Формування теїстичних образів, перехід від віри в ду-хів до віри в богів за часів Київської Русі був не швидко-плинним актом, а складним і суперечливим процесом. Адже релігійні уявлення, раз виникнувши, виявляють за-звичай дивовижну стійкість, зберігаються і за зміни умов, які їх породили; видозмінюються під впливом нових умов, взаємовпливають, часто перетворюючись на складніші тво-рення. Це повною мірою характерне й для генези релігій-них вірувань праукраїнців.

Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тоб-то їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим. І хоча українська теогонія (сукупність міфів про народження і родовід богів) розроблена мало, певна інформація про до-християнських богів ВСЄ уіС Є.

2. Пантеон князя Володимира.

У легендарному літопи-сі «Повість минулих літ», написаному, ймовірно, літопис-цем Нестором у 980 p., є такі слова: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев'яного, а голова його сріб-на, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симарг-ла, і Мокош. І жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася кров'ю земля Руська і гора та». Згадка про пантеон Во-лодимира значною мірою достовірна: київськими архео-логами знайдено кам'яний фундамент капища, де ці боги колись стояли.

Релігійна реформа Володимира все одно має багато за-гадок. Чому саме шість божеств? Незрозуміло, і яким прин-ципом керувався князь при відборі «кандидатів» до пан-теону: племінні боги чи покровителі професій. У першо-му випадку число шість співпадало б із кількістю племен, що входили тоді до складу Русі (поляни, древляни, сіверя-ни, дреговичі, кривичі й слов'яни новгородські). Але в той же час суто племінний зв'язок із божествами вже було втрачено, і кожен із них мав певні функції.

Над усіма іншими божествами пантеону був піднятий золотовусий Перун. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще за князя Ігоря -- перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Поставлено було цей ідол, можливо, при Олегові: в 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягалися «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Велесом, богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У древній Русі в жертву ідолам приноси-ли плоди землеробства, в основному печений хліб.

Перун -- бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднувалися риси античних Зевса Гро-мовержця та бога війни Ареса (Марса). Інколи Перун ви-ступав як син бога неба Сварога.

Сином Сварога є також рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог, що дає буття, тобто дух і матерію. Як свід-чить уже саме його ім'я, він джерело всіляких благ, доста-тку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов'язані з про-ханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що до-жили до наших днів, й досі використовується Дідух -- останній сніп жита, який заносять до хати і вважають свя-щенним. Дідух -- це дух поля, житній дух, дух Дажбога.

Дажбога переважно вшановували поляни. Південні ж племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослід-ники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хор-са, воно має індоєвропейське походження і означає «коло». Дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» свідчать, що Хоре був символом не Сонця, а Місяця. Але, так чи інакше, Хоре виступав божеством небес і доповнював Даж-бога.

У пантеоні князя Володимира поруч із Перуном стояв Стрибог -- бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшанову-вали не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його ім'я походить від слова «страта» («стріті» -- знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна -- його втіленням у повітрі. Стрибог вважався не тільки «від-повідальним» за негоду, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» -- дмухання в найпростіші му-зичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) -- створював музику. Пізніше Стрибог мав ім'я Позвізд (Посвистач), що вказувало на покровительство погоді. Тому його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Симаргл -- мало досліджене божество. Одні вчені іде-нтифікують його із грецьким Семигераклом, інші -- з іран-ським божеством Саеномергла (охоронцем рослин). Си-маргл -- посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргл а охоронцем земних плодів, урожаю, землеробст-ва загалом.

У пантеоні кумирів князя Володимира єдине божест-во -- Мокош (Макош, Мокоша) -- пов'язане з жіночою сфе-рою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо, їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих ру-шників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва зага-лом. Мокош, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, стру-мки. Звідси, на думку деяких дослідників, й ім'я богині -- Мокош, від слів «мокрий» і «мокнути». Коріння її культу сягає поклоніння Великій Богині-Матері. Інша думка: Мо-кош походить від ще давнішого культу води -- богині Да-ни, яку Геродот вважав ще й матір'ю всього живого, боги-нею родючості. Пізніше «обов'язки» Мокош перейдуть до християнської Параскеви-П'ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям та іншими жіночими справами.

Велес (або Волос) не входив до числа кумирів князя Володимира, можливо, лише тому, що його дуже шанова-ний ідол задовго до 980 р. вже стояв у Києві на Подолі, поблизу міських пасовищ і місця торгівлі худобою. Це відповідає літописному свідченню про нього як про «бога худоби». У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був богом поезії та музики, тобто покровителем ми-стецтва (як давньоримський Меркурій).

У язичницькій Русі був також поширений культ боги-ні Лади, яка уособлювала весну та була заступницею шлюбу і сім'ї.

Суттєвою рисою руського язичництва була відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли просто неба, а функції жерця міг виконувати старший в роді (сім'ї), князь, волхв. «Спілкуватися з богами» вміли волхви, веду-ни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями, не утворювали організованої касти. Не було навіть таємних груп, призначених для посвячення юнаків у мисливську магію.

3. Інші духи та боги.

Найдавнішими верховними богами, які не входили до пантеону Володимира, але дуже шану-валися, були Род і Рожаниці. Род видавався праукраїн-цям зачинателем усього живого. Жіночі божества Рожа-ниці були пов'язані з народженням і мали таємний зв'я-зок із зірками. Припускають, що це були богині плодючості. Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, си-ру, меду, куті. Пізніше, по прийнятті християнства, цей зви-чай не зник, і перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору, у святий куток -- покуть. Цей звичай побутує й сьогодні в Україні.

