рефераты курсовые

Символіка мусульманської культури в контексті ідеології ісламу

p align="left">Іслам має особливу форму повідомлення віруючим про час намазу. Закликає до молитви служитель мечеті - муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: “Аллах великий! Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммед - посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Молитва корисніша від сну”. Останнє речення вимовляється тільки перед ранковим намазом [33; 51].

Перед намазом обов'язкове омивання обличчя та рук до ліктів, голови та ніг до щиколоток. Іслам сакралізує воду, ставиться до неї як до чудодійної сили. Вважається, що вода очищає не тільки від фізичної, а й від моральної нечисті. Омивання, наприклад, обов'язкове після спілкування з іновірцями (гяурами).

Намаз здійснюють у будь-якому місці, де застав віруючого азан - заклик до молитви: у полі, біля верстата, у кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв обличчям до Мекки. Під час намазу промовляють славослов'я Аллаху, сури Корану. Конкретних прохань, звернених до Аллаха, молитва не містить.

Намаз супроводжують колінопреклоніння, низькі поклони. Це дало привід мусульманським богословам стверджувати корисність намазу як своєрідної гімнастики. Здійснювати його слід на особливому молитовному килимку. Араби називають його - саджада, турки - намазлик. У мечеті підлога вкрита великим килимом, перед входом взуття знімають. Голова мусульманина під час намазу повинна бути вкрита - тюбетейкою, фескою, чалмою, беретом.

У великих містах Туреччини, Єгипту, Сирії, Тунісу мало хто молиться стільки разів. Ритм сучасного життя змусив скоротити кількість намазів до двох - ранкового та вечірнього. Однак у селах цей звичай зберігся. Суворо дотримуються його і в країнах, де іслам є державною релігією: Саудівській Аравії, Ірані, Лівії, державах Перської затоки. В Алжирі на фабриках, в установає є так звані “зелені куточки”, в яких мусульмани творять намаз [29; 43].

Існують й інші види спілкування мусульманина з Богом: дуа - молитва, що містить конкретне прохання до Аллаха; маулід - подячна або поминальна молитва; нічні политви під час посту. Полуденну молитву в п'ятницю слід здійснювати у мечеті; їй передує проповідь - хутба, яка трактує релігійні, моральні питання, проблеми політики.

Дотримуватися посту (ураза) потрібно дев'ятого місяця за мусульманським місячним календарем. В арабських країнах його називають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані - рамазан.

Шаріат описує умови посту до найдрібніших подробиць. У цей період весь день не можна їсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне на запах, навіть приймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури, пов'язані з уведенням в організм лікувальних препаратів. Шаріат стверджує, що піст буде порушено, якщо злизнути хоча б краплину дощу, що випадково впала на губу, або занурити голову у воду, рятуючись від перегрівання. Статеве збудження, дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Вимог щодо посту слід дотримуватися лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково назва його в багатьох країнах походить від перського слова “руз” (день): “рузе” - в іранських мовах; “роза” - в урду; “ураза” - у мовах народів Середньої Азії..

Шаріат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Його не обов'язково виконувати хворим, старим, неповнолітнім, тим, хто подорожує, учасникам бойових дій. Від посту звільняються вагітні й матері-годувальниці. Усі, хто не постив, за винятком дітей, людей похилого віку та невиліковно хворих, зобов'язані компенсувати його, коли відпадуть поважні причини: відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздати милостиню жебракам. Відшкодування належить і тим, хто порушив піст. Це спокутується подвійним постом (каффара), тобто аналогічним утриманням протягом 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками: годувати цілий день жебраків або 60 діб - одного жебрака. В давнину такою дією вважалося звільнення раба [39; 60].

Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: неможна сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів - блюзнірство, осуд Мухаммеда, образа духовної особи, які роблять піст недійсним і вимагають подвійного відшкодування. Піст передусім служить посиленню віри в Аллаха, у релігійні норми ісламу. На це спрямована уся культова обрядовість посту. Щодня перед світанком мусульманин повинен промовити сакраментальну формулу (нійа), заявивши про намір постити й благати Аллаха благословити його в цьому. Без цього піст недійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мечетях вдень та увечері мулли проголошують проповіді. Колективною нічною молитвою відзначається ніч з 26 на 27 рамадана - коли, згідно з віровченням, з неба Мухаммеду зійшов Коран.

У провінційних містах посту дотримуються багато людей, у селах - фактично всі. Вдень більшість закладів громадського харчування зачинено. В Саудівській Аравії, Пакистані, Ірані, Марокко, Судані, Лівії дотримання посту контролює поліція, яка здійснює рейди підприємствами громадського харчування, відправляючи порушників на декілька діб за ґрати.

Увечері про закінчення денного стримування оповіщають радіо, телебачення, іноді постріл з гармати. Влітку приблизно о восьмій, а взимку о п'ятій вечора починається.

Принципи ісламського віровчення стали основою обрядових дій в основних мусульманських святах. Перш за все це курбан-байрам.

Курбан-байрам - свято жертвоприношения, справляється через 70 днів після завершення урази. Провідним ритуальним дійством курбан-байраму є принесення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). У цей самий час здійснюється паломництво (хадж) до Мекки (Аравія).

Курбан-байрам пов'язаний з релігіями стародавньої Аравії. Ще задовго до виникнення ісламу це свято та приурочене до нього свято паломництво до Мекки були у звичаї арабських племен. У календарі давніх арабів це свято припадало, певне, на осінь. У торговельному центрі міста Мекки, найбільшому у Західній Аравії, знаходилося святилище Кааба, культ якого помітно посилився у зв'язку з об'єднувальними процессами арабських племен. До Кааби постійним ставало паломництво арабів різних племен і родів, які політично й економічно залежали від пануючої тоді в Мецці родової та племінної курейшитської знаті. Прибуваючи до Мекки й здійснюючи в її околицях, а також біля Кааби криваві жертвопринесення та інші обряди, віруючі благали богів, щоб ті подбали про добрий приплід отарам, багатий урожай злаків і фініків тощо.

Ці звичаї збереглися в ісламі, хоча їм було дане нове тлумачення. Для цього мусульманське духовенство використало біблійний міф про спробу принесення праотцем Авраамом (Ібрагімом) у жертву Богові свого сина (в ісламі - Ісмаїла). В мусульманському переказі, подібно до біблійного, символізується перехід від людських жертвопринесень до принесення в жертву богам тварин.

Пізніше Мекка та її храм Кааба стали релігійним центром не лише мекканців-курейшитів, а й новонавернених мусульман, які мешкали в різних областях Аравії й далеко за її межами. Внаслідок цього курбан-байрам, який спершу був місцевим релігійним святом, отримав значення загального свята мусульман, більшість з яких не є арабами. Пов'язане зі святом жертвопринесення паломництво втратило первісний характер. Уже Коран говорить про необов'язковість здійснення паломництва до Мекки всіма мусульманами (Коран, 3: 91). Натомість в ісламі були встановлені жертвопринесення не лише у Мецці, а й у інших місцях, де мешкають мусульмани [33; 42].

У дні курбан-байраму для жертвопринесень добирали найкращу худобу. В це свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути забиті за “гріхи” однієї людини, корова та бик - за сім чоловік, а верблюд - за десятьох. Жертвопринесення необхідне, за ісламом, для того, щоб потрапити до раю. За мусульманським ученням, потрапити туди можна лише проминувши Сират-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночу волосину, гостре лезо меча та гаряче полум'я. Біля входу на Сират пастимуться верблюди, корови, барани, забиті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі і перейдуть через Сират. Хто ж не приносив жертв, не зможе втриматися на мосту і впаде у пекло.

Це сказання запозичене з давньої релігії зороастризму. Ще за правління іранської династії Сасанідів (ІІІ-VII ст.), до виникнення ісламу, легенда про міст Сират, який називався тоді “Чинват”, була викладена в зороастрійській священній книзі й використовувалася жерцями.

Мирадж, або раджаб-байрам, - свято вшестя або подорожі пророка на небо - відзначається за місячним календарем у місяць раджаб. Мирадж був встановлений у ранньому середньовіччі, коли в ісламі, після утвердження влади халіфів, був перейнятий культ Єрусалиму (аль-Кудс). Стала в пригоді легенда, за якою, в 27-му ніч раджаба пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на фантастичній крилатій тварині Бураці (від араб.блискучий, блискавка) подорож до Єрусалима і звідти - на сім небес, до престолу Аллаха. Тут він нібито мав бесіду з Аллахом, вимовивши при цьому 99 тисяч слів. Але все це відбувалося настільки швидко, що, повернувшись, Мухаммед застав свою постіль ще теплою, а з перекинутої при відправленні в подорож посудини не встигла витекти вода. Питання про характер “вознесіння” Мухаммеда (тілесний чи духовний) є предметом давніх суперечок між богословами. В останні роки мирадж нерідко тлумачать як вказівку на можливість освоєння людиною космосу.

У легендах про мирадж чимало спільного з міфами інших релігій про незвичайні подорожування або вшестя їхніх богів і святих, а також про чудесну “нараду” Бога зі своїми пророками. Неважко простежити аналогії з іудейськими міфами про нараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, бесідами з Богом Іллі-пророка, християнськими сказаннями про вшестя Ісуса Христа тощо [39; 48].

