рефераты курсовые

Релігійна ситуація у Рівненській област

p align="left">Свято-Троїцький Жіночий монастир представлений комплексом історико-архітектурних споруд. Це - келії, надбрамна дзвіниця, тепла церква Іоанна Предтечі і Троїцька Церква - головний храм монастиря - закладена в 1620 р. Будувався як костел у стилі бароко.

Між двома річками - Вілією і Збитинкою знаходиться Межиріцький Свято-Троїцький монастир, який останні десятиліття був як музей-пам'ятник архітектури. Безцінною реліквією Троїцької церкви Межиріцького монастиря - ікона Богоматері - воістину шедевр Волинського іконопису кін. ХVІ ст.

В селі Дермань, що розташоване в надзвичайно мальовничому куточку нашого краю, знаходиться Дерманський монастир Святої Трійці. Перша згадка про цей монастир належить до 1499 р., проте, остаточна фундація Дерманського монастиря розпочалася з 1602 р. Тоді, коли князі Костянтин Костянтинович Острозький завершив заснування Дерманської обителі, надавши їй відповідного статусу. Розуміючи значення освіти в боротьбі проти унії, князь Острозький надає Дерманському монастирю відповідні привілеї та засновує духовну школу і створює друкарню. В монастирі збирається велика і цінна бібліотека, започатковується архів, створюється дві друкарні: Острозька і Дерманська.

Особливого розвитку Дерманський монастир зазнав тоді, коли його настоятелем з 1828 року стає випускник Київської духовної академії єпископ Острозький. Саме завдяки йому монастир було відбудовано після пожежі. Особливо багато уваги він приділив ремонту вежі дзвіниці. При монастирі в цей час працювало духовне повітове училище. Свято-Троїцький Дерманський монастир є взірцем для багатьох інших монастирів на Волині, він став центром освіти та культури. Тут розвивались писемність, книгодрукування, архітектура, церковна музика. Ця обитель - твердиня православ'я і має велике значення у зміцненні та розвитку високого духовно-морального життя на Україні [34, c.75].

Наразі достеменно не відомо, коли виник задум спорудити у Городку монастир і коли під його будівництво заклали перший камінь. Історики посилаються лише на перші згадки в історичних документах. Однак вважають, що засновниками Городоцької обителі були монахи Києво-Печерського монастиря, які першоначально створили тут подвір'я (скит). Багато десятків років монастир був центром розбіжностей між православними і католиками. Відповідно виникали конфлікти, а сама обитель декілька разів переходила Шіз рук в рукиШ. Черговою віхою для монастиря став 1730 р. Саме тоді за декретом трибуналу Городком заволодів уніатський єпископ Афанасій Шептицький. При ньому дерев'яну церкву святого пророка Іллі перебудували у храм Святого Миколая, приєднавши його до братського корпусу та митрополичої резиденції. У1722 р. подала свій перший голос дерев'яна дзвіниця, що розташувалася біля підніжжя пагорба. За задумом, вона слугувала своєрідними ворітьми монастиря.

У1794 р. після переділу Польщі і відповідного указу Катерини ІІ монастирська обитель знову стала православною. Як зазначається в історико-краєзнавчому нарисі, підготовленому з нагоди 10-річчя відродження Городоцького Свято-Миколаївського жіночого монастиря 29 грудня 1801року імператор Олександр І переписав дарчу грамоту на Городок графу Естергазі. Цей пан, будучи виходцем із Австрії, вирішив перебудувити маєтності на свій лад. У результаті колишній митрополичий корпус набув вигляду сучасного палацу, довкола якого виріс прекрасний парк. Ще одним його витвором було створення монастирської бібліотеки, якою дуже пишався, під час відвідин, польський письменник Гнат Крашевський [35, c.75].

У повоєнні роки в Городоцькому монастирі розмістили військовий шпиталь, а у 1948 р. - обласний санаторій для туберкульозних хворих. Однак, найбільше блюзнірство у відношенні до святої обителі проявилось на початку 60-х років минулого століття. Храм, у якому з давніх давен звучала монаша молитва, потрапив у список так званих ШнеблагонадійнихШ. Причиною цього стало те, що церква розташована поруч із туберкульозною лікарнею,а повз неї ходять прихожани і можуть рознести інфекцію. Натомість після закриття Свято-Миколаївського храму партійці планували облаштувати в його приміщенні сільськогосподарський музей.

