, - можна дійти висновку, що протягом палеолітичного існування людства його культура не відчувала будь-якої еволюції. Дійсно, не можна співвідносити темпи розвитку культури людей палеоліту, які не вміли ще „ні прясти, ні ткати, ні сіяти, ні збирати врожай” [4, с.22], не мали навіть керамічного посуду (хоча глину обпалювати вже вміли), чия культура приблизно 90 тис. років лишалася незмінною при тому, що морфологічна побудова тіла змінювалась, із темпами культурного розвитку людей сучасного типу, які за 12 тис. років пройшли шлях від мікролітичної індустрії до персонального комп'ютера, засвоїли землеробство та тваринництво тощо. Тому, говорячи про верхньопалеолітичну людність, можна казати про біологічну еволюцію, філогенію Homo sapiens sapiens, а не культурно-історичний процес. Саме тому і пропонували починати відлік людської історії не від появи біологічного виду Homo sapiens sapiens, а відтоді, коли сей вид остаточно сформувався. Поршнєв, наприклад, відносив цей етап до періоду 20-25 тис. років тому, а Куценков - до періоду приблизно 12 тис. років тому. Саме в цей проміжок остаточно сформувалася мова, а лише вкупі з нею можна казати про мистецтво, релігію тощо. До речі, В.А.Сафронов, коли стверджує про існування міфу про Світове дерево в палеоантропів, знаходить дуже слушні докази, порівнюючи малюнок із Ляско („Рис.1.5”) з амулетами долганів („Рис.1.6”). Проте вік малюнка з Ляско сам же він визначає як такий, що дорівнює шістнадцяти тисячам років, тобто якраз відповідає періоду остаточного переходу від філогенії людини до людської історії.

Тож у підсумку можна сказати, що початок людського мистецтва як такого пов'язаний не з палеоантропами, що взагалі не були людьми, хоча й мали певні не до кінця зрозумілі риси в поведінці (принесення на стоянки кристалів, обробка іклів, створення штучних поглиблень у камені тощо); і не з перехідною ланкою (кроманьйонці це чи хтось інший), чиї артефакти відрізняються від неандертальських скоріше не функціями та якостями, а кількістю. Перехід від філогенії до людської історії, від цілковитої відсутності історичних подій та наявності біологічної еволюції виду до швидкого розвитку історичних подій та еволюції культури при незмінності морфології відбувся з остаточним набуттям людиною тих рис, що відрізняють її від інших видів (головною такою рисою є мова), тобто в період від 20-25 тис. років до початку неоліту. Лише з перетворенням мови з засобу сугестії на засіб інформативності можна казати про виникнення абстрактного мислення, а з ним і мистецтва, і релігії.

РОЗДІЛ 2.

Феномен палеолітичних поховань і можливості їхнього зв'язку з виникненням релігійних вірувань

У попередньому розділі було запропоновано думку, що абстрактні уявлення, мистецтво та релігія, а якщо дивитися ширше, то й людина як така, остаточно з'являються разом із мовою, себто на етапі соціоантропогенезу, що відповідає періоду від 20-25 тисяч до приблизно 12 тисяч років тому. Але ця думка різко суперечить офіційній. Наприклад, у підручнику з антропології С.Сегеди, що рекомендований Міністерством освіти і науки України, написано: „У свідомості палеоантропів вже з'явилися абстрактні уявлення, пов'язані з повсякденним життям, господарством, цілеспрямованістю дій при виготовленні знарядь праці та спорудженні житла. Замислювались вони і над сутністю буття, створивши у своїй уяві абстрактну картину навколишньої дійсності” [14, с.158]. Виникнення релігійних вірувань традиційно пов'язують із появою перших поховань, а це сталося не пізніше, ніж 100-90 тис років тому, в добу мустьє, коли світ належав іще палеоантропам. Якщо враховувати великі розбіжності, присутні при трактуванні свідомості та духовного життя викопних людей і троглодитід за зовнішнім рельєфом головного мозку (через відсутність у викопних рештках останнього зовнішній рельєф - це єдине, що можна принаймні вірогідно реконструювати, використовуючи ендокран) та за явищем, яке зазвичай називають палеолітичним мистецтвом, поховання залишаються найбільш авторитетним джерелом для обґрунтування існування за доби палеоліту (більш того, у палеоантропів) релігійних вірувань. Отже метою цього розділу можна вважати впровадження думки про недоречність безапеляційного дорівнювання наявності в суспільстві актів поховань та наявності в ньому абстрактних уявлень та зокрема релігії.

На думку автора, такий підхід до пояснення існування в спільнотах палеоантропів поховань є результатом дії кількох чинників.