Маулід ан-набі (аль-маулід) - свято “народження пророка” Мухаммеда, відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць раби аль-авваль. Так само, як і мирадж, маулід встановлений довільно, значно пізніше події, покладеної в його основу. Відомо, що мусульманські сказання про Мухаммеда повторюють багато фрагментів релігійних переказів інших релігій про їх пророків і посланців. Слід зауважити, що мусульманські богослови, досить вичерпно говорячи про понеділок, коли народився Мухаммед, і про ті чудеса, які у зв'язку з цим відбувалися, замовчували або суперечили один одному в питанні про те, коли конкретно був цей понеділок. Згодом він був віднесений до 12 числа місяця раби аль-авваль.

Крім молитов і роздачі милостині, свято вимагає читання вголос віршів, що прославляють Мухаммеда, урочистих процесій із запаленими ліхтарями та із зображеннями матері Мухаммеда - Аміни.

Маулід ан-набі пов'язане передусім з суфійськими братствами, широко відзначається в Єгипті, Північній Африці, Сирії, однак не всіма мусульманами. Це свято є нововведенням, яке заперечують численні прихильники суворого, традиційного ісламу. Маулід ан-набі виникло під впливом християнського свята Різдва.

Ритуальне обрізання (сунет) в ісламі стосується установлень, запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один з присвятних обрядів, що ним знаменувався перехід юнака в старшу вікову групу роду. Подібні болісні обряди (не лише обрізання, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов'язані з випробуванням мужності юнаків, існували у давніх арабів, африканців, австралійців та інших народів в епоху їх первісного розвитку.

В ісламі, так само як і в іудаїзмі, обряд обрізання отримав нове тлумачення. Він є зовнішньою ознакою релігійної належності, служить цілям відокремлення мусульман від людей інших вір, прищеплює віруючим ідею мусульманської винятковості. Проте обряд обрізання нерідко здійснюється в антисанітарних умовах, викликає зараження, хворобливо позначається на психіці дитини.

Ашура (“хайсей-вахсей”) - це жалобні релігійні церемонії у мусульман шиїтів, які здійснюються на десятий день місяця мухараму. За мусульманськими переказами, свято встановлене в пам'ять про мученицьку кончину внука пророка Мухаммеда, шиїтського імама Хусейна.

Історичні джерела свідчать, що смерть Хусейна не була мученицькою і “не спокутувала людську свободу і право”, як вчать мусульманські проповідники. Хусейн загинув у запеклій боротьбі за владу. Свобода та право від цього не перемогли. Навпаки, за загибеллю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прихильниками, були піддані жорстоким переслідуванням. Однак халіфові Ієзиду не вдалося винищити всіх прихильників Хусейна, шиїтів. Діючи приховано, вони не залишали своїх домагань політичної влади. Натомість шиїти активно поширювали розповіді про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштували траурні церемонії. Було висунуте гасло: “Помста за Хусейна!” Вигук, що супроводжував розповіді про загибель Хусейна: Шах Хусейн, вах, Хусейн, ах, Хусейн!”, зрештою ввійшов до траурної церемонії і згодом у європейців став синонімом назви ашури, свята шахсей-вахсей. У VII ст. численні прихильники Хусейна переселилися до Ірану і почали поширювати своє віровчення. До ХVI ст., коли шиїзм в Ірані став державною релігією, виробився складний культ Хусейна. День його смерті був проголошений траурним, його проведення супроводжувалося релігійними обрядами [22; 31].

Багато з цих обрядів, у тому числі криваве самокатування, були запозичені шиїтським напрямом ісламу з давніх культів вмираючих і воскресаючих богів рослинності (Тамуза, Адоніса тощо). Давні люди вірили, що за допомогою магії вони можуть впливати на явища природи. В дні релігійних свят вони проливали власну кров, оскопляли себе, сподіваючись викликати цим пробудження природи, настання весни тощо. У релігійних міфах цих народів осінь зображували як смерть богів, а весну - як їхнє воскресіння.

Центром щорічних жалобних урочистостей ашури є місто Кербела, де, за переказами, поховане тіло Хусейна. На час ашури туди з'їжджаються паломники - шиїти з усіх кінців мусульманського світу. Офіційні урочистості в пам'ять про події ашури вперше були організовані в Іраку в 963 р.

На перші десять днів мухараму припадає й святкування початку мусульманського (місячного) Нового року.

Обряд поховання померлих - джиназа зберіг багато з доісламських звичаїв. “Поспішайте ховати своїх померлих, казав, згідно з легендою, Мухаммед. - Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо мали гріхи, то тим скоріше віддаліться від них, осуджених горіти в полум'ї пекла”. Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті. Його обмивають, натирають розчином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мулла читає молитву. Пам'ятників на могилі не ставлять, а тільки невеликий чотирикутний стовп.

Важливим мусульманським святом є також Ураза-байрам - свято розговіння, пов'язане із закінченням місячного посту рамадану; Мавлюд - свято дня народження Пророка Мухаммеда.

В ісламі існують і заборони щодо їжі: не вживати м'яса померлих тварин, крові, свинини й того, що заколото без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб ножем заборонено, його належить тільки ламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Не схвалюється надмірне вживання води та ще й великими ковтками. Перед початком і після вживання їжі треба молитися.

Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз за життя хадж - відвідання Мекки, священного міста ісламу. Після того він отримує право на поважний титул “хаджі”. Літня чи хвора людина може відправити замість себе кого-небудь іншого, забезпечивши фінансово його мандрівку [9; 39].

До Мекки вирушають на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву “зу-ль-хаджа”. Можна її відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра - мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хадж. Перебування в Мецці триває до десяти діб.

Історія цього звичаю започаткована у 632 р., коли Мухаммед відвідав Мекку після десяти років перебування у Медині. Тоді ж він і здійснив ритуал поклоніння Каабі (тепер це головне святилище ісламу, будівля в центрі Заповідної мечеті) та іншим місцевим святиням, чим канонізував язичницькі звичаї, ввівши їх до культу ісламу.

Територію Мекки вважають священною. Паломник виконує гусль - омивання усього тіла, одягає іхрам - одяг з двох шматків тканини, один на стегна (щось подібне до спідниці), другий накриває груди, ліве плече. Кінці цієї тканини зав'язані на правому боці. Обидва шматки не повинні мати швів. Подібний одяг існував в арабів ще до ісламу, він схожий на одяг євреїв. Взувати можна тільки сандалії. Голова залишається непокритою. Заборонено голитися, стригти нігті, користуватися парфумами.

Разом з чоловіками хадж можуть здійснювати їх дружини, що має бути засвідчено документально. Одяг паломниць повинен повністю прикривати їх фігуру, волосся також має бути прикрите. Відкритими залишаються тільки руки й обличчя. До прийому прочан готуються не тільки влада, духовенство, а й усі мешканці Мекки. На час хаджу місто перетворюється на гігантський постоялий двір. Оскільки готелів не вистачає, прочан приймають у приватних оселях. На околицях з'являються міста з наметів. До Мекки з'їзджаються і представники мусульманського ділового світу [11; 47].

Прочани збираються в центрі міста біля Заповідної мечеті. У дворі її, крім Кааби, знаходиться священне джерело Замзам. Тут хаджі слухають проповіді, творять молитви, обходять сім разів довкола Кааби. Кожен намагається поцілувати Чорний камінь чи хоча б доторкнутися до нього рукою. Потім починається біг між пагорбами Сафа та Марва (за легендою, дружина Ібрагіма - прабатька арабів Хаджар (Агар) бігала тут у пошуках води для свого сина). Дев'ятого дня паломники йдуть у долину Арафат, де відбувається головний обряд хаджу - перебування біля скелі Арафат, де відбувається головний обряд хаджу - перебування біля скелі Арафат, де стояв пророк під час останніх відвідин Мекки. Тут можна сидіти, лежати, стояти, ховатися від спеки під наметами, але не дозволяється ходити. Цього дня прочани повинні постити. Постять і віруючі, які не беруть участі у хаджі.

На світанку десятого зу-ль-хаджа пілігрими відвідують долину Міна, де у давнину знаходились язичницькі ідоли, кидають каміння у місця, де вони стояли. Після цього святковим різанням жертовних тварин починається жертвопринесення. По його закінченні прочани підстригають волосся (жінки відрізають невелике пасмо), нігті й закопують їх у землю. Це ритуальне діяння означає вивільнення від особливого стану, в якому перебувають прочани під час хаджу. Потім усі повертаються до меккської мечеті, обходять Каабу, пагорби Сафа і Марва. На цьому хадж вважається закінченим.

Багато прочан відвідують і Медину, щоб поклонитися гробниці Мухаммеда. Додому вони повертаються у зеленій чалмі, арабському бурнусі або білій довгополій туніці. Цей одяг символізує вчинення хаджу. Коли прочанин переступає рідний поріг, у домі ріжуть жертовного барана, влаштовують святкову зустріч.

Оскільки хадж доступний не всім мусульманам, жертвопринесення здійснюють за місцем проживання або там, де застане правовірного десятий день зу-ль-хаджа. У жертву приносять щось із худоби. Готують м'ясні страви, влаштовують багатолюдні трапези [3; 19].