У 1960 р. церковне майно було звалене у бабинці на купу, а отець Михайло відмовився його забрати і відвезти до сусідніх церков. Ключі від храму були у старости, який ховався, щоб їх не віддати. Проте влада вирішила діяти по-іншому. У Городок прибуло чотири машини, в одній з яких був газозварювальний апарат, щоб позрізати замки на дверях. Місцеві люди дізналися про це, прибігли і почали кидати в машини все, що потрапляло їм під руки, і цим самим примусили автомобілів зупинитися. Проте, одна машина розвернулася і поволі заднім ходом точила задні двері церкви. Це помітила жінка похилого віку, яка, ризикуючи життям, лягла під колеса тієї машини і примусила водія зупинитися. Тоді влада вирішила не діяти так відкрито і справу нібито припинили.

З часом керівництво розробило інший варіант: викликали по одному членів церковної двадцятки та священника і змушували їх підписати документ, що нібито церкву закрили із згоди парафіяльної двадцятки. Цей документ відіслали у Москву до міністра у справах релігії. Церкву таки закрили. А доводили храм до аварійного стану навмисно - поруч із ним спорудили водонапірну башту і з неї часто в погріб під церквою зливали воду. Через деякий час покрівлю зруйнувала іржа, а посередині церкви гніздилися голуби.

Подібну непривабливу картину застали на початку 90-х років минулого століття. Тоді уже було прийнято рішення Рівненської райради про передачу приміщення, прилеглого до Свято-Миколаївського храму, разом із територією протитуберкульозного приміщення єпархіальному управлінню УПЦ. Однак те, що застали черниці, буквально шокувало їх.

Першоначально в колишньому монастирському приміщенні облаштували регентські курси. А на 3 квітня 1993 р. - день Похвали Пресвятої Богородиці - припадає офіційно-духовне відкриття обителі. Того ж дня у домовій церкві освятили престол на честь святого пророка Іллі, відродивши давню традицію. Із благословення митрополита Володимира першою настоятелькою стала ігуменя Михаїла [35, 36, c.75].

Попри труднощі, попри перепони за десяток літ Городоцький монастир змінив до невпізнання своє обличчя. З Божою допомогою у 1998 р. розпочалося будівництво храму Христа Спасителя на честь 2000-річного ювілею Різдва Христового - і зараз ця святиня уже виблискує золотими куполами. Вознісся також новий корпус храму в честь Похвали Пресвятої Богородиці. Прихожан при вході на острівок зустрічає нова капличка.

2.3.2 Духовна освіта Рівненщини

Духовна освіта Рівненщини сягає своїми витоками ще княжої доби, про що свідчать історичні джерела.

Перші відомості про братства в Україні , а на історичній Волині зокрема, маємо ще з ХV ст., коли ремісники в містах створювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів. Були то професійні об'єднання, які відстоювали свої професійні інтереси, але в часі вони набирають і релігійно-благодійних ознак. Ці братства ставили перед собою релігійно-благодійні завдання: дбали про свої храми та їх обслуговування, влаштовували громадські Богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, на членські внески засновували шпиталі, оплачували похорони своїх братчиків.

Але релігійно-національна ситуація, що її творили в Україні, а на історичній Волині зокрема, польські королі, магнати, шляхта та римо-католицьке духовенство, породила принципово нові братства, першочерговим завданням яких стала охорона святого українського православ'я. Так, народилися якісно нові братства основна діяльність яких біла спрямована на врятування рідної церкви - душі народу. Щоб захистити нашу святу православну віру і український народ, ремісники, купці, православна шляхта, селяни і інші стани народу почали творити православні церковні братства [38, c.75].

Вмістах і містечках Рівненщині відомі своєю освітньо-культурною, релігійною діяльністю такі братства: Острозьке Богоявлення Господнього, Гощанське Богоявленське, Дубнівське Спаське, Степанське Св. Троїці, Клеванське Преображенське. Ці братства не тільки взяли опіку над нашими церквами, монастирями, а й заснували духовні братські школи, які, в першу чергу, були духовними, бо предмети, які вивчалася в них згідно з програмами, насамперед були Богословськими: церковний спів, діалектика, гомілетика, католицьке богослов'я, а тоді - рідна мова, граматика, поезія, риторика, арифметика.

Статус братських шкіл 1624 року юридично закріпляв їх діяльність і складався з двох частин: перша - права і обов'язки учнів; друга - порядок функціонування братської школи, роль вчителів. В правах і обов'язках учнів лежав глибокозакроєний зміст з пошанування людської, національної особистості, а вчителі, наставники їх, окрім засівання наукових знань, мали виховувати пошану і любов до краси українського православного обряду, братолюбіє і інші християнські чесноти [39, c.75]. Братська школа в Острозі, заснована Богоявленським братством, готувала майбутніх абітурієнтів для Острозької академії, які розпочинали свої студії саме тут. Як і всі інші, Острозька братська школа була доступною для дітей всіх станів, учні в ній відрізнялися лише за знаннями, відмінники сиділи на передніх лавах в класах, а в єзуїтських колегіумах, навпаки, перші місця займали знатні й багаті учні. В братських школах була сувора дисципліна з тілесними покараннями включно, але сироти і діти бідних батьків проживали в бурсах, отримували одяг, взуття, їжу, підручники за рахунок братства. До викладачів в братській школі ставилося також ціле коло вимог - від високих педагогічних знань до власної взірцевої поведінки. Братська школа в Острозі, поруч з іншими, спричинилася до глибокого поширення релігійної та національної свідомості, розвитку української культури [ 38, c.75].

