Теоретичні засади здійснення прямих інвестицій в конкурентному середовищі.

    1. 1 Конкурентне середовище: глобальний аспект. 7
    1. 2 Мотиви та демотиватори здійснення прямих
    іноземних інвестицій. 14

1. 3 Стратегії управління прямими іноземними інвестиціями. 25

Роль прямих зарубіжних інвестицій в економіці України та методика їх здійснення. 2. 1. Зарубіжне інвестування: значення для України. 39

2. 2. Методика та етапи здійснення зарубіжних прямих інвестицій. 43

3. Сучасні тенденції у залученні прямих іноземних інвестицій. Інвестиційний клімат України.

3. 1. Огляд сучасного стану залучення іноземного капіталу
у світовій економіці 73

3. 2. Сучасний стан і перспективи залучення прямих іноземних інвестицій в Україну 88

    Висновки та пропозиції 101
    Список використаної літератури 105
    Додаток 1 109
    Додаток 2 115
    Додаток 3 116
    Додаток 4 117
    Додаток 5 118
    Вступ

Сучасна диверсифікована міжнародна інвестиційна діяльність є вагомим чинником світового та регіонального економічного розвитку. На рівні національних економік міжнародні прямі інвестиції проявляються здебільшого як експорт капіталу та його імпорт. Залежно від ступеня зрілості національної економіки, рівня її інтегрованості у світове господарство формується мотивація та політика щодо інвестицій за кордон та іноземних інвестицій в країну. Від сьогоднішніх масштабів та темпів міжнародної інвестиційної діяльності значною мірою залежать напрямки розвитку світового господарства у майбутньому. Країни з перехідною економікою, на які сьогодні звертається увага світового співтовариства, не в змозі самостійно вийти з економічної кризи, яка охопила всі галузі економіки та соціальну сферу. До таких країн належить і Україна, яка сьогодні потребує значних обсягів капітальних вкладень в пріоритетні галузі для подальшого процесу розширеного відтворення. В той же час неприпустимо розглядати Україну як сировинний придаток розвинутих країн або орієнтуватися лише на залучення інвестицій в економіку країни. З розвитком ринкових відносин та підвищенням рівня конкуренції на міжнародних ринках необхідно більше уваги приділяти збалансованості участі нашої держави у міжнародному поділі праці. Одним з найважливіших чинників такого збалансування і виступають прямі іноземні інвестиції, чим і зумовлюється надзвичайно висока актуальність проблеми прямого іноземного інвестування для розвитку молодої незалежної держави. Метою даної дипломної роботи є: на основі аналізу теоретичних і прикладних питань розвитку прямого іноземного інвестування та руху капіталів у світовій економіці розробити ефективну систему заходів по удосконаленню процесів залучення прямих іноземних інвестицій в Україну та підвищенню її статусу на міжнародній арені з урахуванням зростаючого рівня конкурентної боротьби та розвитку науково-технічного прогресу. У зв’язку з цим у роботі вирішується ряд завдань:

1)розглядаються теоретичні аспекти прямого іноземного інвестування в конкурентному глобальному середовищі; 2)визначаються особливості здійснення прямого інвестування в умовах зростаючого рівня конкуренції у міжнародному бізнесі; 3)систематизуються основні мотиви та форми здійснення прямих іноземних інвестицій; 4)розглядаються механізми здійснення ПІІ в міжнародній економіці; 5)наводяться основні сучасні тенденції в міжнародному інвестуванні за групами країн; 6)аналізується стан, структура та динаміка ПІІ в Україну за країнами-інвесторами та галузями прикладання капіталу в Україні; 7)наводяться основні пріоритети залучення ПІІ в Україну та шляхи покращення інвестиційного клімату держави. Предметом дослідження виступають відносини в міжнародній економіці з приводу залучення та використання прямих іноземних інвестицій в міжнародному конкурентному середовищі. Останнім часом зросла кількість наукових праць з дослідження міжнародної інвестиційної діяльності, однак багато з них не враховують специфіки української економіки та не приділяють належної уваги проблемам підвищення рівня конкуренції на світових ринках. Фактологічною основою дослідження виступають міжнародні договори і угоди з питань регулювання ПІІ, законодавчі та нормативні акти України з питань здійснення іноземного інвестування та гарантій для інвесторів, статистичні дані про рух капіталу у сфері міжнародного бізнесу, в тому числі по Україні, підручники та монографії українських і зарубіжних авторів з проблем іноземного інвестування та розвитку світової економіки, матеріали періодичних видань та електронних бібліотек. Для обробки даних дослідження використано існуючі прикладні комп’ютерні програми та засоби, методи економічного аналізу та прогнозування.