Цей обряд пов'язаний із давньою легендою, за якою прабатько арабів Ібрагім був настільки відданий Аллахові, що виконував усі його веління. За волею Бога Ібрагім вигнав у пустелю улюбленого сина Ісмаїла та його матір - рабиню Хаджар (Агар). Аллах, щоправда, не дав їм загинути від спраги: у пустелі вони знайшли колодязь із водою - Замзам. Навколо нього і виникло згодом місто Мекка. Та Аллах послав ще одне випробування Ібрагіму: звелів принести в жертву Ісмаїла. Коли Ібрагім заніс над сином ножа, Аллах дозволив замінити цю жертву вбивством ягняти. Згодом Ібрагім з Ісмаїлом збудували у Мецці храм - Каабу, де зберігався Чорний камінь, що впав з неба. Мораль цієї легенди в тому, що людина повинна підкорятися волі Всевишнього і тільки тоді матиме його благословіння. Легенда символізує і відмову від людських жертв, які приносили предки арабів.

Шиїтська система віровчення, що сформувалася у ХІІ-ХІІІ ст., визнає п'ять догматів:

· Таухид - єдинобожжя.

· Адль - справедливість.

· Нубуваат - пророцтво.

· Імамат - влада імамів

· Киямат - воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладені в Корані та Сунні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов'язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права - шаріату [3; 27].

Напередодні свята в мусульманських країнах відбуваються ярмарки тварин. У Туреччині, наприклад, забивають до мільйона голів. У Саудівську Аравію, країни Перської затоки, де місцеве тваринництво неспроможне задовольнити потреб населення, доставляють тисячі баранів й овець з Австралії та Нової Зеландії.

Худобу приносять у жертву не тільки у свято. Мусульманин, зарізавши ягня, роздає м'ясо правовірним, сподіваючись, що в нагороду за це Аллах допоможе йому владнати свої справи. Коли заможну родину відвідує бажаний гість, теж ріжуть ягня, а його кров'ю змащубть лоба гостю. І перед початком спорудження будинку мулла приносить у жертву ягня, повернувши його головою до Мекки, а кров'ю змочує фундамент. Вважається, що чим більше жертв принесе мусульманин за життя, тим простіше йому буде потрапити до раю.

В ісламі багато свят та пам'ятних дат відзначають у нічний час. Це - ніч присуду долі, ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка, ніч вознесіння Пророка на небо, ніч одкровення Мухаммеду його пророцької місії. Місяці, на які випадає більшість нічних свят і пам'ятних дат - раджаб, ша-бан, рамадан, - вважають священними.

До п'яти стовпів ісламу належить звичай збирання грошей у заможних мусульман для роздавання їх бідним чи на користь духовенства. В Корані це називається - “очищення” (зак'ят). Вважається, що у такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством.

Зак'ят сплачують дорослі чоловіки з посівів, виноградників і фінікових пальм, тварин, золота, срібла, різноманітних товарів. Зібрані суми перебувають у розпорядженні місцевої влади і повинні бути витрачені протягом року. Правом на отримання зак'яту володіють бідняки, неплатоспроможні боржники, приїжджі особи, в яких немає засобів для повернення додому, особи, які підлягають винагородженням.

Отже, принципи ісламського віровчення стали основою обрядових та символічних дій і правил. Всі види спілкування мусульманина з Богом читко регламентовані, затверджені шаріатом. Ритуал, традиція, звичай прищеплюють віруючим ідеї надзвичайної винятковості, цементують віруючих у єдину спільноту. Мусульманське право - шаріат - використовує принципи ісламу, викладені в Корані та Сунні.

Розділ ІІІ. Особливості арабо-мусульманського мистецтва як віддзеркалення релігійно-культурних процесів

3.1 Релігійно-художня символіка архітектури ісламу

Основна ідея всієї культової архітектури ісламу - прославлення божественної сили, що володарює над світом та життям.

Мусульманське мистецтво звільнене від візуалізації предметів і поклоніння образам. Позбавлення мінливих форм життєвої достовірності мало на меті зникнення їх і знищення в нас на очах задля того, щоб довести неможливість для людини вдихнути в речі життя, яким вони зобов'язані тільки Аллахові. Надавалася перевага нецупким матеріалам, дотримувалися довільної пластичності одягу; золотаві відблиски осяювали поверхню керамічних кахлів на стінах споруд або посуду; заперечувалася замкненість форми в безкінечності ліній орнаментальних арабесок, у контурності мелодії при обмеженні інтервалу; споглядувана феєричність природи мусульманського саду крізь струмені фонтанів перетворювала світ на марення (сади в Севільї та Марракеші). І навіть кохання розчинялося в чистій ідеї і задовольнялось більше віданністю спогадам, ніж бажанням оживити його реальність (історія Лейли і Меджуна).

Розквіт мистецтва Арабського Сходу починається з ІХ століття. Створення Халіфату призвело до широкого розмаху будівництва. При Омейядах з'являються військові поселення, при Аббасидах - міста-резеденції. Ісламьска архітектура поєднувала функціональність та сакральну символіку [15; 57].

Арк - цитадель правителя або намісника - будувалася на штучному пагорбі в центрі міста й домінувала над іншими міськими забудовами. У палацовий комплекс входили житлові приміщення, система водопостачання, парки. Палацові приміщення групувалися навколо центрального двору, звідки можна було пройти у парадний зал та житлові комплекси, розташовані навкруги внутрішніх дворів.

Блискучим зразком такої резиденції - палацу може слугувати замок Альгамбри (ісп. - червоний) - резеденція правителей Гранади в Іспанії. Споруда розташована на високому пагорбі. З південної, менш захищеної сторони, оточена зубчастою стіною висотою у 18 метрів. Численні парадні й інтимні палацові кімнати групуються навколо двох внутрішніх дворів - Миртового та Левиного.

Палацове зодчество Альгамбри датується ХІV століттям. До комплексу палацових та адміністративних споруд входить парадна резиденція гранадських правителів - палац Комарес, центральну частину якого займає двір з прямокутним водоймищем, обсадженим миртовими деревами (Миртовий Двір). З півночі до двору прилягає башта Комарес, усередині якої міститься прекрасна Зала Послів з троном халіфа. Поруч зведено палац Левів - інтимніший тип палацового житла-саду, де минало приватне життя монарха. В центрі архітектурної композиції - знову невеликий відкритий дворік з фонтаном. Назва палацу походить від дванадцяти кам'яних левів, які оточують фонтан, Окрасою палацу Левів є Зала Двох сестер, купол якої, складений із п'яти тисяч сталактитових вічок на основі найточнішого розрахунку і викликає відчуття постійного руху, ширяння в повітрі [20; 2, 39].

Далі за арком розташовувалося наступне місто - шахристан, де були дивани (урядові заклади), п'ятнична мечеть, медресе, базари, маєтки місцевих багатіїв. Шахристан також оточувався стіною.

Навколо шахристана знаходилося містечко ремісників, караван-сараї (готелі для купців).

В оздобленні Альгамбри використані поетичні рядки. Написи прикрашають фонтани, кахельні панелі палаців і привносять у красу статики життя озвученого слова. В Альгамбрі щасливо об'єдналися завдяки майстерності її творців архітектура, скульптурне й живописне оздоблення, садово-паркове мистецтво, поезія та ландшафт.

З часів династії Омейядів збереглися так звані “замки пустелі” - резиденції халіфів і придворної знаті, побудовані подалі від неспокійних і багатолюдних міських центрів. Біля замків були поселення, функціонувала система зрошення - підземні водоймища, канали, греблі, підземні цистерни; оброблялася земля, квітували сади, велося полювання в доглянутих мисливських угіддях. “Замки пустелі” нагадували пізньоримські та візантійські сільські садиби. Серед них траплялися й справжні замки - великі за розмірами, складні й чіткі за планом, з парадними залами й кімнатами, великою кількістю господарчих приміщень. Замки ці були красиво й багато оздоблені рельєфами, різьбленням по каменю і стуку, скульптурою, розписами й мозаїками. Ззовні така споруда утворювала замкнутий кубічний об'єм з круглими баштами по кутах і єдиним парадним входом. Замок Хірбет аль-Мафджар, поблизу Ієрихона, в сучасній Йорданії, являє собою складний ансамбль, до якого входили палац, мечеть, велетенська лазня, павільйон із басейном у великому дворі. В замку збереглися мозаїки на підлозі, що представляють римсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві. Особливо цікава декоративна скульптура зі стуку. Барабан одного з куполів спирався по кутах на фігури атлантів. Цей античний мотив був потрактований з урахуванням східних традицій: фігури важкі й застиглі, з могутніми, схожими на стовпи, ногами, очі непропорційно великі, зачіска та лінії одягу перетворюються на елементи орнаменту. Купол у лазні прикрашений розеткою, в шість пелюсток якої вписані голівки східних красунь [20; 2, 46].

Зміцнюючи свою владу, араби заселяли старі міста, а також, як римляни свого часу, засновували на завойованих землях військові табори. Так виникли Басра (630 р.) й Куфа (638 р.) в Іраку, Фустат (640 р.) в Єгипті, Кайруан (670 р.) у Північній Африці. Поступово військові поселення перетворювалися на багаті торгові міста, оточені кріпосними стінами з ворітьми за кількістю сторін світу чи доріг, які вели до інших місцевостей. Цитадель правителя стояла в найукріпленішому місці на пагорбі й домінувала над містом. Центр міста (медина) займали соборна мечеть і торгові квартали для найдорожчих товарів.