По-перше, має місце своєрідна „закоханість” вчених - палеоантропологів у об'єкти своїх досліджень, на небезпеці якої наголошував іще Б.Ф.Поршнєв. Тобто йдеться про існування так званого „золотого віку” за часів первісного людства. Ця тенденція мала свого часу міцні позиції та дозволила говорити про цілу низку так званих „романтиків” у ставленні до предків сучасної людини. Наслідок цього явища - те, що й досі дослідники наділяють троглодитід якостями, що свідчать про високорозвинений духовний світ останніх, близькість до сучасного людства. Пригадуючи зауваження Ж.Леклера та Ж.Торрета про те, що похованням є місце, де збереглося достатньо ознак для того, щоб археолог міг розпізнати тут бажання здійснити акт поховання, можна передбачити наявність такої думки: „Первісні релігійні вірування й обряди почали зароджуватися в мустьєрську добу, а може, й дещо раніше - в пізньому ашелі” [2, с.214], чи „Справжньою сенсацією стало поховання Шанідар IV” [14, с.158]. На останньому варто зупинитися дещо уважніше. Поховання має вік приблизно 60 тисяч років, і в ньому знайдено букети рослин (через це інша назва цього місця - „Поховання квітів”). Найбільшою несподіванкою і підтвердженням близькості духовного світу палеоантропів до сучасних людей, на думку деяких палеоантропологів, є те, що з восьми видів рослин, які виявлені біля небіжчика, п'ять були лікарськими, один - їстівним, а ще один - і їстівним, і лікарським водночас. Та цей факт як раз і дозволяє розглядати поховання Шанідар IV як таке, що не має зв'язку з рисами, не властивими троглодитідам, а властивими лише людям. Щоб пояснити цю думку, треба звернутися спочатку до класифікації одного з небагатьох фахівців-тафологів (тафологія - наука про цілеспрямовані поховання) Ю.А.Смирнова, де він виводить із варіантів ставлення спільноти до смерті дії щодо небіжчика. Смерть, за цією класифікацією, можуть розуміти як остаточне припинення існування (і тому дії спільноти спрямовані на якомога довше утримання небіжчика в „цьому світі”, адже „того світу” не існує. Тобто мають місце дії меморіального характеру), перехід до царства мертвих (і тому дії спрямовані на забезпечення оптимального існування небіжчика в тому царстві), перехід до неземної форми існування чи відродження на Землі (і тому дії розраховані на здійснення успішного переходу до іншого виміру). І за типом інвентарю можна з великою вірогідністю дослідити форму ставлення до смерті в даній спільноті. Лікарські та їстівні рослини свідчать саме про намір спільноти залишити істоту живою якомога довше, а не про віру в життя після смерті. Цілком можливо, що цей приклад ілюструє ставлення до мертвого як до хворого, що є наслідком подолання першої виробничої потреби (це зробили ще хабіліси) і абсолютно рівного ставлення до кожного члена групи, з загрозою припинення існування групи в разі порушення цього правила. Дбайливе ставлення палеоантропів до хворих відоме. Взяти, наприклад, поховання Шанідар І із тієї ж таки печери Шанідар в Іраку: особина, що була тут похована, далеко не вражала здоров'ям. Через пошкодження лівого ока вона була сліпою; права рука була ампутованою; сильний артрит і перелам стопи. Все це не могло дозволити їй брати участь у здобуванні їжі. Але вона прожила до 40 років (на сучасному етапі це дорівнювало б 80 рокам) і померла внаслідок обвалу печери. Так само і неандерталець із Ла Шапель-о-Сен не міг, через артрит, в останні роки свого життя здобувати їжу, проте отримував її. Це, знову ж таки, не є доказом існування моральних норм у середовищі палеоантропів, а свідчить про абсолютно рівне ставлення до кожного члена групи. А небіжчика(і з цим погоджуються багато дослідників, наприклад, Борисковський тощо) саме таким і вважали. До речі, про це свідчить і той факт, що поховання знайдені на території печер, де палеоантропи мешкали. Навряд це можна вважати проявом фетишизму у ставленні до небіжчиків(віра у чудодійні властивості тіла тощо). Знов-таки мало місце правило не утискати(в тому числі не проганяти) жодного з членів групи.

Зі сказаного можна вивести дещо несподіваний, а проте вірогідний, на думку автора, висновок: під цю категорію потрапляють і поховання печерних ведмедів із печер Драхенлох, Петерсхеле, Регурду тощо. Дійсно, якщо згадати гіпотезу Б.Ф.Поршнєва про те, що палеоантропи не знали полювання, як і взагалі вбивства істот іншого виду, додати до цього факт їхнього життя поблизу ведмедів, то можна припустити, що палеоантропи жили разом із ведмедями та харчувалися, чималою мірою, з їхнього столу. І вони вважали останніх ще навіть не тотемами, а дійсними членами групи. Тому й на поховання вони заслуговували такою ж мірою, як і родичі. Таким чином спростовується думка про існування тотемізму, як і фетишизму, за доби мустьє. До речі, проблема решток печерного ведмедя в печерах, де мешкали неандертальці, є досі остаточно не вирішеною. Крім вище наведеної думки та протилежної їй (П.І.Борисковський) існують також ще кілька. Наприклад, що ведмежі рештки - це припаси їжі (але ті частини ведмедя, що були знайдені в цих випадках, не є такими, які було б найбільш доцільно припасати - тоді це б мали бути найбільш м'ясні частини туші тварини, а такої тенденції не простежується). Також існує думка, що не було ніяких цілеспрямованих поховань ведмедів (А.Леруа-Гуран), - кістки накопичувалися впродовж тисячоліть, і самі ведмеді, коли влаштовували собі кубло, розкидували кістки по кутах печери, де ті поступово збиралися в купи. Це яскравий приклад вище згадуваної статті Леклера та Торрета про те, що встановлення поховання є залежним суто від ставлення археолога, яка була частиною словника Леруа-Гурана, виданого у 1988 році. Тобто вже сучасні археологи, знаходячи кістки, класифікували їх як поховання. Але ця гіпотеза не пояснює, як, наприклад, рештки ведмедя в Регурду опинилися в ямі під плитою, що важила 850 кг і досягала 2 метри впоперек.

Другою значною проблемою, через яку з'являються розбіжності у трактуванні палеолітичних поховань, є важкість технічного плану. Вона, в свою чергу, складається з кількох аспектів.