У 80-х роках ХVІ ст. постала і вища Духовна школа - Острозька академія, заснована Боголюбивим князем Констянтином Констянтиновичем Острозьким. Постання Острозької академії, заснування друкарні, переклад і видання Острозької біблії - все це було великим духовним даром для українського народу, його святої української православної церкви.

Острозька академія виховала ціле покоління борців за українську духовність і українську душу, які зброєю слова чинили опір її ворогам.

Ще один яскравий феномен духовної освіти на Рівненщині - це філія-академія в Гощі, заснована у 1639 році українською православною княгинею Раїною Соломорецькою з роду Гойських. Академія в Гощі - це філія Києво-Молилянської академії, яка була заснована з благословення великого митрополита Петра Могили, а її фундатором стала видатна українська православна княгиня Раїна Соломорецька, яка в своєму маєтку заснувала монастир Св. Михайла, а при ньому вищу школу переведену з Вінниці. Проіснувала Гощанська академія до 1672 року і, як і Острозька виховала багато українських Богословів, вчених-патріотів, духівників церкви і т.д.

Братська школа в містечку Степань була широко відома на тогочасній історичній Волині. Вона пріснувала до кінця ХVІІ ст. І дала нашій церкві і українській культурі багато визначних діячів, зокрема відомого іконописця середин ХVІІ ст. Семена Стапанського, святі образи якого збереглися до нашого часу і вражають глибиною релігійно-національного духа, ряд інших культурно-мистецьких та релігійних достойників [40, c.75].

Видатний мученик і праведник нашої церкви, перший православний єпископ Волині - Варлаам Шишацький заснував 1796 року в м. Острозі Волинську Духовну семінарію. ЇЇ острозький період сягає 1796 -1825 років, коли вона була переведена до містечка Ганнополя. Острозький період Волинської Духовної семінарії тісно пв'язаний з ім'ям її засновника, який наповнив цю Духовну школу українським духом, і цей український дух витав в ній з 1796 по1918 рр. коли наша земля була окупована москалями, а наша церква, духовність закуті в ганебні варварські ланцюги московського бездуховного рабства. Одночасно, з заснуванням Волинської Духовної семінарії, в Острозі постало Духовне повітове, парафіяльне училище, яке в 1833 році було переведено до Дермані. В духовних повітових училищах готували кандидатів до Волинської Духовної семінарії і, як правило, учнями були діти православних священиків, дияконів, церковних і прицерковних осіб. Тривалий час духовна освіта на Рівненщині була залита хвилями полської, московської, німецької окупації, і лише з постанням незалежності України воскресла і кожним роком набирає висоти духу і глибини віри. З відродженням УАПЦ 1991 року засновано при Рівненсько-Острозькій єпархії пастирські курси, на яких здобували духовну освіту наші молоді священики-патріоти, які вибрали шлях служіння Богові. Пастирські курси проіснували до 1996 року. Саме тоді ж владикою Серафимом, архієпископом Рівненським і Острозьким, було засноване Рівненське Духовне училище, яке зробило лише один випуск своїх вихованців - в червні 2000 року [39, c.75].

З приходом на кафедру єпископа Даниїла в 2000 році докорінно змінилося на краще духовне життя на Рівненщині, а саме духовна освіта зазнала якісних змін. Владика Даниїл направив рапорт святішому патріарху Філарету і священному Синоду про реорганізацію Рівненського Духовного училища в Семінарію. На прохання владики ректором Семінарії призначено протоієрея Ігоря Швеця, високоосвіченого, глибоко віруючого духівника, людину з добрими організаторськими здібностями [40, c.75].

З того часу Рівненська Духовна семінарія стала головним осередком Духовної освіти на Рівненщині, вона лишається єдиним спадкоємцем всіх своїх попередників, продовжує їх славні традиції виховання кандидатів у душпастирі для рідної церкви, які б вірою правдою служили Богові та Україні.