Іслам проповідував не абстраговане безсмертя душі, а воскресіння цілісної людини в усій її фізичній повноті. Тому потойбічне життя поставало як рай, джанна, сад духовної й чуттєвої насолоди. Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть, оповита рослинними орнаментами. Її купол симовлізував божественну красу джамал, велична прямовисність мінаретів - божественну велич джалал, вигадливі письмена на стінах - божественне ім'я Сіфат, домінування зеленого - вічне процвітання ідеї Аллаха. Нехтування цілісним світом прочитувалася в непластичності архітектурного простору, в якому головними елементами були закритий двір та інтер'єр як знаки духовності. Порожність, деяка бідність інтер'єру знаменували присутність незримого.

Відсутність образів у мечетях переслідує дві мети. Перша - негативна, проявляє себе в усуненні “присутності”, яка може протистояти Присутності (хоча й небаченому) Бога та стати джерелом омани у контексті недосконалості усіх символів. Позитивна мета стверджує трансцендентність Бога, оскільки Божественну Сутність взагалі неможливо ні з чим порівняти [14; 29].

Принципу Єдності притаманний аспект співучасті, адже для нього характерним є синтез багатоваріантності й принцип аналогії. Проте Єдність в ісламському мистецтві - це також і принцип різниці, адже присутня у кожній істоті внутрішня цілісність відрізняє її від усіх інших, бо вона унікальна й неповторна. Згідно основному символу віри ісламу “немає жодного божества крім Бога” (ла ілах ілла-л-лах). Через несхожість різних аспектів буття все зібрано в купі під безмежним простором Вищої Єдності: якщо визнається кінцеве, його можна аналізувати у контексті Нескінченного та стверджувати, що Нескінченне воз'єднається із кінцевим.

Тип п'ятничної дворової мечеті отримав розповсюдження на заході арабського світу - в Іспанії та Північній Африці.

В Ірані, Середній Азії, Афганістані, Індії будувалися одно- або чотириайванні мечеті (айван - з араб. - вхід). Внутрішній двір й колонада навколо нього зберігались, однак на осях акцентувались айвани, котрі мали форму арочних порталів, завдяки чому, мечеть набуває яскравої фасадності. Класичним прикладом подібного типу мечеті може бути мечеть в Ісфахані (Іран), мечеті Амра у Фустані та Куфі.

Більш пізніми архітектурними елементами стали куполи й мінарети (від араб.манара - маяк). Мінарет за формою - башта, яка може бути квадратною, круглою) з майданчиком, де муедзин скликав віруючих мусульман на молитву. Мінарет споруджується поруч із мечеттю й складає з нею одне ціле.

Його походження пов'язують з кількома прообразами: зі сторожовою чи сигнальною вежею, маяком. Мінарет служить для скликання правовірних на молитву, що й виконує спеціальний службовець при мечеті - муедзин. Звичайно мінарет прилягає до мечеті, інколи розташований окремо. У східному місті вертикалі цих башт, як і шпилі готичних храмів у містах Західної Європи, є головними орієнтирами. Асиміляція архітектурних особливостей різних культурних регіонів зумовила виникнення оригінальних і не схожих між собою форм мінаретів [12; 44].

Найдавнішою є форма квадратних у плані мінаретів Сирії, які успадкували вигляд дзвіниць сирійських християнських церков. Останні ж, у свою чергу, розвинули традиції елліністичних і римських баштових укріплень. Тип квадратного в плані мінарету узвичаївся в країнах Північної Африки та в Андалузії. На Близькому й Середньому Сході домінуючою стала кругла, злегка догори звужена форма мінарету. Вгорі мінарет прикрашали кільцевий балкон, карниз і легка надбудова у вигляді ліхтаря.

В різних центрах мусульманського світу й у різні часи змінювалися розміри цих веж, їхні пропорції, елементи композиції, характер оздоблення. Цікава форма мінарету в Самарі на березі Тигру. Він входив до комплексу Великої мечеті міста, найбільшої в мусульманському світі, яку почали будувати в 847 році. Велика мечеть займала площу 38000 квадратних метрів і являла собою типовий зразок арабської колонної мечеті з велетенським двором, молитовним залом і мінаретом. Мінарет аль-Мальвія має незвичну форму: на квадратній основі зрізаний конус, охоплений зовнішнім спіральним обходом-пандусом. Можливо, його архітектор узяв за взірець вавилонський зіккурат Етеменанкі.

Незвичним силуетом вирізнялися мінарети Туреччини. Вони були дуже високими, багатогранними й багатоярусними [12; 31].

У культовій архітектурі Арабського Сходу розповсюдженим типом будівлі була мечеть (араб. - місце поклоніння). Необхідність у зібранні великої кількості віруючих на спільній молитві по п'ятницях обумовила просту форму дворової п'ятничої мечеті, схожу за планом до житлового будинку. Основу мечеті складав двір, оточений арочною галереєю, у центрі якого розташовувався басейн для ритуального омовіння.

Мечеть орієнтована завжди на священне місто Мекку, тому стіна звернена до неї, мала з боку двору нішу - михраб. Колони біля цієї стіни стояли у декілька рядів й створювали багатоколонний зал з вузькими нефами. Нефи з'єднувалися арками стріловидної, циркульної або підковоподібної форми та декорувались орнаментом, різаним по гіпсу.

Тип колонної арабської мечеті, котрий виник уже в VІІ столітті, відрізнявся від споруджених за життя Мухаммеда в Кубі й Медіні. Її зовнішній вигляд нагадує фортецю, оточену глухими стінами, в яких пробиті входи, але жоден не виокремлюється як головний. І справді, в ті досить буремні часи кріпосні стіни мечеті ставали в пригоді під час оборони міста.

На відміну від християнського храму, в колонному залі мечеті немає центральної осі, яка спрямовувала б рух віруючих до святилища. Скоріше, навпаки, зайшовши в залу мечеті, треба зупинитися, аби охопити поглядом ряд опор, розташованих поперек руху до міхраба.

Риси кочового менталітету можна знайти в ісламській архітектурі. Багатьом елементам конструкції (колонам, портикам) притаманна певна автономія. “Сталактики” із стука (гіпсу) звисають з внутрішніх поверхень зводів, візерунки арабесок на стінах зберігають живими деякі риси кочової “обстановки”, що складалася із килимів й тентів.

Звичайна мечеть у формі великого молитовного залу із горизонтально витягнутою стелею, що підтримується пальмоподібними колонами, нагадує про кочеве життя. Навіть вишукана архітектура в Кордові, із її двохярусними аркадами, - це згадка про пальмовий гай. Мавзолей з куполом та квадратною соновою виразністю своїх форм також спільний із кочовим духом.

Мусульманське відчуття Божественної присутності засноване на почутті Безмежності; мусульманин відхиляє об'єктивізацію Божественного, за винятком того, що постає перед ним у подобі безмежного простору [13; 17].

Основні елементи богослужіння в ісламі зводяться до спільної молитви, читання Корану й проповіді. Тому мусульманський культ пов'язаний з досить обмеженим набором предметів і церковного начинання. В молитовному залі мечеті поруч із міхрабом зводився мінбар - узвишшя для проповідника. Як правило це дуже високе крісло на постаменті з крутими східцями. Мінбар оздоблюється дерев'яними панелями з різьбленням. Біля міхраба містилася також максура - свого роду окрема кімната чи ложа, відділена гратчастою, оздобленою зубцями та написами дерев'яною огорожею. Максура ізолювала правителя від натовпу віруючих. Низько над підлогою, на ланцюгах, підвішувалися бронзові й мідні світильники, скляні розписні лампади. Підлога мечеті, на якій сиділи мусульмани, застилалася килимами й циновками з очерету.

З ІХ століття починають будувати медресе, а через два століття вони виростають у систему вищих навчальних закладів мусульманського світу, які контролювалися державою. В медресе переважав релігійний, теологічний напрям. Світські науки - математика, філософія, медицина, філологія, риторика - набували під впливом середньовічної схоластики.

Перші медресе виникли в Сирії та Іраку. В 1227 році було споруджено велетенське двоповерхове медресе Мустапсирія в Багдаді - з бібліотекою, госпіталем, лазнею. Навколо прямокутного двору розташовувалися приміщення, де жили викладачі і студенти.

Близькосхідна традиція хрестово-купольних споруд була використана арабськими зодчими при будівництві таких культових будівель як медресе (з араб. - вчити) та мавзолеї. Медресе та мавзолеї мають форму кубу, на якому знаходиться купол. Перехід від кубу до куполу відбувався не за допомогою вітрил (як у Візантії), а рядами консольних форм, які нагадують сталактит. Пізніше сталактит перетворився на елемент декору. Вхід центрального фасаду оформлювався стрільчатою аркою. Таким чином, прямокутна основа споруди відповідала землі, а сферичний купол - Небу [13; 36].