По-перше, багато знахідок було зроблено (і на це вказують майже всі, хто досліджує палеолітичні поховання) археологами-аматорами, що не мали відповідної кваліфікації, а мали тільки велике бажання прославитись якомога скоріше, знайшовши чергову сенсацію. Через це було загублено чимало важливих подробиць, не дотримано правил археологічних робіт, з'явилися недосконалі висновки. Багато подібних „сенсацій” було спростовано після проведення повторних, уже професійних, зрілих досліджень. Наприклад, до певного часу вважалося, що „сліди палеолітичних чаклунських магічних церемоній” [2, с.216] в печері Базуа на північному заході Італії відносяться до доби мустьє, проте перевірка встановила їхній вік як такий, що дорівнює 12340+160 років.

По-друге, важко безпомилково інтерпретувати рівень розвитку культури чи духовності, що характерні для суспільства, лише за станом поховання (особливо, коли не присутній інвентар). Річ у тім, що, за вже згадуваним вище Ю.А.Смирновим, поховання у відносно готовому вигляді з'являються вже за доби мустьє й не відчувають будь-якої значної еволюції в майбутньому. Саме що стосується поховань у землі, то вони обов'язково належать до одного з трьох архетипів („ЯМА”, „НАСИП”, „НІША”). Інвентар, якщо такий є, з часів мустьє відбирається з трьох сфер: виробничої, побутової та ідеологічної. Будь-яка різноманітність ставлення до померлого, в тому числі й типів поховань, за його словами, пов'язана з різноманітністю варіантів змішування небагатьох елементів, які легко виокремити. Отже, рівень культурного розвитку спільноти не можна визначити за морфологією поховання, бо для різних спільнот, із різних епох і соціальних формацій, можуть бути властиві однакові за морфологією поховання і навпаки.

По-третє, коли йдеться про інвентар мустьєрських поховань, особливо ранньомустьєрських, узагалі може бути висловлена думка (і вона висловлювалася неодноразово, наприклад С.Н.Зам'ятніним, П.І. Борисковським), що шматки червоної фарби, кістки тварин чи знаряддя праці могли бути не навмисне покладеними до могили, а належати до звичайних елементів мустьєрського культурного шару і потрапити туди раптово. До речі, якщо припустити істинність цієї гіпотези, то це також спростовує твердження про наявність за доби мустьє віри в життя після смерті.

Отже, якщо йдеться про поховання палеоантропів, то на основі дослідження їх не можна зробити категоричного висновку про існування за доби мустьє уявлень про душу або протиставлення мертвого члена групи живим. Скоріше за все, слід погодитися з радянськими фахівцями І.І. Скворцовим-Степановим і С.О.Токаревим у припущенні, що ставлення до небіжчика відповідало дбайливому ставленню до хворого, а його поховання в землю було замовлене, по-перше, гігієнічними цілями, а по-друге, намаганням зберегти тіло від хижаків [18, с. 28]. Поховання неандертальців не є безумовним доказом існування в середовищі палеоантропів релігійних вірувань, а якщо подивитися під певним кутом, то навпаки свідчать про їхню відсутність у палеоантропів і пояснюються без втручання людської психології. Так само і серед багатьох гіпотез щодо решток печерного ведмедя в місцях мешкання неандертальців можна виділити такі, що не вестимуть до висновків про існування в них фетишизму, тотемізму чи їхніх започаткувань тощо.

Автор відстоює думку, що будь-які форми людських релігійних вірувань можна пов'язувати лише з добою, коли відбувається перехід до спілкування за допомогою мови. Точно цей момент не встановлено, проте це мало статися на проміжку часу від 35/40 (або навіть 20/25) тисяч років тому, коли остаточно формується людина сучасного біологічного типу, до переходу до мезоліту й неоліту приблизно 12 тисяч років тому, коли починається стрімкий розвиток людської культури. Величезний вплив на формування релігійних вірувань, і на цьому наголошує С.О.Токарев, мав перехід до відтворювального господарства 7-5 тисяч років тому [18, с. 34]. Проте наявність у сучасних племен, що не перейшли ще меж мезоліту, релігійних вірувань підтверджує їхню наявність уже в середовищі мезолітичного людства. І нарешті відсутність сучасних племен людей, що не досягли ще мезолітичного стану, може підтверджувати те, що таких людей не було зовсім, тобто люди як такі з'являються лише з переходом до мезоліту. Тож автор вважає доцільним досліджувати первісні релігійні вірування на основі вірувань сучасних мезолітичних племен, бо, по-перше, на основі самих лише археологічних знахідок робити точні висновки не виявляється можливим, а по-друге, мезолітичні племена, якщо враховувати факт їхнього безперечного розвитку, є все ж найближчими до первісних груп людей. Як каже В.Р.Кабо, „археологія , що має справу з матеріальними пам'ятками далекого минулого..., не може реконструювати суспільне життя цього минулого без допомоги етнографії” [6, с.203]. При цьому слід ще раз зазначити, що будь-яка сучасна група людей має не меншу кількість поколінь предків, ніж будь-яка інша, і тому не можна дорівнювати її до тієї, що жила 12 тисяч років тому. Саме за умов такого підходу можливою буде якомога точніша реконструкція первісних релігійних вірувань.

РОЗДІЛ 3.

Різні концепції установлення найпершої форми релігії та найхарактерніші розбіжності між ними

Фетиши переходят из одной системы

в другую, трансформируются из

сверхчувствительных предметов в

обиталище духов, а затем в обиталище

и один из символов богов или, напротив,

в простой амулет, талисман.