3. Проблеми релігійного життя Рівненщини

3.1 Аналіз законодавчого поля щодо поширення релігії в Україні

У розділі І Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" викладені основні його положення. А саме:

- гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

- забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм Міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

- визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;

- визначення обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

- подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

- гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

В Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" дозволяється відокремити декілька основних прав, які конкретизують свободу совісті: по-перше, мати, вибирати, змінювати релігію або переконання за власним вибором; по-друге, свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати одну релігію чи не сповідувати ніякої. Так у ст. 4 про рівність громадян незалежно від ставлення до релігії йдеться про те, що:

- громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується,

- будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі і ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України;

по-третє, відправляти релігійні культи. Це право здійснюється періодично і пов'язане, зокрема, з виникненням державно-правових та інших відносин. В Україні вільне відправлення релігійних обрядів забезпечується тим, що воно:

а) не порушує громадського порядку;

б) не пов'язане з посяганням на права інших громадян;

в) не заподіює шкоди здоров'ю населення;

по-четверте, відкрито виражати, вільно поширювати свої релігійні чи атеїстичні переконання [41, c.75].

Однак, аналізуючи сутність свободи совісті, слід відзначити, що насамперед, вона не означає відмови від будь-якої відповідальності людини за свої думки і вчинки. Тому в цьому законі наголошено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятись від виконання своїх конституційних обов'язків.

З початку 2003 року в Державному комітеті України у справах релігій було проведено чотири засідання Колегії, на яких розглянуто ряд важливих питань, пов'язаних з основними напрямками діяльності Комітету.

У січні на засіданні Колегії було затверджено статистичний звіт Держкомрелігій за 2002 рік і розглянуто стан виконавської дисципліни структурних підрозділів у роботі з документами. Було відзначено, що впродовж минулого року до Держкомрелігій надійшло та опрацьовано 6132 документи й водночас підготовлено та відправлене 4308 вихідних документів, що надійшли з вищих органів влади (міністерств, відомств та інших установ). 1277 документів було взято на контроль як такі, що мали визначений термін виконання й потребували вирішення [42, c.75].

У лютому на розширеному засіданні Колегії було розглянуто інформаційний звіт Держкомрелігій "Стан та тенденції розвитку релігійної ситуації в Україні" за 2002 рік. Члени Колеги разом з керівниками регіональних управлінь у справах релігій обговорили релігійну ситуацію в, зокрема, Донецькій, Волинській, Тернопільській областях та Автономній Республіці Крим.

19 березня 2003 р. на засіданні Колегії Держкомрелігій були розглянуті питання про стан дотримання законодавства України про свободу совісті та релігійні організації у Рівненській області, про роботу структурних підрозділів центрального апарату Державного комітету України у справах релігій з виконання актів та доручень Президента України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, звернень народних депутатів України, а також про заходи Державного комітету України у справах релігій, які випливають із розпорядження Кабінету Міністрів України від 4.03.2003 p. N 123-р "Про додаткові заходи щодо забезпечення ефективної співпраці Кабінету Міністрів України з Верховною Радою України".

Відзначалося, що в результаті вжитих заходів у Рівненській області впродовж останніх років послідовно й цілеспрямовано забезпечується реалізація державної політики щодо релігії та церкви, зменшилась напруга в релігійному середовищі, кількість відкритих протистоянь віруючих різних конфесій, грубих порушень законодавства про свободу совісті, виявів релігійного екстремізму та фанатизму [42, 43, c.75, 44, 45 c.76].

3.2 Конфесії України в контексті міжнародних релігійних реалій

Якщо порівняти карту релігій світу і карту релігійної мережі України, перше, що кидається в очі, це наявність на нашій карті майже всіх тих конфесій, які є найбільше поширеними на карті світовій. Чим же зумовлене таке порівняно велике конфесійне різноманіття в Україні?

Вивчення історії нашого буття як етносу засвідчує, що нинішньому конфесійному різноманіттю в Україні сприяло ряд чинників. Перший - наше межове розташування між Сходом і Заходом, між двома світовими релігіями - християнством та ісламом, між двома основними течіями християнства - Православ'ям та Католицизмом. Другий - відсутність в Україні протягом століть національної держави, що не сприяло утвердженню на наших теренах своїх національних Церков. Третій - урбанізація, що створила умови, коли на релігієвибір особистості, особливо у великих містах, вже не впливає усталена конфесійна громадська думка чи сімейна традиція. Четвертий - відсутність конфесійної екології у наших історичних Церков, їхня незорганізованість до місіонерської роботи. П'ятий - матеріальна скрута традиційних Церков, які нездатні налагодити таку благодійницьку, просвітницьку чи видавничу діяльність, як це можуть принесені в Україну в останнє десятиліття конфесії [8, c.73].

Окремо слід сказати про роль міжнародного чинника, а саме: 1. Ми не маємо спеціальних законів, які б обмежували втручання зарубіжних релігійних центрів у внутрішнє релігійне життя України. 2. Якщо в політичній сфері на теренах колишнього Союзу з'явилися незалежні держави, то в релігійній продовжує діяти та система інституційного підпорядкуванню зарубіжжю, яка склалася в часи, коли у нас була відсутня свобода віросповідань, Україна не була незалежною країною. 3. Українці надто вже толерантні і міжнародно законопослушні при прийнятті на свої терени зарубіжних релігієтворів, легко йдуть на їх реєстрацію й офіційне визнання

Розглянемо причини поширення найбільших релігійних конфесій по території України.