Духовну модель любої (всякої) купольної споруди символізує притча, де Пророк описує своє вознесіння на небеса (мирадж). Він вказує, що побачив великий купол з білого перламутру, який спирався на чотири кутові колони. На колонах були написані чотири частини коранічної формули: “В ім'я Бога - милостивого - милосердного”. Від колон виходять чотири ріки блаженства: ріка води, ріка молока, ріка меду, ріка вина. Перламутр - це символ духу (ар-рух), купол який символізує світобудову. Світовий Дух - це також божественний трон, який увібрав в себе все сутнє (ал-ярех ал-мухит). Символ цього трону - небачений простір, котрий виходить за межі зіркового неба. Зірки оточені світовим духом. Таким чином, купол сакральних споруд представляє Світовий Дух. Восьмикутний барабан, що підтримує купол, символізує вісім ангелів, які водночас співпадають з рухом рози вітрів. Кубічна частина будівлі являє собою космос з чотирма кутовими арканами (опорами) як його елементами - принципами матеріального та ірраціонального світів. Вцілому сакральна споруда символізує рівновагу, відображення Божественної Єдності у космічному просторі.

Архітектурний мотив куполу, що “ребрами” спирається на прямокутну основу, з якою він зв'язаний різними способами, широко розповсюджений в ісламських країнах Малої Азії. Цей стиль заснований на мистецтві будівництва з цегли.

Почуття ритму, характерне для кочових народів та геометричний геній - ось два стовпи, на рівні духовного явища, визначають ісламське мистецтво.

Кочова ритмічність своє найвище одкровення проявляє в арабській просодії, що розповсюдила свій вплив на християнських трубадурів, тоді як споглядальна геометрія відноситься до піфагорейського надбання, безпосередньо сприйнятого мусульманською культурою.

Де б не асимілював іслам існуючий до нього тип архітектури - у візантійських країнах, у Персії, Індії - подальший розвиток йшов у напрямку геометричної точності, що набувала якісного наповнення.

В Індії контраст між місцевою архітектурою й художнім ідеалом завойовників більш помітний. Всюди, де ісламське мистецтво запозичує від індуїстської архітектури випадкові елементи, вона підкоряє їх природну міць єдності й легкості цілого.

Однак, ісламська архітектура найбільш переконливо проявляє себе в Магрибі, на заході мусульманського світу - в Алжирі, Марокко й Андалузі, де втілює стан кристальної досконалості, обертаючи інтер'єр мечеті, палацу в оазу свіжості, світ сповнений чистого блаженства.

Можна зробити висновок, що релігійно-художня символіка архітектури ісламу формувалася на арабському Сході, починаючи з ІХ ст. Вона підкорялася основній ідеї: прославлення Аллаха, божественної сили, що визначає основи людського буття. Замки, палаци, резиденції халіфів і придворної знаті презентують римсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві. Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть з її розкішним орнаментом. Релігійно-художня символіка присутня у будівництві мінаретів, мечетей. Відчуття божественної присутності збагачене почуттям безмежності. Саме це - домінантна риса арабського будівництва.

3.2 Специфіка символіки орнаменту та каліграфії

Мистецтво для мусульманина - це свідчення божественного існування, воно прекрасне без ознак суб'єктивно індивідуалістичного натхнення, його краса повинна бути безособовою, на зразок зіркового неба. Коли ісламське мистецтво дійсно досягає досконалості, це залежить не від автора - всі авторські успіхи та невдачі відступають перед універсальністю форм. Мудрість (хикма) стверджує, що на кожне художнє творіння можна дивитися згідно законам його власної сфери існування: наприклад, архітектура повинна доводити статичну рівновагу й стан досконалості нерухомих об'єктів, а пластичне мистецтво в ісламській культурі йде через каліграфію й мініатюрний живопис [31; 50].

Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвитку геометричний орнамент, який у своїй основі мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово “Аллах” позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру-квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку - найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов'язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав “око” Бога. П'ятикутник символізував п'ять стовпів ісламу.

Під впливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, ставав складнішим. Поряд із геометричними візерунками й написами починають широко застосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як “музика для очей”, слугував художникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченим розвитком існуючі обмеження художньої творчості.

Геометричний геній, що стверджував себе в ісламському мистецтві безпосередньо виходить з характеру ісламського мислення, скоріше абстрактного ніж міфологічного. Щоб звести у наочну систему всю внутрішню складність Єдності - перехід від Єдиного та Неподільного до “Єдності” у множинності” або “множинність у Єдності” - тут немає кращого символу, ніж правильні геометричні фігури всередині кола або правильні многогранники всередині сфери [40; 63].

В ісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагодіяти матеріал. Для нього (зокрема, ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії) характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму.

Іншим типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска, специфічно-мусульманський орнамент, в якому логіка пов'язана з живою цілісністю ритму. Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичного минулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи. Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного й чистого визначення, певною мірою нівелює їх, і таким чином вони втрачають будь-який магічний характер. Як результат подібного синтезу арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течією думки, сповненої суворо пов'язаними паралелями та інверсією. Для мусульман арабеска - не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіб розгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворення індивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна.

Каліграфія, найблагородніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах зіставляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов'язаним із арабським символом дерева миру, листя якого відповідає словам священної книги.

Протягом всієї епохи зрілого феодалізму іранські зодчі в контексті ідейно-образних завдань, що поставали перед ними, вирішували проблему синтезу архітектури та декоративного мистецтва, гармонічно поеднуючи конструктивно-будівельні та художні вимоги.

Майстри архітектурного орнаменту використовували техніку різблення по стуку, збагачуючи узор сюжетно і пластично. Відомою пам'яткою декоративного мистецтва став інтер'єр мавзолею в Хамадані (ХІV ст.). В інтер'єрі мавзолею зберігалися великі стукові (гіпсові) панно, вкриті рельєфним різним візерунком. Симетрично вигнуті й переплетені між собою гілки та стебла прикрашені квітами, листями. Вся ця рослинна маса сповнена руху: стебла вигинаються, далеко відстають заокруглені краї листя. Поверхня стіни нагадує килим з рослин, який підкоряється могутньому ритму. Можна сказати, що орнаментальна прикраса мавзолею поетично образно втілює уявлення про райський сад, котрий мусульмани вважали місцем для праведних у потойбічному світі.

Інколи в архітектурі міхрабів використовуються композиції з орнаменту та каліграфічних написів. Написи з Корану, широкою П-подібною стрічкою з трьох боків охоплюють міхраб, прикрашають арки. Примхлива лінія орнаменту зливається із квітковим узором, вертикальні лінії алірів і ламів переплітаються із вигинами рослинних стебел.

В період Аббасидського халіфату високого розвитку досягло мистецтво каліграфії, під впливом розквіту наукової та художньої літератури на арабській мові [46; 49].

Найбільш раннім та широко розповсюдженим в VІІІ ст. куфічний шрифт, який відрізнявся прямолінійністю і підкреслено вугловатістю накреслення. Різновидом його є квітучий куфі, в якому накреслення літер супроводжувалося складним плетивом із стилізованих рослинних мотивів.

У ІХ-Х століттях склалося чимало канонічних видів арабського шрифта.

Великий інтерес викликає використання каліграфії у візерунках єгипетських тканин. Як правило, арабські надписи, виконані куфічним шрифтом, що наносилися на тканини, передавали ім'я правлячого халіфа з побажаннями здоров'я, благополуччя. На деяких тканинах ці надписи чергуються з полосами орнаменту, з геометризованих рослинних мотивів, що символізували родючість землі, зв'язок людини з природою. Інколи каліграфічні рядки передавали ім'я майстра і місце обробки тканини.

З орнаментом, каліграфією тісним чином зв'язана музика. Арабська музика спирається на розвинену мелодичну лінію, багата ритмічно. Не лише свята супроводжувала музика, але й зібрання поетів, філософів, художників.

В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі і як засіб передання текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в'яззю стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками. Відома й сама архітектура, шедеврами якої є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, в основі якої міститься християнський храм, блакитні бані самаркандських та ісфаганських мечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати і візерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принесли популярність персидським килимам. Багато прикмет ісламського мистецтва можна побачити в Західній півкулі завдяки конкістадорам. У мексиканському місті Пуебло стіни старовинних католицьких церков покриті кахельною мозаїкою з рослинним орнаментом. Виявляється, що взаємно-суперницькі культури та релігії взаємно збагачують одна одну [46; 59].

Арабеска - це зразок орнаменту, що поєднує геометричність з кочовим духом, логіку з живого безперервного ритму. Рослинний мотив та переплетення складають основу арабески. Арабеска має свої аналогії в арабській риториці й поезії. Для мусульманина арабеска - не просто можливість існування мистецтва без створення образів: це безпосередній спосіб поступового розчинення образів, або того, що їм відповідає у ментальному плані. Це схоже на те, як ритмічне повторення певної коранічної формули послаблює фіксацію думки на об'єкті бажання. В арабесці будь-який натяк на індивідуальну форму переходить в необмежність безперервного плетива і відтворює процес, ніби душа відокремлює себе від пристрастей і занурюється у чистий стан буття.

Таким чином, символіка орнаменту та каліграфії, що є суто східним феноменом, сприймалися як музика для очей, як основні декоративні ідеї мусульманського мистецтва. Просякнуті багатим ритмом та фантазією, вони компенсували відсутність зображення людських постатей.