Капустин Н.С.

І все-таки в певний момент релігійні почуття виникають. Але в якому вигляді? З самого початку дослідження проблеми первісної релігії дослідники стикалися з проблемою існування в етносах, які були об'єктами досліджень, синкретизму різноманітних форм релігійних уявлень, що називають ранніми. Вже Шарль де Бросс, людина, що вперше ввела в науку термін „фетишизм”, пише про наявність у африканців двох форм культу: фетишизму - культу земних і матеріальних предметів, та сабеїзму - культу небесних світил. При тому, не дивлячись на африканське, на його думку, походження слова, він закликає використовувати його „у відношенні будь-якого іншого народу, в якого предмети культу - тварини чи істоти неживі, проте такі, що сприймаються як божественні” [21, с.16]. Тут і далі бачимо, що він говорить про явище, яке складаються з багатьох аспектів: фетишизму, анімізму, тотемізму тощо. Останній настільки переплітається з першим, що не відрізняється ба навіть не відокремлюється від нього.

Отже проблема виділення найдавнішої форми релігії ускладнюється тим, що об'єкти етнографічних досліджень мають „усі форми ілюзорної свідомості”, як називає це Н.С.Капустин, щільно переплетеними. Проте спокуса виявити саме ту, найпершу форму релігійних уявлень, що притаманна людині, дуже велика. А складнощі породжують неоднозначність у трактуванні питання різними дослідниками. І тут висновки значною мірою залежать від вихідної позиції вченого. Так, матеріалісти Ш. де Бросс та Ю.П.Францев називали найдавнішою формою релігії фетишизм - ушанування матеріальних об'єктів, а „романтичний” еволюціоніст Е.Тайлор - анімізм. Так само першою, вихідною формою вважали магію (Ю.І.Семенов), культ предків (зокрема тотемізм) тощо. Деякі дослідники взагалі говорять про неможливість виділення з комплексу синкретичних аспектів релігійного уявлення найдавнішої ланки.

Автор уважає, що така можливість є, хоча, як зауважував той же Н.С. Капустин, лише „гносеологічний аналіз ранніх форм вірувань допомагає вичлененню найбільш давніх шарів у будь-якій конкретній системі” [7, с.103], бо віднайти серед того етнографічного матеріалу, що накопичений на даний момент, систему, яка мала б той чи інший аспект вищезгадуваного синкрету в чистому вигляді чи, принаймні, дозволяла б чітко побачити послідовність виникнення цих явищ, не можна. І цей гносеологічний аналіз, оскільки він проводиться різними вченими з різних кутів зору та різними методами, призводить до різних висновків. У полеміці з приводу встановлення найдавнішої складової частини релігійних вірувань авторові найбільш полярними здаються теорії фетишизму й анімізму. І ось чому:

- Магія не може бути найпершою формою релігійних вірувань, бо належить до іншого роду явищ. Адже магія - це не вірування, а скоріше дії, що пов'язані з віруваннями. Дії ці пов'язані з уявленнями про надприродні властивості предметів і речей. Магічні дії супроводжують фетишистські, тотемні та анімістичні уявлення, проте не можуть і не могли раніше існувати до їхньої появи.

- Що стосується інших явищ, об'єднаних у клас ранніх форм релігії, а це фетишизм, тотемізм і культ предків, то тут ідеться також про явища різної природи. Спершу звернімося до тотемізму та культу предків. Тотемізм - „поділ племені на групи, що пов'язані магічною спорідненістю за жіночою або чоловічою лінією з тим чи іншим класом матеріальних предметів - „тотемом” групи; найчастіше з видом тварини чи рослини” [8, с.21]. Найголовніша характеристика тотемізму, на яку вказує І.А.Козловський - це ідея спорідненості людської групи з тотемним предком, що є втіленням магічного кровного зв'язку групи зі своєю територією [8, с.21]. Він є наслідком перенесення зв'язків кровної спорідненості, властивих людському суспільству, на світ природи, себто вимагає наявності здатності до абстрагування в свідомості своїх носіїв. Н.С.Капустин указує, що рівень абстрактного мислення, який пов'язує людину, наприклад, із кенгуру, літом, вітром тощо, визначає напрямки у просторі (Північ-Південь, верх-низ тощо) чи кольори, не є первинним, а є вже похідним. Узагалі, концепція поступового розвитку релігійних вірувань буде висвітлена дещо нижче, коли йтиметься про теорію первинного фетишизму. Тепер щодо культу предків. Н.С.Капустин пов'язує його з переходом до патріархату, встановленням законів, що дісталися від предків. Він пов'язаний з іще більшим рівнем абстрагування в свідомості, ніж тотемізм, бо йдеться вже про уособлення сил, а не об'єктів природи (І.А.Козловський виокремлює в культі предків дві частини: культ родинних святинь, що є характерним для материнського роду, та пов'язаним із „тотемними предками, родинними фетишами, священними предметами й об'єктами роду” [8, с.28], та культ родинних предків, їхніх решток, імені, духів, що є характерним для батьківського роду, коли „образ предка, якого шанують, не тільки замінює собою більш ранні міфологічні образи тотемних прабатьків і не тільки розвивається з ідеї душі померлого, але є трансформацією ідей родинного генія-заступника” [8, с.29]. Тобто він погоджується з пізнішим виникненням культу предків порівняно з тотемізмом). До речі, в цього дослідника є дуже характерне висловлювання: „Анімістичне підґрунтя культу предків у гносеологічному плані є складніше явище, ніж фетишистське підґрунтя тотемної системи вірувань” [7, с.113].