Православ'я. Тут з Україною як окремою країною ніхто не рахується. Нещодавно в Асхані відбувся всесвітній форум релігій, на якому Україну репрезентував Московський Патріархат. Російська Православна Церква - державна Церква Росії, не дає згоди на утворення в Україні своєї Православної Автокефалії чи навіть Автономії, вдалася до анафемування всього, що пов'язано з національним виокремленням України з російської "тюрми." Православна Церква України Московського патріархату розглядається як один із засобів очікуваного повернення до якоїсь нової східнослов'янської державної структури, нової імперії. Багато, що в святих Російської Православної Церкви значиться останній цар цієї імперії Микола ІІ, ікони якого вже не один раз транспортувалися по українських єпархіях Церкви Московського Патріархату. А царевича Олександра проголошено також святим, подають я захисника українських діточок, організовуючи на його честь молодіжні хресні ходи по парафіях УПЦ МП всієї України. Залишилося ще знайти живого престолонаступника. В московсько-православних виданнях взагалі береться під сумнів існування такого народу як українці, такої держави як Україна.

Нещодавні переговори ватиканського кардинала Каспера в Москві з Російською Патріархією ще раз засвідчили іі прагнення безапеляційно втручатися в релігійне життя України. У цьому втручанні в союзники Московський Патріархат залучив практично залежні від нього всі, так звані, православні автокефалії. І це російсько-православне великодержавство чомусь наша держава сприймає як нормальне явище і не вважає, що тут нехтуються іі українські національні інтереси, національне державотворення, ігнорується українська гідність [46, c.76].

Католицизм. Давно відомі вікові прагнення католиків Польщі за допомогою і при підтримці Ватикану окатоличити Україну. Чи щось змінилося в цих намірах за останній час? В певних формах наміри ці залишилися. Ватикан не виявляє якусь зацікавленість в становленні незалежної української держави. Фактом хоч би є те, що Ватикан протягом століття не допускає поєднання українських греко-католиків в єдину міцну церковну інституцію, а вона послужила б ефективним засобом нашого національного і духовного відродження.

Відомо, що Верховному Архиєпископу УГКЦ не підпорядковуються не лише діаспорні єпархії, а навіть українські із Закарпвття. Майже сорок років Ватикан не реагує на прохання українських греко-католиків про надання їх Церкві статусу Патріархії, хоч вона згідно з рішенням ІІ Bатиканського Собору, має на це право, як і інші карликові східні Церкви, які , до речі, його вже отримали. Ватикан всіляко працює на те, щоб повністю католицизувати нашу УГКЦ, применшити збережену українськими ієрархами ще в 1596 році при укладанні Берестейської унії її православність. Апостольську столицю страшить ідея поєднання в Україні двох її основних Церков - Православної і Греко-Католицької [46, 47, c.76].

Окрім сказаного, Ватикан всіляко опікує ще практично паралельну структуру в Українському Греко-Католицизмі - це василіанський орден, який також не підпорядкований Львову.

Отже, Ватикан прагне до утворення в Україні єдиної Католицької Церкви. Саме Українська ГКЦ йому в цьому як колода на дорозі.

Протестантизм. Великі протестантські Церкви України не в усьому сприяють нашому державотворенню. Картина тут нагадує дечим православну. Розпався Союз, але ж і баптисти, і адвентисти зберегли свої євроазіатські структури, свої головні центри в Росії, звідки диктують їм те, що і як робити.

Протестанти нехтують мовну політику Української держави. Їх Церкви є переважно російськомовними. Богословська і службова література видається майже повністю російською мовою, навчання в семінаріях й інших інституціях ведеться також на російській, нею ж переважно і проводяться богослужіння.

У протестантських виданнях Україна як держава, український народ як духовно самобутній етнос із складною історичною долею взагалі відсутній. Тут не згадуються його духовні святині, національні діячі, культурне багатство. Тож нічого дивного в тому не має, що в колах національної унтелігкнції протестантизм, незважаючи на декілька столітню його історію на українських теренах, розглядається як чужорідне і не бажане релігійно-духовне явище, ця інтелігенція виявляє свою прихильність переважно до Православ'я чи Греко-Католицизму [47, c.76].

Нові християнські течії. Поширення їх носить від осередній характер: приїздить зарубіжний місіонер певної християнської конфесії, поселяється в тому чи іншому місті, починає під різними приводами й шляхами шукати собі одновірців. Велику роль в результативності цього місіонерства відіграє матеріальна допомога.