3.3 Синтез реальності, вигаданого й символіки у мистецтві мініатюри арабо-мусульманського Сходу

В ХІV-XVI століттях сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюри Середнього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії.

Мистецтво мініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюр слугували подвиги легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени, які оспівували високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне й декоративне. Це живопис без світлотіні. Зображення давалося на основі тонкого лінійного малюнка й поєднання чистих і соковитих кольорових плям. Мініатюра не знає перспективи. Фігури й предмети розташовані без зменшення розмірів угору на площині аркуша і схожі на елементи барвистого візерунка. Умовні прийоми обмежують зображення людини: її пози, жести, змалювання почуттів підпорядковані канонові.

Та світський характер мініатюри зумовлював переростання нею вузьких рамок канону, поступове наближення її до реальних форм. Ілюстрації зображали різні споруди, пейзажі, предмети побуту. Саме змалювання людини набуло вперше в мініатюрі порівняно більшої самостійності й активності.

Великий інтерес викликають твори мініатюри першої половини ХІІІ століття, що дійшли до нас у вигляді книжкових ілюстрацій, які були виконані майстрами багдадської або арабо-месопотамської школи. Сюди відносяться мініатюри, котрі прикрашають одну з популярних книг того часу “Маками” ал Харирі, а також ілюстрації до наукових трактатів.

Серед рукописів природознавчого змісту можна назвати “Фармокологію” Діоскорида, яку ілюстрував художник Абдалла ібн Фадлем. Не зважаючи на те, що художник передає достовірно зовнішній вид людей, їх одяг, створені їм образи мають умовно-символічний характер.

Інтерес у художньому відношенні мають ілюстрації к “Макамам” ал Харирі, де сюжетом стали розповіді про мандрівки й пригоди Аб у Зайда із Саруджа, авантюриста і поета. Численні сюжетні колізії, живі сценки з народного побуту відкривали художникам широкі можливості для ілюстрування. Мініатюри представляють парадний прийом у халіфа, зібрання вчених, відпочинок каравану, святкову процесію тощо. Ілюстрації Ібн Фадлея до “Макам” за образним рішенням складні, сповнені символіки.

У Музеї ісламського мистецтва в Каїрі зібрані книжкові мініатюри, що відносяться до Х-ХІІ століть. Ці мініатюри насичені космологічною символікою.

Розквіт турецької мініатюри припадає на ХVІ століття. Хайдар і Валі-джан заснували школу в Тебрізі. Турецька мініатюра за характером оповідна, розсудлива. Композиція побудована на чіткому лінійному й кольоровому ритмі, фігури розташовано фрізоподібними рядами, контури зображень жорсткі та вугловаті. Турецьким художникам не притаманна пластичність і лірика тебризської мініатюри.

Стиль турецької мініатюри проявився в мініатюрах рукопису “Історія султана Сулеймана”. Двадцять мінатюр зображують походи султана, урочисті прийоми, форти та міста, захоплені Сулейманом, мечеті побудовані за його наказом. Художник цих мініатюр - невідомий, але він зміг передати яскравий ритм, експресію, дію. Умовна мова живопису дозволяла художнику лише у загальній формі стверджувати життя в його багатстві [42; 49].

Мистецтво оформлення книги досягло в країнах Середнього Сходу виключної майстерності. Все вражає: віртуозність каліграфа - переписувача з його точним відчуттям лінії, витончені візерунки заставок титульних сторінок, мініатюри, що ілюструють текст. Книга сприймається як єдиний художній організм, всі частини якого - від розкішної обкладинки до орнаменту - взаємно доповнюють один одного. Створення таких шедеврів вимагало багато часу та професіоналізму.

Високу художню цінність східних манускриптів визначала мініатюра, яка не лише ілюструє текст, але урівноважує композицію сторінки та розвороту, взаємодіє з смугами тексту, вносить в книгу вишуканий ритм декоративних плям, наповнює її сяйвом прекрасних фарб.

Мистецтво мініатюри суголосне патетичному змісту, образності, метафоричній поетиці мови класичної літератури середньовічного Сходу. Художники увічнювали подвиги легендарних героїв, битви, урочисті вечірки, ліричні сцени, високі почуття кохання та вірності.

Значний внесок в еволюцію мініатюри зробила азербайджанська школа ХIV століття. Азербайджанська мініатюра відрізняється декоративністю, фігури розташовуються часто як узор у “ковровій композиції”.

Мініатюра - це живопис без світлотіні. В цьому мистецтві почуття кольору - один із головних естетичних компонентів.

Світ в мініатюрі постає у своєму святково-символічному аспекті. Часто - це розкішний сад. Його символіка викликає образ раю, квітучі галявини, сріблясті струмки, яскраві хмаринки - все це дарував людям Аллах. Образ цього прекрасного світу статичний і в той же час надзвичайно прекрасний.

В сюжетах деяких мініатюр, в їх складній символіці відчуваються містичні тенденції ісламу. Інколи містичний зміст сприймається розумом без емоційно-образної оцінки [48; 39].

Таким чином, можна зробити висновок, що в цілому, догми ісламу лише ледь торкнулися мініатюри, яка залишилася по суті світським мистецтвом. В історії мінатюри, поруч з умовно-декоративною тенденцією розвивалася й образотворча тенденція, для якої характерно розширення тематичного і сюжетного кола, переконливість реального зображення, передача побутових подробиць, інтерес до конкретної натури, до людини.

В єдності традиційного і нового, фантастичного та реального, ідеально-відволікаючого і конкретно-життєвого, розвивалося мистецтво мініатюри ісламського Сходу.

Світ східної мініатюри - це поєднання реальності, вигаданого й символіки. Її образи передають святкову атмосферу, сповнені радощів життя. Найчастіше трапляється зображення прекрасного казкового саду. Красиві будівлі, оздоблені кахлями, відкривають глядачеві внутрішні двори й розкішні покої. Все зображене - люди, будівлі, звірі, предмети, виготовлені з почуттям витонченого смаку, - об'єднане композиційним й кольоровим ритмом і створює образ чарівної краси.

Мистецтво мініатюри допомагало віднайти матеріальну форму натхненному відтворенню природи. Жанр пейзажу, започаткований у ХІІІ столітті майстрами багдадської мініатюри, набуває особливого значення в живописі Середнього Сходу. В мініатюрах школи міста Шираза з'являються унікальні зображення рафінованого пейзажу. Так, на одинадцяти мініатюрах “Антології перської поезії” (1398 р.) зображена фантастична країна з горами, вкритими квітучими деревами, стрункими кипарисами, пальмами різних видів, з річкою, яка сріблястою змійкою тече між різнобарвними горами [73; 57].

У ХV столітті центром мистецтва книги Середнього Сходу став Герат. Правителі Герата мали прекрасну бібліотеку-майстерню, де переписувалися та ілюструвалися нові манускрипти. Серед уславлених каліграфів і живописців найвідомішим художником став Камаледдін Бехзад (1450-ті роки - 1533/34 або 1535/36). Сирота з дитинства, Бехзад навчався в гератській придворній майстерні. Його яскравий талант помітив Алішер Навої, котрий відіграв велику роль у духовному формуванні маляра.

Високу майстерність і здатність передавати тонкі нюанси реальності виявив Бехзад в ілюстраціях до поеми Сааді “Бустан” (1487-1488 рр.). Одна з цих мініатюр зображає перського царя Дарія й пастухів на фоні чудового пейзажу. Раптова поява вершника лише на хвильку привернула увагу пастухів, не порушивши гармонії буття, не зупинивши спокійної течії їхнього життя.

Притаманне Бехзадові почуття гармонії віддзеркалилося в мініатюрі “Бесіда вчених у медресе”. Організовуючу роль тут відіграє будова з високим прямокутним, укритим дорогоцінними кахлями і двором, вимощеним мармуровими плитками. Суворі, ясні, чіткі лінії архітектури, витончена краса візерунків немовби переносять глядача, відповідно до сюжету, у світ піднесених і абстрактних понять. Разом з тим Бехзад зображає вчених за бесідою, брамника, смиренного жебрака, котрий потрапив до медресе, з тією природністю, яка виокремлює його мистецтво. Помістивши фігури у дворі медресе, художник зображає на дальньому плані двері, відчинені в квітучий сад, чим створює враження об'ємності [73; 61].

Новації, якими збагатив Бехзад мистецтво мініатюри, яскраво втілені в його ілюстраціях 1490-х років до рукопису Шарафаддіна Алі Йєзді “Зафарнаме” (“Книга перемог Тімура”). Книга розповідала про події реальної історії. В ній описані походи Тімура, сцени битв і облог міст, придворні церемонії, будівельні роботи. Тому й кожна мініатюра сповнена рухом, змальовує динамічне життя.

На двох аркушах показані різні періоди будівництва мечеті в Самарканді. Важкі матеріали підвозять на слонах. Фігури робітників охоплені живим ритмом праці. Композиція вміло побудована в кількох планах. Рухи людей реально відтворюють життєву ситуацію: негр і вантажник з бородою пригнуті до землі тягарем мармурової плити, яку вони несуть; один з робітників перелякано втягнув голову в плечі, чекаючи удару наглядача, котрий уже замахнувся нагаєм. Сучасники підкреслювали вражаючий вплив робіт Бехзада. “Воловинки його пензля завдяки його майстерності дають життя неживим предметам”, - писав історик ХV століття Хондемир.