Отже маємо протистояння концепцій первинного фетишизму й анімізму. Але слід зазначити, що тут мається на увазі не анімістична теорія Е.Тайлора чи подібні. Е.Тайлор у своїй книзі „Первісна культура” (1871) пише про необхідність визначення поняття релігії: „Якщо в цьому визначенні вимагати для релігії вірування у вище божество чи суд після смерті, поклоніння ідолам, звичаїв жертвопринесення чи інших якихось більш-менш розповсюджених вчень чи обрядів, то, звісно, доведеться виключити багато племен із категорії релігійних. Але таке вузьке визначення має той недолік, що воно ототожнює релігію скоріше з приватними проявами вірувань, ніж зі глибшою думкою, що лежить в основі їх. Доцільніше за все буде просто прийняти за визначення мінімуму релігії вірування в духовні істоти” [17, с.210]. Ще більш характерним є вислів про намір відстежити „під іменем анімізму властиве людині вчення про духовні істоти, яке слугує втіленням спіритуалістичної філософії всупереч матеріалістичній” [17, с.211]. Бачимо, що Тайлор не ставить питання про первинність анімізму в порівнянні з фетишизмом; він просто не вважає останній формою релігійних вірувань. Адже фетишизм виник ще до того, як з'явились уявлення про душу людини чи духи, і не витікає з них. Звісно, не можна, як каже Ю.П.Францев, припускати, „що спочатку з'являються ідеї духів, а потім ці ідеї „зв'язуються” до злиття з реальними предметами” [19, с.215]. І якщо розуміти релігію так, як її розумів Тайлор, вона таки дійсно розпочинається з анімістичних вірувань. До речі, матеріалістична філософія, якій він протиставляє свою теорію, розуміла релігію інакше, але про це нижче.

Говорячи про теорію первинного анімізму, автор має на увазі те явище, яке Тайлор називає теорією виродження, а Францев - потворною буржуазною теорією, що абсолютизує уявлення. Ця концепція була широко розповсюдженою в ХІХ столітті, особливо серед представників клерикальної школи (нагадаємо, противників школи еволюціоністів, до якої належав і Тайлор). Вона стверджувала, що історія культури починається з появи високоцивілізованої людини (не обов'язково близької в цьому відношенні до сучасної, проте розвиненішої за дикуна). Але внаслідок якоїсь події чи процесу, наприклад, потопу (А.Гоге) чи ще чогось людська культура занепала до стану дикунства, а вже потім почала розвиватись, аж до сучасного моменту. Прихильники цієї концепції частіше висували не етнографічні чи археологічні докази, а богословські. Високий первісний духовний стан людини підкреслювався цитатами з Біблії. Е.Тайлор наголошував на шкідливості такого підходу в етнологічних дослідженнях, нагадуючи негативні приклади втручання релігії в астрономію та геологію.

Оскільки духовний світ первісної людини був достатньо багатим, можна припустити достатній рівень здатності до абстракцій, щоб мати анімістичні уявлення чи навіть монотеїзм (тим більше, що одкровення було дане людям власне Богом). А вже потім, коли людина впала в культурному розвитку на нижчий рівень, з'являється фетишизм.

Але ця теорія, теологічна за суттю, не може бути визнана сучасними вченими-емпіриками як наукова вже тому, що одкровення не вважається ними за щось безсумнівне, радше навпаки.

Перш ніж іти далі, не буде зайвим пригадати, що розвиток мислення найчастіше розглядається вченими (принаймні з кінця ХІХ століття)як процес, тобто явище має початок і розвиток. Початковим етапом уважається стадія конкретно-чуттєвого, або наочно-дієвого, мислення, що пов'язана з відсутністю будь-якого абстрагування, відсутністю пам'яті, господарством „на сьогоднішній день”. Навіть відсутністю мови як такої. Далі починається еволюція здатності до абстрагування, мислення образами(через що виділяли, як, наприклад, Д.В.Бубрих чи А.Ф.Анісімов, стадію наочно-образового мислення) з поступовим переходом до власне мислення, що спирається на поняття, власне мови, що вже свідчить про високий рівень абстрагування. Ці положення дуже розповсюджені, тому на них можна не зупинятися занадто ретельно. Найголовніше в даній концепції - постулювання переходу від конкретно-чуттєвого мислення до абстрактного. Ця теорія активно розвивалася радянськими вченими з метою підкреслення соціально-матеріалістичного походження релігії. Ось, наприклад, що писав із цього приводу Н.С.Капустин: „Образи зовнішнього світу поступово звільнювалися від наочності, „матеріальності” чуттєвого сприйняття. Дані ряду наук свідчать про те, що становлення релігійних уявлень за доби родового строю являло собою процес, що розтягся на тисячоліття. Системи й підсистеми релігійних уявлень первісної людини складалися поступово, поетапно. Тому цілком можливо поставити питання про найдавнішу форму релігії” [7,с.105].