Проте зазначимо, що перебування молоді в неохристиянських громадах не сприяє формуванню в них державницьких настроїв, національного почуття, бо вся література і богослужбова мова цих спільнот є російська. На відмінну від власне українських традиційних церков, вони ніколи не говорять про історію і духовність України, її національні святині і великих людей. Тож неохристиянські спільноти відіграють в Україні роль чинника зросійщення українців. Їхні епізодичні молитви за Україну слугують швидше засобом для досягнення байдужості з боку держави щодо їхньої діяльності.

Деякі неохристиянські інституції постають в Україні як якісь закриті системи переважно із зарубіжним штатом керівництва й іноземною службовою мовою. Це можна сприйняти як засіб утаємничення діяльності конфесій і, як недовіру до одновірців.

Східні релігії. В них не має якоїсь особливої небезпеки для становлення української держави, бо послідовників у цих релігійних течій дуже мало, а в останні роки вони в кількісному зростанні взагалі стабілізувалися. Як і неохристияни, неоорієнталісти загалом нехтують у нас українсько-національним, хоча вони прагнуть видавати свої священні книги і віро повчальну літературу українською мовою.

Іудаїзм. Хоч ця конфесія в нашій країні й поділена аж на сім течій, але всі вони розгорнули надто активну роботу серед єврейського населення України, яка переслідує мету відродити в нього національну самосвідомість. Неодмінною складовою останньої має бути відчуття і усвідомлення того, що рідною землею- країною для єврея є Ізраїль, що його народ є дійсно богообраним і найталановитішим. У цьому відношенні особливу настирливість виявляє Об'єднання хасидів, яке орієнтує євреїв на замкнутий, якийсь відмежований від українського суспільства спосіб життя. Духовний центр Об'єднання хасидів Хабад Любавич знаходиться в США. Інші єврейські релігійні спільноти також мають свої центри в зарубіжжі, звідки вони щедро фінансуються. Це дає можливість їх не тільки будувати синагоги, а й відкривати єврейські навчальні заклади, дитячі установи,формувати свою своєрідну єврейську автономію на теренах незалежної Української держави [46, c.76].

Іслам. Мусульманська релігія в Україні також не є моноінституйованою. Тут маємо Духовні управління мусульман Криму (Сімферополь) і України (Київ), а в додачу ще й Духовний Центр мусульман України (Донецьк). Окрім них діють ще й інші мусульманські спільноти. Всі мусульманські спільноти України знаходяться під пильним оком мусульманських країн і одержують від них певну матеріальну допомогу. Саме це відкриває двері для проникнення в Україну місіонерів із екстремістських мусульманських спільнот.

Українська релігійна діаспора. Що стосується української релігійної діаспори, то її буття нині варте особливої уваги. Адже, останніми роками вона потихеньку вимирає. Про це свідчить наступне. 1. Хоч українські Церкви і мають в зарубіжжі добротні храми, але їм вже бракує своїх священиків. 2. Змішані шлюби витіснили Українську Церкву "з сім'ї - домашньої церкви" і українська релігійність тепер може відтворитися лише в поза сімейній сфері. 3. Відбувається англіканізація Українських Церков, що створює умови для входження їх в недалекому майбутньому в церковні структури підпорядковані безпосередньо Москві, Константинополю чи Ватикану. 4. Із-за тих негараздів, які ми маємо в своїй країні у житті традиційних Церков, відбувається певне відсепарування від України українських діаспорних релігійних спільнот. Тому Українській державі варто приділити значної підтримки своїй релігійній діаспорі [48, c.76].

Сказане вище дає підставу для таких висновків.

1. Існує пряме втручання закордонних релігійних центрів у релігійне життя України з метою підпорядкування його своїм конфесійним інтересам.

2. Всі ці втручання явно не працюють на інтереси Української держави, процеси нашого національного відродження, духовного розвитку.

3. Іноземні втручання в життя релігійно-націонвльних меншин не сприяють консолідації України як незалежної держави, оскільки із-за цього втручання вибудовуються якісь непідконтрольні державі структури. Щодіють в інтересах їх зарубіжного спонсора.

4. Наявна потреба у прийнятті Верховною Радою України спеціального закону, який би регламентував відносини українських релігійних спільнот з їх зарубіжними релігійними центрами і визначав права й можливості зарубіжного релігійного місіонера в Україні.

5. МЗС важливо упорядкувати діяльність послів зарубіжних держав, зокрема нунція Апостольської столиці, в релігійні сфері, щоб не допустити їх втручання в релігійне життя України, корегування його в інтересах своїх країн чи домінуючих в них конфесій або Церков.

6. Державі варто принципи своєї мовної політики поширити і на сферу релігійного життя, бо ж негативне ставлення багатьох діючих в Україні конфесій і Церков до української мови відповідає принципам ще Валуївсьго указу царських часів.