Сином Рода був Білобог -- творець землі, води і світла, а водночас і добра, що постійно боровся з Чорнобогом -- носієм лиха, зла. Таким же був і Сварог (ймовірно, від санскр. свар -- небо; або сва-рог -- той, що все породив) -- один із найголовніших українських богів. Сварог -- вла-дика світу, бог неба, небесного вогню, а також ремесел. Він мав кілька дітей-богів -- Сварожичів. Сварог -- бог, що вмирає і воскресає: він гине в полум'ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як триєдиний бог неба-світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстава вважати деякі фор-ми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) його си-мволами. Сварожим знаком споконвіку були й різні фор-ми свастики -- сварги, які широко побутують на україн-ських вишивках, писанках, кераміці. Є вони й на фресках Софійського собору в Києві -- як знак живучості язични-цьких традицій у християнстві.

Із прийняттям християнства Сварогове опікунство над вогнем і залізом переходить до православних святих Кузь-ми й Дем'яна. Проте свої панівні позиції він втрачає ще раніше. Зі зміцненням князівської влади у X ст. його го-ловні функції все більше перебирав на себе Перун.

Отже, праукраїнським богам була характерна своєрі-дна функціональна двоїстість: з одного боку, вони відо-бражали ірраціональні зв'язки людини з природою, з ін-шого -- із суспільством. Боги були розпорядниками при-родних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту, добробуту й достатку. їм притаманна і яскрава деміургічна функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша -- всі вони бо-ги-творці, що символізують вічність творення, нездолан-ність життя і розвитку.

Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, поклонялися предки українців і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу. А на-родна поетична творчість оживляла і наділяла особистіс-ними рисами чи не всі явища природи та її мешканців.

У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійсь-кий про слов'янське язичництво писав так: «Слов'яни ви-знають одного бога -- творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми... Поклоня-ються вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах воро-жать».

Виникає питання -- у що ж насправді вірили праукра-їнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницьки-ми народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ -- природу, її стихії, зем-лю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: її називали «годувальницею», «матір'ю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед зем-лею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вби-того могла пробачати злочинця).

За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя лю-дей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і бе-региням.

Вампір в уявленні язичника -- це страшна таємнича істота, що інколи висмоктує у людини кров та здатна при-нести багато іншого зла. Русичі схильні були бачити у вампірах злих покійників, яких називали «нав'є». Нав'є -- не своя людина, не родич, не пращур; він -- чужинець, з іншого племені, не похований як слід, непрощений або зло-дій. Тому його старалися задобрити приношеннями їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Однак найчасті-ше від них намагалися боронитися різноманітними замо-вляннями і заклинаннями.

Берегині, навпаки, -- добрі істоти, пов'язані з берега-ми річок, озер, морів, що поступово перетворились у на-родних уявленнях на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки також сприймалися як покійни-ці, але доброзичливіші до людей, ніж вампіри. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влашто-вувалися особливі святкування, пережитки яких у напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні у святі Івана Купайла.

У язичницькій Русі було поширеним шанування по-мерлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щу-рів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні помин-ки, тризни (ігрища зі змаганнями та гулянками), вшано-вували їх у певні дні протягом року, прикликали на час-тування. Як правило, домовик уявлявся як померлий пре-док. Що стосується людських жертвопринесень, то згадок про них майже немає, крім «Повісті минулих літ». Звідси напрошується висновок, що людські жертви ідолам були не характерним для Русі явищем.

Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи -- не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Дав-ньої Русі пов'язані з небесно-земним буттям.

«Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги -- теїстичні образи -- не лише здавалися антропоморфними, тобто та-кими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці віри-ли, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням.

Уособлення -- винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення їх на явища морально-побутового та ви-робничого характеру.

Політеїстичному язичництву, яке вже подолало демо-ністичний зооморфізм, ще треба було пройти відповідний шлях, аби досягти рівня абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра пра-українців не встигла розвинутися в завершену, повну сис-тему, бо прийшло християнство й зупинило (хоча відразу й не викоренило) її розвиток. Ось тому й зазвичай постає вона як лише уривки стародавніх вірувань, а не розвинута релігійна система. І все ж політеїстичні вірування праук-раїнців готували ґрунт для релігійності вищого порядку. Українське православ'я, яке складалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а ре-зультатом взаємодії візантійської і київської релігійних традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохри-стиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців. Вона не зникла, а набула форми компромісного існування -- двовір'я, яке в науці отримало назву православно-язичницького синкретизму (поєднання, переплетіння, взаємодії язичництва і православ'я).

4. Висновки.

Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умо-вами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в яко-му різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на од-ного;

усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;

етнонаціональні релігії -- це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;

з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віроспо-відні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;

на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;

етнонаціональні релігії -- це складний комплекс ідей, які вира-жають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релі-гійності певного етносу.

Використана література

1. Боровський Я. Світогляд давніх киян. -- К., 1992.

2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського наро-ду. -- К., 1992.

3. Історія релігії в Україні. -- К., 1999. Малерб М. Религии человечества. -- М. -- СПб., 1997.

4. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. -- К., 1996.

5. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. -- К., 1994.

6. Шилов Ю. Святині. -- К., 2001.