З усім цим пов'язана теорія первинного фетишизму. Вона стверджує, що під мінімумом релігії слід розуміти не вірування в духовні істоти, як у Тайлора, а уявлення про надприродне. Фетишизм виникає, коли людина ще не тільки не створює абстрактних понять, до яких відносяться й сили природи, й духи, а й не цікавиться нічим, що не пов'язане з її щоденною практикою. Людина на цьому етапі усвідомлює лише чуттєво сприйняті явища та предмети природи, до яких має безпосереднє відношення. Свідомість не має ще узагальнених понять, як стихії, кольори тощо. Ще не може йтись про уособлення сил природи, бо такого поняття також іще нема, так само, як і поняття душі. Вірування в надприродне на цьому етапі можуть бути пов'язані лише з окремими, конкретними явищами та предметами природи, що оточують людину. „У цих віруваннях нема уявлень про якусь уособлену істоту, що стоїть за предметом, явищем природи. Саме це явище чи предмет наділяються елементами волі” [19, с.214]. Фетишизація предмету пов'язана з наділенням його „другою природою”, властивістю впливати на хід подій, допомагати чи, навпаки, заважати. Наприклад, зброя, що часто приносила успіх на полюванні, могла розглядатись як така, що може допомагати мисливцю. Останній, наділяючи її такою властивістю, може дійти висновку, що вона живе власним життям, має власну волю. А це веде до нового висновку: вона може змінити своє ставлення, припинити допомагати. Щоб цього не сталося, треба якось задовольняти її потреби - приносити жертви. Такий тип ставлення до фетишів характерний не лише для раннього, а й для „класичного” фетишизму. Наприклад, у де Бросса є таке місце про африканських фетишистів: „Якщо неграм потрібен дощ, вони ставлять біля олтаря порожні келихи. Якщо вони воюють, вони кидають сюди мечі та списи, щоб випросити собі перемогу. Якщо вони потребують м'яса чи риби, вони кладуть сюди кістки...Виявляючи подібні знаки поваги й довіри, вони впевнені, що їхні прохання не даремні і вони отримають, що їм потрібно. Але якщо все йде не так, як вони бажають, вони приписують це якомусь справедливому гніву їхнього фетишу, і тоді всі їхні турботи націлені на те, щоб знайти засоби його вмилостивити” [21, с.22]. Наслідком цього є безліч олтарів, що завалені жертвами.

Із розвитком здатності до абстрагування уособлюватися починають не окремі предмети чи явища природи, а сили природи, стихії, з'являється поняття про душі тощо. Так виникає анімізм. Проте форми поведінки, що має привернути до себе надприродне, не дуже змінюються через зміну самого визначення надприродного. „Хоча з фетишизму як із першооснови не витікають усі наступні форми первісної релігії, - пише Н.С.Капустин, - тим не менше він входить у всі системи як їхній найважливіший елемент” [7, с.107].

Існує багато різноманітних теорій, що відшукують найпершу форму релігії, наприклад, численні преанімістські теорії, що не погоджуються з вірою в душу як першу стадію вірувань тощо. А проте різниця у визначенні найпершої форми залежить від того, наскільки широко розуміється саме поняття релігії, до якої фази розвитку людської свідомості відносять появу цього явища. І тут постає дилема. Якщо пригадати вказане вище висловлювання Е.Тайлора про те, що звуження критеріїв призводить до визначення релігії через приватну релігійну систему, то доцільнішим від усього буде визнання першою формою релігії найпершу стадію віри людини в надприродне, себто фетишизм. Проте це буде протирічити тому припущенню, яке розвинене в першій частині, бо зародження фетишизму не витікає з появи абстрактного мислення в людини, пов'язане з конкретно-чуттєвим мисленням. Уособлення ж сил природи є пізнішим явищем. Навіть Ф.Енгельс указував, що це стає можливим лише з переходом до землеробства, тобто вже в мезоліті чи навіть у неоліті. Проте се уособлення є свідоцтвом наявності здатності до абстракції у свідомості носіїв, наявності мови, тобто дозволяє, на погляд автора, відносити їх до справжніх людей. Щоб не приставати до полюсів, автор пропонує вважати появу релігійних людських уявлень у повному значенні цього поняття пов'язаною все ж із етапом розвитку людської свідомості, якому притаманні абстрактне мислення, поняття й мова, що оперує поняттями. А проте підґрунтям і одним із креативних факторів релігійних уявлень можна вважати фетишистські вірування, що склалися ще на рівні конкретно-чуттєвого сприйняття набагато раніше за власне релігію. Таким чином, фетишизм не є формою релігійного світосприйняття, хоча уявлення про надприродні відносини між людиною та „чуттєво-надчуттєвими” предметами дійсно виникли як перша форма спілкування людини з надприродним. Наостанку слід зазначити ще раз, що йдеться саме про первинний фетишизм, який міг існувати до виникнення абстрактного мислення. З появою останнього фетишистські уявлення стають невід'ємними складовими частинами релігійної свідомості людей.

ВИСНОВКИ

Комплексні й неупереджені дослідження проблеми виникнення в людини релігійної свідомості дозволяють зробити кілька вірогідних висновків.

По-перше, релігійні вірування могли з'явитися в людини не раніше з абстрактну свідомість, що оперує поняттями, а тому має бути пов'язаною з мовою (при тому з мовою як засобом абстракції, а не сугестії). За даними палеоантропології та лінгвістики, це не могло стосуватися палеоантропів, оскільки вони були не здатні до мови в цьому розумінні. Тому будь-які страннощі в поведінці останніх не можна пояснювати наявністю релігії в їхньому суспільстві. Так само не може йтися про релігію в суспільстві неоантропів аж до моменту виникнення в них мови. І явища, на які посилаються для доведення існування релігії в цих середовищах, можуть бути тлумачені під іншим кутом зору. Наприклад, явище первісного мистецтва може бути розглянуто як один з елементів процесу дивергенції видів, а численні факти поховань неандертальців можна пояснити дбайливим ставленням до небіжчиків як до хворих.