7. Українській державі варто звернути увагу на діяльність українських конфесійних спільнот в діаспорі, сприяти їх зближенню із спільнотами одновірців в Україні.

Висновки

На основі опрацьованих матеріалів (архівні джерела, монографічна література, підручники та посібники, статті періодичних журнальних та газетних видань, мемуарних друків тощо) можна зробити висновки теоретичного та прикладного характеру.

Релігія виконує наступні функції: інтегративну, комунікативну, регулятивну, світоглядну, тому дослідження історико-релігійної тематики потребує комплексного та всебічного аналізу, що й ми прагнули зробити у даній роботі.

Сакральний світ досить багатогранний та поліфонічний. Можна виокремити окремі вірування та релігійні течії з багатовіковою історією, а також такі , що виникли зовсім недавно, і дістали назву "неорелігії". Однак, найбільш визначними світовими релігіями є християнство (православ'я, католицизм, протестантизм), буддизм та іслам.

Всього в Рівненській області зареєстровано 883 релігійних громад різних віросповідань, переважна більшість яких відноситься до різних напрямків християнства, а в першу чергу - до православ'я - майже 800 релігійних організацій, що виходить з національного складу населення та історичного характеру подій і традицій. Однак православ'я на Рівненщині, як і в цілому по Україні, розколоте на три частини, що і призвело до одночасного перебування в області трьох православних ієрархів.

Так, до Української Православної Церкви Московського Патріархату належить 457 громад (52%), до Української Православної Церкви Київського Патріархату - 152 громади (18%), до Української Автокефальної Православної Церкви - 27 громад (3%).

Великого поширення набули на Рівненщині протестантські громади різних напрямків, кількість яких становить 410, що складає 47%. Цей напрямок християнства започаткувався в області ще в другій половоні ХVІ ст., а тому не є явищем зовсім чужим для населення.

Окрім того в Рівненській області є 17 громад Римо-Католицької Церкви, що відображає вірування і традиції польського населення області, та три громади Української Греко-Католицької Церкви. Існують також 2 громади іудеїв та 1 Міжнородного Товариства Свідомості Крішни.

За останні роки , що не менш суттєво, в області всі культові споруди, що використовувались не за призначенням, не лише повернуті віруючим, а й відремонтовані. Разом з тим швидкими темпами будуються нові. Так, за останнє десятиліття зведено 303 культові будівлі, 68 - на стадії зведення. Водночас відкрито 14 моностирів. Функціонують недільні школи, семінари з вивчення Бібілії тощо. Відбуваються позитивні зрушення у середовищі православних.

В м. Рівному з поч. 90-х рр. відчинили двері новозбудовані та реконструйовані культові споруди - Свято-Покровський кафедральний собор, Лютеранська церква, католицький костел; відведені міською владою території під будівництво інших православних храмів (селище Ювілейне, мікрорайон Північний).

Культові споруди виконують не лише обрядову функцію, але й виступають пам'ятками церковного мистецтва та культури.

Список використаних джерел

1. Саух П. Рівненщина релігійна // Панорама, 2005 - 12 жовтня.

2. Топчієв О. Г. Основи суспільної географії: навчальний посібник. - Одеса: Астропринт, 2001. - 560с.

3. Закович М.М. Релігієзнавство. - К.: Вища школа, 2000. - 569с.

4. Колодний А. Релігієзнавсиво. - К.: Артек, 2004. - 504с.

5. Сліпий Й. Паломництво до Святої Землі. Враження з подорожі. - Львів, 1935. - 200с.

6. Шевчук Л.Т. Сакральна географія. - Львів: Світ, 1999. - 157с.

7. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. - К.: Артек, 1999. - 503с.

8. Колодний А. М. Україна в її релігійних виявах. Монографія. - Львів: СПОЛОМ, 2005. - 336 с.

9. Савчук Б. За Українську церкву. Національно-церковний рух на Волині у 20-30-ті роки ХХ ст. - Івано-Франківськ, 1997. - 116с.

10. Надтока Г. Православна Церква в Україні 1900- 1917 рр. - Київ, 1998. -386 с.

11. Поровський М. Роль церкви в становленні нації і держави // Волинь (Рівне). - 1994. - 25 лютого.

12. Макарчук С.М. Етнографія України. - Львів: Світ, 1994. - 517с.

13. Марголіна І. Кирилівська Церква. - К., 2001. - 187с.

14. Київська традиція і Східний обряд в українському християнстві. Наук. Збірник. - К., 2004. - 465с.

15. Історія релігії в Україні. Підручник (за ред. А Колодного і П.Яроцького). - К., 1997. - 498 с.