З часів Бехзада дедалі частіше стали з'являтися аркуші (не пов'язані з книгою), на яких зображалися жанрові сцени чи портрети. Портрет у мусульманському мистецтві середніх віків мав специфічні риси. Художники країн мусульманського Сходу прагнули передати не стільки точну схожість та індивідуальність людини, скільки створити певні типи: знатного вельможі, могутнього правителя, мудреця, філософа, поета, юнака царської подоби - ідеального героя східної любовної лірики, Не випадково ці портрети продовжують візуальний ряд персонажів мініатюр, тільки збільшених у масштабі. В них усе відповідає канонові: пози, жести, атрибути, нарешті, ті якості, що відрізняють один тип від іншого. Зображаючи правителя, треба було підкреслити риси величності й парадності, в образі мудреця головними були його поважний вік, фізична неміч, аскетизм, в образі юнака, навпаки, - розніженість і привабливість.

Бехзад - найвідоміший портретист мусульманського Середньовіччя. Один з його портретів зображає Шейбаніхана - засновника узбецької держави Шейбанідів. Шейбан-хан у зеленій і блякло-синій гладенькій одежі сидить, схрестивши ноги, на червоному килимі на тлі великої чорної диванної подушки. Традиційною є нерухома, спокійно-величава поза; атрибути письма - чорнильниця, перо, книга підкреслюють державний розум правителя, його захопленість поезією. Бехзад зобразив і характерні риси Шейбані-хана: повне обличчя з трохи розкосими очима, широкі плечі, важкий корпус, владний жест сильних рук. Образ грізного узбецького завойовника сповнений внутрішньою силою [73; 70].

Майстерність мистецтва Бехзада вплинула на пізніший розвиток мініатюри Середнього Сходу. Значне місце в її історії належить творам представників школи Тебриза (ХVI ст.). Майстри цієї школи мають щедру палітру фарб. Великі багатофігурні композиції розгорнуті на всій площині аркуша й починають жити самостійним життям.

Головою школи й найвидатнішим її представником був Султан Мухаммад. Він брав участь (1539-1543 рр.) в ілюструванні рукопису Нізамі “Хамсе” (“П'ять поем”). У цьому манускрипті - одному з шедеврів східної рукописної книги - справжньою окрасою є мініатюра, що ілюструє поему “Хосров і Ширін”. Художник зображає царевича Хосрова, котрий милується царівною Ширін під час її купання в озері. Картина оповідає про першу зустріч закоханих і сповнення світлого й високого почуття. Митець зумів передати дух поеми Нізамі, де, як і в усій класичній поезії Сходу, любов, оспівування коханої зливаються з відчуттям краси природи.

Султан Мухаммад був автором оповідних, своєрідних батальних сцен з великою кількістю фігур і деталей, які стали типовими для школи Тебриза. Такою була унікальна, виконана на розвороті, мініатюра “Шахське полювання” до рукопису поеми Джамі “Золотий ланцюг”. У складній композиції все охоплене стрімким, живим рухом. На тлі синього неба й золотавої землі яскраві фігури мисливців, придворних і танцюристів, коней, верблюдів і ланей сплітаються в яскравому візерункові.

У подальшому розвиткові мініатюри домінував новий тип зображень, не пов'язаних з текстом рукопису. Зв'язок із книгою був порушений, яскраві картини поступилися місцем монохромним малюнкам. На окремих аркушах відтворювалися побутові сцени, умовні портрети. Найобдарованішим художником у ХVІІ столітті був Реза Аббасі - керівник ісфаханської школи. Він уславився як віртуозний рисувальник тушшю. Цікаві його замальовки простих людей, начерки та ескізи.

В умовах застійного пізньофеодального суспільства проникнення в мініатюру прийомів західноєвропейського живопису призвело до руйнування цього тендітного й витонченого мистецтва.

Отже, мистецтво мініатюри арабо-мусульманського Сходу надзвичайно багатобарвне явище завдяки синтезу реальності, вигаданого й симвоілки. Живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії створили високомистецькі зразки мініатюри де все вражає: віртуозність каліграфа, витончені візерунки заставок титульних сторінок, мініатюри, що ілюструють текст.

Таким чином, книга стає єдиним художнім організмом. Святково-символічний аспект мініатюри викликає образ раю, що дарував людям Аллах. Мистецтво мініатюри допомогло мусульманським митцям віднайти матеріальну форму натхненному відтворенню природи.

Висновки

1. Іслам - наймолодша світова релігія, яка виникла на початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розпаду родоплемінного ладу і формування там централізованої держави. Одним з засновників цієї релігії був Мухаммед (570-632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.

Термін “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим (з араб.: мусульманин). Звідси - друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще “магометанство” (від зміненого імені Мухаммед - Магомет).

З Аравії іслам поширився на сусідні країни Середнього Сходу, Єгипет, Північну Африку, Індію, Індонезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя, Європу.

Як культурно-релігійна система іслам склався на межі давніх європейської та близькосхідної цивілізацій, творчо використав елементи християнства та іудаїзму, грецької філософії та римського права, адміністративної структури давньоперських імперій і містико-метафізичних уявлень індуїзму й буддизму. Іслам став складним духовним феноменом багатогранного синтезу, де основою була арабська культура, арабський етнос, арабська державність.

2. Коран як світоглядне джерело мусульманської культури відбиває віру в єдиного бога - Аллаха, його ангелів, пророцтва, судний день, обраність. Аллах уявляється як істота з суто людськими якостями, але у рафінованому вигляді. Його характерні риси - абсолютна могутність, велич, справедливість, милосердя.

Коран вчить: існує божественна визначеність, кожній людині Аллах сформував долю - одним праведне життя та майбутнє блаженство, іншим муки.

3. Культурно-релігійні домінанти ісламу не вміщують вимог, що їх не можна виконати. Мусульманин повинен бути справедливим, допомагати бідним, платити за добро - добром, за зло - злом. До обов'язкових вчинків відносяться п'ятикратні молитви щодня, закят (мито) на користь бідних, піст (ураза), паломництво (хадж).

Одним із обов'язків в ісламі є джихад - використання різних засобів для розповсюдження та зміцнення ісламу.

Священне писання в ісламі - Коран, який був посланий Мухаммеду Богом у формі одкровень, які він повинен був донести до людей.

Істотним елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов'язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в “одкровенні” арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавши арабську писемність. З цього почалася немов би взаємодія цих двох істотних складових арабо-мусульманської культури. Так, під впливом необхідності коментувати Коран досить сильно розвинулися філологічні дослідження арабської мови. В свою чергу, Коран сприяв розширенню сфери використання та посилення позицій арабської мови скрізь, де з'являлися араби та навернені ними до ісламу представники інших народів.

Коран санкціонував зорієнтовність на активну, раціонально-вольову позицію людини у ставленні до зовнішнього світую. Високозначущість соціальної поведінки забезпечувала перспективність існування цілісного соціально організованого ісламського світу.

Принципи ісламського віровчення складають основу його обрядових та символічних дій і правил. Вони зв'язані з основними догматичними положеннями, а саме: з догматом про однобожність (таухід) - “Немає Бога, крім Аллаха”; догматом про віру в справедливість і правосуддя Аллаха (адл); догматом про визначення пророчої місії Мухаммеда і пророків, які жили до нього (нубуєва); догматом про віру у воскресіння, судний день і потойбічний світ; п'ятий догмат пов'язаний із вченням про імамат-халіфат.

Ще на ранньому етапі існування мусульманської общини склалися п'ять “стовпів” мусульманського віровчення, із яких чотири містять обрядові і моральні приписи. Перший обов'язок мусульманина, який об'єднує два основоположні догмати ісламу, отримав назву шахади (араб. - свідоцтво) - сповідання віри - і виражається у формулі “немає божества, крім Аллаха, і Мухаммед - посланник Аллаха”.

Другий “стовп” (моральний припис ісламу) - обов'язкова п'ятиразова щоденна молитва (салат). Третій “стовп” ісламу - дотримання посту (саум) упродовж місяця рамадан. Четвертим обов'язком за вимогами Корану є податок (зак'ят) на користь бідних. П'ятий “стовп” - паломництво до Мекки (хадж), яке хоча б один раз у житті повинен здійснити мусульманин, який має для цього фізичні й матеріальні умови.

Східна культура зберігала свою прихильність авторитарному деспотизму. Арабо-мусульманська культура як типово традиційна не надавала індивіду права вибору. Ісламська традиція схильна розглядати людину як таку, що не має цінності. Мислителі мусульманського Сходу у своєму погляді на людину як на “громадську істоту” трактують особистість як засіб гармонійного розвитку всього суспільства.

4. Шедеври арабо-мусульманського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія заборонила зображати Аллаха й усе, що належало до сфери божественного.

Отже, мусульманське мистецтво звільнене від візуалізації предметів і поклоніння образам. Позбавлення мінливих форм життєвої достовірності мало на меті зникнення їх і знищення в нас на очах задля того, щоб довести неможливість для людини вдихнути в речі життя, яким вони зобов'язані тільки Аллахові.

Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть, оповита рослинним орнаментом. Її купол символізував божественну красу, велична прямовисність мінаретів - божественну велич. Вигадливі письмена на стінах символізували божественне ім'я. Домінування відтінків зеленого означало вічне процвітання ідеї Аллаха.

Нехтування цілісним світом прочитувалося в непластичності архітектурного простору, в якому головними елементами були закритий двір та інтер'єр як знаки духовності, порожність, деяка бідність інтер'єру знаменували присутність незримого.

5. Оскільки в ісламі, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами та знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвиток геометричний орнамент, який у своїй основі мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом.

Під впливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, ставав складнішим. Поряд із геометричними візерунками й написами почали широко застосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як “музика для очей”, слугував художникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченим розвитком існуючи обмеження художньої творчості.

Каліграфія, найблагородніша візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах зіставляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом пов'язаним із арабським символом дерева миру, листя якого відповідає словам священної книги.

6. Мистецтво мініатюри арабо-мусульманського Сходу надзвичайно багатобарвне явище завдяки синтезу реальності, вигаданого й симвоілки. Живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії створили високомистецькі зразки мініатюри де все вражає: віртуозність каліграфа, витончені візерунки заставок титульних сторінок, мініатюри, що ілюструють текст.

Таким чином, книга стає єдиним художнім організмом. Святково-символічний аспект мініатюри викликає образ раю, що дарував людям Аллах. Мистецтво мініатюри допомогло мусульманським митцям віднайти матеріальну форму натхненному відтворенню природи.

Релігійно-художня символіка мусульманського світу - важливий компонент художньої культури.

Ця проблема на наш погляд до кінця не вичерпана. Є ще багато “білих плям” які чекають майбутніх наукових зусиль, тим більше, що іслам на сучасній культурній арені виступає як могутня духовна сила, що спирається на стабільні культурно-релігійні джерела.

Література

1.
Абу-ль-Фарадж аль-Исфахани. Книга песен. - М., 1980.

2. Абу Аля Ал Маудуді. Життєва місія пророка. - Львів, 1995.

3. Абу Аля Ал Маудуді. Принципи ісламу. - Львів, 1995.

4. Абу Аля Ал Маудуді. Способ життя в ісламі. - Львів, 1995.

5. Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред.А.М.Колодного. - К., 2000.

6. Актуальные проблемы культуры ХХ века. - М., 1993.

7. Арабская литература // Литература Востока в Средние века. - М., 1970.

8. Артановский С.Н. На перекрестке идей и цивилизаций. - СПб., 1994.

9. Аширов Н. Ислам и нация. - М., 1975.

10. Аширов Н. Мусульманская проповедь. - М., 1978.

11. Бартольдт В.В. Ислам и культура мусульманства. - М., 1992.

12. Бенедикт Р. Образы культуры // Человек и социокультурная среда. - М., 1992. - Вып.2.

13. Бернштейн Б.М. Искусствоведение и художественная культура. - М., 1994. Вопросы теории и исторического описания. - М., 1993.

14. Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. - М., 1999.

15. Васильев Л.С. История религий Востока. - М., 1983.

16. Васильев В.Н. Культ святых в исламе. - М., 1980.

17. Введение в культурологию / Отв.ред. Е.Попов. - М., 1995.

18. Взаимодействие культур Востока и Запада. - М., 1987.

19. Вебер Г.М. Избранные произведения. - М., 1990.

20. Всеобщая история архитектуры. В 12-ти т. - М., 1966.

21. Всеобщая история искусств. В 6-ти т. - М., 1966.

22. Гачев Г. Национальные образы мира. - М., 1987.

23. Гегель. Философия религии. - М., 1975., Т.1-2.

24. Геворкян А.Р. Пессимизм и религия // Вопроси философии. - 1998. - № 1.

25. Гримингем Д. Суфийские ордена в исламе. - М., 1969.

26. Грюнебаум Г.Э. Основные черты арабо-мусульманской культуры. - М., 1981.

27. Грюнебаум Г.Э. Классический ислам. - М., 1988.

28. Гуревич П. Культурология. - М., 1996.

29. Джейм В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993.

30. Джадалла М.А. Течения в исламе. - М., 1992.

31. Еремеев Д.Е. Ислам: образ жизни и стиль мышления. - М., 1990.

32. Журавский А.В. Христианство и ислам. - М., 1990.

33. Игнатенко А.А. В поисках счастья. - М., 1989.

34. Ирвинг В. Жизнь Магомета. - М., 1991.

35. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.М.Колодного і П.Л.Яроцкого. - К., 1999.

36. Історія світової культури. Культурні регіони. - К., 1997.

37. Історія світової та української культури / В.А.Греченко, І.В.Чорний та ін. - К., 2002.

38. Искусство стран и народов мира. Краткая художественная энциклопедия. - М., 1981, Т.І-V.

39. Ислам: традиции и новации. - М., 1991.

40. Ислам: Энциклопедический словарь. - М., 1991.

41. Ислам. Словарь. - М., 1991.

42. Ислам в истории народов Востока. - М., 1981.

43. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник // За ред.С.Клапчука, В.Остафійчука. - К., 2000.

44. Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство. - К., 2002.

45. Кармин О.С. Культурология. - СПб., 2000.

46. Керимов Г.М. Ислам: происхождение, история и современность. - М., 1984.

47. Керимов Г.М. Шариат и его социальная сущность. - М., 1988.

48. Конрад Н.И. Запад и Восток. - М., 1972.

49. Коран / Перекл.з араб. Я.Плотнюка // Всесвіт. - 1990. - № 6.

50. Коран / Пер.с араб.акад. И.Ю.Крачковского. - М., 1990.

51. Кузьмина М.Г., Мальцева Н.Л. История зарубежного искусства. - М., 1983.

52. Культурология / Сост.А.Радугин. - М., 1996.

53. Культурология ХХ век. Словарь. - СПб., 1997.

54. Крывлев И.А. История религий. - М., 1986. - Т.1-2.

55. Леви - Брюль Л. Мистический опыт и символы первобытных людей // Мистика. Религия. Наука. - М., 1998.

56. Линдсей Дж. Краткая история культуры. В 2-х т. - К., 1994.

57. Лирика Востока. - М., 1983.

58. Лубоцький В.І., Теремко В.І., Лубська М.М. Релігієзнавство: підручник. - К., 2002.

59. Лубський В.И. Священные книги мусульман как историко-литературный памятник. - К., 1992.

60. Лубський В.М. Мусульманське право. - К., 1997.

61. Лубський В.М. Коран, шаріат, їх соціальна суть. - К., 1990.

62. Мавлютов Р.Р. Ислам. - М., 1984.

63. Массэ А. Ислам. - М., 1982.

64. Махлина С.Г. Язык искусства в контексте культуры. - СПб., 1995.

65. Мец А. Мусульманский Ренессанс. - М., 1973.

66. Миропольська Н.Є., Белкіна Е.В., Масол Л.М., Оніщенко О.І., Владимирова Н.В. Художня культура світу. - К., 2003.

67. Немировская Л.З. Культурология. История и теория культуры. - М., 1992.

68. Основы религиоведения / Под ред. И.Н.Яблокова. - М., 1998.

69. Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. - М., 1991.

70. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 2000.

71. Панова В.Ф. Жизнь Мухаммеда. - М., 1990.

72. Поликарпов В.С. История религий. Лекции и хрестоматия. - М., 1997.

73. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. - К., 2000.

74. Піча В.М. Культурологія. - Львів, 2003.

75. Пиотровский М.Б. Коранические сказания. - М., 1991.

76. Пономарёва Г.М., Немировская Л.З., Тюляева Т.И. Основы культурологии: Учеб.пособие. - М., 1998.

77. Релігієзнавство: Навчальний посібник / За ред. М.Ф.Рибачука. - К., 1997.

78. Рукайя М. Ислам. - М., 1999.

79. Савичева Е.М. Возникновение и распространение ислама. - М., 1996.

80. Сандбаев Т.С. Ислам. - М., 1993.

81. Смирнов Н.А. Современный ислам. - М., 1960.

82. Соколов-Ремизов С. Литература, каллиграфия, живопись. - М., 1985.

83. Суфизм в контексте мусульманской культуры. - М., 1989.

84. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. - М., 1985.

85. Тримингем Дж.С. Суфийские ордена в исламе. - М., 1989.

86. Тэнасе А. Культура и религия. - М., 1975.

87. Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. - М., 1992.

88. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. - М., 1990.

89. Фрезер Д.Ф. Золотая ветвь. Исследование магии и религии. - М., 1980.

90. Человек в мире художественной культуры. - М., 1998.

91. Чизхолм Дж. Мухаммед и возвышение ислама. - М., 1995.

92. Уотт У.М. Влияние ислама на средневековую Европу. - М., 1976.

93. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. / Навч.посібник. - К., 2002.

94. Щёкин Г.В. Религии мира. - К., 1995.

95. Фан Динь Ган. Проблема Восток-Запад: Рефлексия и синкретизм. - М., 1998.

96. Юнг К.-Г. Архетип и Символ. - М., 1992.

97. Яковлев Е.Г. Искусство и мировые религии. - М., 1985.

98. Яроцький П.Л. Релігієзнавство. - К., 2004.

Страницы: 1, 2, 3


© 2010 Рефераты