По-друге, коли йдеться про ранні форми релігії чи про найпершу з них, необхідно спочатку визначити, що розуміється під поняттям релігії взагалі. Бо саме на етапі визначення цього поняття починаються численні розбіжності в різноманітних концепціях розвитку релігійних вірувань. Наприклад, можна вважати критеріями релігії віру в духів чи жертвопринесення, монотеїзм чи політеїзм тощо. Найбільш ранньою за такого розгляду потрібно визнати найменш конкретну форму релігії, пов'язану з найменшою абстракцією. Такою здається фетишизм як віра в надприродні властивості окремих природних об'єктів, яка не підіймається ще до об'єднання їх у роди чи уособлення якоїсь природної сили.

По-третє, оскільки фетишизм не був, принаймні у найпершій своїй стадії, вірою в щось надчуттєве, а був цілком пов'язаний із конкретно-чуттєвим сприйняттям, то його не можна вважати справжнім варіантом релігії як віри в надприродне, надчуттєве. Скоріше фетишизм був тим підґрунтям, на основі якого в процесі поступового розвитку людської свідомості накопичувалися інші. Фетишизм стає невід'ємним компонентом кожної форми релігійної свідомості, наприклад, тотемізму чи анімізму. З фетишистськими уявленнями пов'язані нерідко й магічні ритуали, які передбачають віру в надприродні властивості предметів чи істот. А власне релігійні уявлення як такі з'являються у вигляді уособлення сил природи та абстракції. Це можуть бути і віра в душу, й віра в не уособлену силу, та й багато чого іншого. Проте в кожному разі будь-яка форма релігійної свідомості має в собі елемент фетишизму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев В.П., Першиц А.И. История первобытного общества: Учеб. для вузов по спец. «История». - М.: Высшая школа, 1990. - 351 с., ил.

2. Борисковский П.И. Древнейшее прошлое человечества. - М.: Наука, 1980, - 2-е изд., перераб. - 240 с.

3. Бунак В.В. Род Ноmo, его возникновение и последующая эволюция. - М.: Наука, 1980, 329 с.

4. Вёрман К. История искусства всех времён и народов (Искусство первобытных племён, народов дохристианской эпохи и населения Азии и Африки с древнейших веков до ХІХ столетия, т.1). - М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 944 с., ил.

5. Жильсон Э. Живопись и реальность. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004. - 368 с. (Серия «Книга света»).

6. Кабо В.Р. Первобытная доземледельческая община. - М.: Наука, 1986. - 304 с.

7. Капустин Н.С. Особенности эволюции религии (на материалах древних верований и христианства). - М.: Мысль, 1984. - 222 с.

8. Козловский И.А. История религий: Учебно-методическое пособие. - Донецк: ДонГИИИ, 2004. - 182 с.

9. Куценков П.А. Начало. Очерки истории первобытного и традиционного искусства. - М.: Алетейа, 2001. - 264 с., ил.

10. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление // Психология мышления. М.: Изд-во МГУ, 1980. - С.130-140.

11. Николаева Н.А., Сафронов В.А. Истоки славянской и евразийской мифологии. - М.: Издательство «Белый волк», 1999. - 312 с.

12. Першиц А.И., Монгайт А.Л., Алексеев В.П. История первобытного общества: Учебник. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Высшая школа, 1982. - 223 с., ил.

13. Петрухин В.Я. Мифы финно-угров. - М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 464 с., ил.

14. Сегеда С. Антропологія: навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - 336 с.

15. Семёнов Ю.И. На заре человеческой истории. - М.: Мысль, 1989. - 318 с., ил.

16. Смирнов Ю.А. Лабиринт: морфология преднамеренного погребения. Исследования, тексты, словарь. - М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1997. - 279 с., ил., табл.

17. Тайлор Э.Б. Первобытная культура: пер. с англ. Д.А.Коропчевского. - М.: Политиздат, 1989. - 573 с.

18. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. - 4-е изд., испр. и доп. - М.: Политиздат, 1986. - 576 с., ил.- (Б-ка атеист. литературы).

19. Францев Ю.П. У истоков религии и свободомыслия. - М.-Л.: Издательство АН СССР, 1959. - 575 с.

20. Фролов Б.А. Первобытная графика Европы. - М.: Наука,, 1992. - 200 с., ил.

21. Шарль де Бросс о фетишизме. Общ. ред. И предисл. М.И.Шахновича. Перевод, примеч. и библиографический очерк Л.Р.Дунаевского. - М.: Мысль, 1973. - 207 с.

22. Элиаде М. Религии Австралии. - СПб.: «Университетская книга», 1998. - 319 с.

23. Энциклопедия для детей. Т.6. Религии мира. Ч.1. Верования древности. Религии Ирана и Индии. Иудаизм. Буддизм. - 3-е изд., перераб. и доп. / Глав. ред. М.Аксёнова; отв. ред. Т.Каширина. - М.: Аванта+, 2003. - 704 с., ил.

ТЕЗИ ДОПОВІДІ ДЛЯ УЧАСТІ У СТУДЕНТСЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ „ДНІ НАУКИ - 2005”

Виконав студент гр.

ФіР 04-б Халіков Р.Х.

Науковий керівник:

ас. Луковенко І.Г.

„ПРОБЛЕМИ ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ РЕЛІГІЇ”

Проблемам первісного суспільства, зокрема проблемам виникнення в ньому релігійних вірувань, присвячено чимало наукових праць, які намагалися відповісти на 3 основні питання: Коли це сталося? Чи це був тривалий процес, чи одномоментний акт? Якщо мала місце еволюція релігійної свідомості, то яку з ранніх форм релігії слід уважати найпершою?