16. Колодний А., Филипович Л., Біддулф Г. Релігія і Церкви в сучасній Україні. - Київ, 2001. - 400 с.

17. У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник. // Людина і світ. - 2002. - лютий.

18. У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник. Колегії Держкомрелігій у 2004 р. // Людина і світ. - 2004. - квітень.

19. Рожко В. Нарис історії української православної церкви на Волині. - Луцьк, 2001. - 670 С.

20. Новак О. Ф. Християнство в Україні: Нариси.- Рівне, - Ліста, 2003. -503 с.

21. Рожко В. Відродження Української Православної Церкви на Волині. Луцьк: Волин. книга, 2007 - 246с.

22. Ковалій О. В. Історія католицької та православної церкви у найновіших дослідженнях волинського краєзнавства. // Волання з Волині. 2000. - №4. - с. 38-40.

23. Багато й різне: Про релігійні громади в області // Поліський маяк. 2001.- 8 жовтня.

24. Бухало Г. Православ'я на Рівненщині // Вісті Рівненщини. 2002. - 22-25 лютого.

25. Демчишина О. УАПЦ: минуле, сучасне, майбутнє. // Дзвін. 2001. - 2-9 травня.

26. Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю. Київ, - Техніка,- 2004. - 176 с.

27. Лужницький Г. Місто Рівне та його церкви.// Літопис Волині. 2003. - 4-8 жовтня.

28. Завада В. Дерев'яні храми Полісся. К.: Техніка, 2004. - 168 с.

29. Православні монастирі Волині та Полісся. Луцьк: Медіа, 2000. - 692 с.

30. Тищенко О. І відчинились двері храму:[ 110 років Свято-Воскресенському Собору в Рівному] / Рівне, 2005. - 1 грудня.

31. Пащук І. Свято-Покровський Кафедральний Собор у Рівному.// Волинська ікона, 2005. - 27-28 жовтня.

31. Каневська В. Успенська церква. // Сім днів, 2001. - 3 серпня

32. Рожко В. Православні монастирі глибокого Полісся. / Луцьк: Медіа, 1999. - 692 с.

33. Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир // Волинь моя. - К.: 2001. - 5 вересня.

34. Зодук В., Семенюк Т. Дерманський Свято-Троїцький жіночий монастир. // Православне Полісся, 1999. - № 2-3.

35 .Цимбалюк Є. Городок: Земля ченців - така свята і грішна. // Вільне слово. - Рівне, 2004. - 6-8 жовтня.

36. Рожко В. Найбільш шановані відпустові місця Волині і Полісся. // Визвольний шлях, 2000. - № 7.

37. Рожко В. Духовні православні освітні заклади в добу незалежності України. // Луцьк, 2006. - 221 с.

38. Ярмошик С. Рівненське Духовне училище. // Духовна нива. - Рівне 2006. - № 10.

39. Рожко В. Рівненська Духовна семінарія: Історично-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Медіа, 2006. - 230 с.

40. Відкриття духовного училища в с. Городок Рівненського району. // Вісті Рівненщини, 1995. - 28 березня.

41.Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Закон України. - К., 1996. - Т.2. - 869с.

42. Інформаційний звіт Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні." // Людина і світ. - 1999. - лютий.

43. У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник "Про закон, конфлікти, тенденції та експансії". // Людина і світ. - 2001. - жовтень.

44. Про свободу совісті, релігії і переконань. Збірник документів за ред. М. Бабія. - К., 1996. - 256 с.

45. Релігійна свобода: правові і державні гарантії. За ред. А. Колодного. - К., 1999. - 180 с.

46. Саух П. Зона найвищої релігійної активності // Сім днів. - 2000. - 18 лютого.

47. Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні. - К., 2003. - 476 с.

48. Колодний А. Релігійні вияви України. - К., 2004. - 578 с.

Додаток А

Географія найбільших церков на території Рівненської області

Рисунок 1. Українська Православна Церква

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб

Рисунок 2. Українська Православна Церква -Київський Патріархат

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб

Рисунок 3. Церква Християн Віри Євангельської

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб

Рисунок 4. Церква Євангельських Християн - Баптистів

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб

Додаток Б

Рис. 1. Село Дубляни. Церква св. Миколи

Рис. 2. Смт. Млинів. Покровська церква

Рис. 3. Село Варковичі. Церква Різдва Богородиці

Рис. 4. Село Пляшева. Меморіальний комплекс "Козацькі могили"

Рис. 5. Свято-Успенська церква м. Рівне

Рис. 6. Свято-Покровський Собор м. Рівне

Рис. 7. Свято-Воскресенський Собор м. Рівне

Рис. 8. Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир

Рис. 9. Дерманський монастир

Рис. 10. Село Городок. Жіночий монастир

Страницы: 1, 2, 3


© 2010 Рефераты