Але ці праці мають певну кількість вад, які властиві більшості з них. По-перше, це переважна відсутність комплексного підходу до об'єкту. Адже коли фахівець пише монографію, він використовує вантаж знань, метод, специфічні для його фаху. І зрозуміло, що питання, пов'язані з лінгвістичними феноменами краще пояснить фахівець із відповідної галузі, ніж, наприклад, археолог. Людина не може бути фахівцем у всьому, проте часто вчені перебільшують свою компетентність у суміжних дисциплінах і навіть не намагаються співвіднести свої висновки з їхніми набутками. Як наслідок маємо дуже некомпетентні, суперечливі припущення, що, попри те претендують на звання істинних. На цю проблему вказував іще Б.Ф.Поршнєв, працю якого з питань палеопсихології можна привести як приклад удалої в цьому аспекті, проте майже неможливо знайти в продажу.

По-друге, досягненню істини в питаннях палеорелігієзнавства заважає те, що вчені не завжди розрізняють факти та власні світоглядові передзнання. Вчителі й попередники, домінуючі теорії, релігійна орієнтація формують вихідну позицію вченого, мету, яку він ставить перед собою, а це, в свою чергу, зумовлює напрямок його думок і, чималою мірою, висновки. Наприклад, католицькі вчені-томисти В.Шмідт і П.Тейяр де Шарден та радянські вчені-марксисти Ю.П.Францев і Б.Ф.Поршнєв, розглядаючи ті самі факти, приходили до різних висновків у дослідженні первісної релігії, бо метою одних було довести, що релігія дана Богом, а других - що вона є плід незахищеності первісного людства перед природою.

Ці недоліки актуалізують роботу в напрямку палеорелігієзнавства, яка має врешті розвинути справжню комплексну концепцію появи та генезису релігії. Ця концепція повинна привертати дані археології, етнології, психології, фізіології людини та приматів, лінгвістики, тафології та інших суміжних дисциплін, максимально розширюючи потік інформації; а також має бути максимально неупередженим розглядом фактів, від якого і залежатимуть висновки, а не від вихідної позиції.

Такий підхід приводить до руйнування деяких сталих стереотипів. Наприклад, дуже поширеною є гіпотеза про те, що феномен релігії в людському суспільстві має місце приблизно 100 тисяч років і це засвідчене численними археологічними знахідками та етнографічними дослідженнями. Проте такі археологічні знахідки, як поховання палеоантропів, не можуть гарантовано свідчити про наявність у суспільстві релігії, особливо якщо не представлений інвентар. А навіть якщо такий і є, то він скоріше свідчить про дбайливе ставлення до мертвих як до хворих (наприклад, те, що поховання розташовані на території поселень, свідчить про стійку заборону проганяти членів групи, а присутність їжі в похованні - про заборону позбавляти когось їжі. Ці заборони прийшли ще від часів подолання хабілісами першої виробничої потреби і не свідчать про наявність релігії). Так само палеолітичний живопис не може відповідати сучасному мистецтву як теоретично (нема ні сюжетної, ні композиційної єдності), так і по своєму змісту ( його слід скоріше розглядати як елемент чи наслідок процесу дивергенції видів Homo sapiens sapiens і Homo sapiens neanderthalensis, а не проявом естетичних чи магічних феноменів у суспільстві. Нарешті, етнографічні дослідження не можуть у повній мірі пояснити суспільно-культурних процесів, що відбувалися в палеоліті, бо стосуються людей, що вже далеко відійшли від мезолітичного людства, навіть якщо не вийшли в технічному плані з того ж мезоліту. І зовсім на можна вивести з результатів цих досліджень культурні та релігійні уявлення палеоантропів, які представляли інший біологічний вид.

Щодо часу появи релігії, то треба сказати, що релігійна свідомість могла з'явитися в людини не раніше за взагалі абстрактну свідомість, яка оперує поняттями, а тому має бути пов'язаною з мовою (при тому мовою як засобом абстрагування, а не сугестії. А морфологія палеоантропів каже, що вони не були здатні до мови в цьому розумінні.) про абстрактну свідомість та мову можна говорити лише стосовно людей сучасного фізичного типу, тобто релігійна свідомість могла з'явитися не давніше, як 35-40 тисяч років тому, а остаточно сформувалася ще пізніше.

Щоб визначити, принаймні суто гносеологічно, яка з форм релігії є найбільш ранньою, треба визначити, що саме відносити до релігійних феноменів, які мають бути критерії визначення. Найбільш ранньою треба, напевне, визнати найменш конкретну форму релігії, пов'язану з найменшою абстракцією. Такою здається фетишизм як віра в надчуттєві властивості чуттєвих об'єктів, яка ще не підіймається до об'єднання їх у роди чи уособлення якоїсь надприродної сили. Проте визнати фетишизм найпершою формою релігії не дозволяє те, що він не обов'язково має бути пов'язаним із найменшим абстрагуванням, а пов'язаним лише з конкретно-чуттєвим сприйняттям. Скоріше він був тим підґрунтям, на основі якого в процесі поступового розвитку людської свідомості накопичувалися різні форми релігії, а також магічні ритуали. А власне релігійні уявлення як такі з'являються як уособлення сил природи та абстракції. Це можуть бути й віра в душу чи духовні істоти, й віра в неуособлену силу, проте в кожному разі будь-яка форма релігійної свідомості несе в собі елемент фетишизму.