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРЯМИХ ІНВЕСТИЦІЙ В КОНКУРЕНТНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

1. 1. Конкурентне середовище: глобальний аспект

Глобалізація сьогодні стала вже реальністю. Економічні процеси в країнах Тихоокеанського регіону, нові можливості, що відкриває створення єдиного Європейського ринку, змусять компанії організовувати свою роботу, рахуючись із глобальними стандартами якості, цін, дизайну і послуг. У 1994 р. на симпозіумі на тему "Схід - прорив і шанси для економіки Європи" вказувалося на величезну важливість створення транснаціональних мереж у широкому значенні цього поняття і на те, який потенціал стимулювання економічного росту і конкурентноздатності, а також виникнення нових ринків і робочих місць закладений у цьому процесі. Зараз багато говорять про єдиний європейський інформаційний простір. Структурна політика й інформаційне суспільство взаємозалежні. Нові послуги, що виникають у зв'язку з інноваціями в галузі комунікаційних технологій, повинні бути доступні всім громадянам як в індустріально розвинутих, так і в окраїнних регіонах ЄС. Сьогодні можна стверджувати, що в зв'язку з характером геополітичного розвитку і зміною рамкових економічних умов завершилася епоха локально обмеженої національної економічної політики. В сучасному світі, де в надлишку є ідеї, виробничі потужності і капітал, правила гри визначає тепер не держава, а міжнародна конкуренція. Вже не допомагає регулювання, що стосується зберігання активів і запобігання ризику. Потрібне таке регулювання, що усуває перешкоди на шляху конкуренції і впровадження інновацій, сприяє формуванню перспективної інфраструктури й організації ефективного державного керування, дозволяє удосконалювати випробувані методи на ринку праці, стимулює розширення ринків товарів і послуг. [27] Надрегіональне і навіть глобальне господарювання змушує підприємства, у тому числі середні і малі, до послідовного переосмислення своїх позицій. Поряд із використанням наявних чинників виробництва, які деякою мірою може освоїти кожний, для досягнення господарських успіхів усе більше значення набувають: організація національного і надрегіонального виробництва, що забезпечує конкурентноздатні в глобальному масштабі ціни; готовність до оновлення продукції і процесів, інвестиції у нові види послуг; застосування нових інформаційних засобів. [27] На участь у міжнародній конкурентній боротьбі мають шанси лише ті, хто найбільш успішно діє в умовах національної конкуренції. Успіху ж може домогтися тільки той, хто відповідає на виклик міжнародної конкуренції. Тому необхідно усвідомити, виробити розуміння культурних розходжень, набути досвіду використання правил гри в умовах міжнародного суперництва. І тільки тоді з'явиться реальна можливість для успішних відповідних кроків або досягнення синергічного ефекту, тобто для компетентного формування транснаціональних мереж, різного роду альянсів, що протікає на основі конкуренції і суперництва. [22] У більш інтенсивному науковому і промисловому співробітництві між Західною Європою і країнами Центральної і Східної Європи закладена велика вигода для всіх. З одного боку, для підприємств відкриваються ринки всієї Європи, з іншого - східноєвропейські підприємства й інститути опиняються в ситуації, коли вони швидко можуть витягти користь від своїх попередніх інвестицій, наприклад, у наукові, освітні і дослідницькі організації. Така магістраль із двостороннім рухом - достатня підстава для зближення інфраструктур, їх зрощування і відповідно формування юридичних і політичних рамкових умов. [35] При цьому увага повинна бути зосереджена на імпульсах для росту і конкуренції, обумовлених зближенням інфраструктур, на наслідках їх зрощування для співпраці сьогодні і в майбутньому, а також на пристосуванні і лібералізації політичних і юридичних рамок в умовах взаємозв'язку й об'єднання. Таким чином, на передньому плані знаходяться не технічні аспекти зрощування, а питання, що відносяться до суспільного розвитку. І це не тільки теми для політиків і шанси для великих господарських підприємств; ці питання стосуються малих і середніх підприємств. Можливості останніх набувають нового виміру. Вони полягають у більш високій спроможності реагувати на зміни завдяки доступу до інформації; більш швидкому в цьому зв'язку освоєнні стандартів ефективності і якості: використанні виникаючого потенціалу попиту (і відповідно одержання замовлень) уздовж так званого коридору росту, тобто регіональних і національних трас. Не великі підприємства будуть здобувати перемогу над малими, а динамічні над повільними. [27] У цих процесах неабияка роль належить прямим іноземним інвестиціям як одній з форм інвестування (поряд з портфельними). Прямі інвестиції є різновидом іноземних інвестицій, які супроводжуються контролем за діяльністю компанії навіть у випадку придбання незначної частки її акцій (на рівні 10-25%). [28] В Україні контрольний пакет акцій становить 51%. Володіння контрольним пакетом акцій зарубіжного підприємства є найвищим типом зобов’язань по відношенню до зовнішньоекономічних операцій. Воно не лише передбачає право власності на доход з капіталу, але зазвичай і більш інтенсивний обмін кваліфікованими спеціалістами і новими технологіями між країнами. Часто прямі іноземні інвестиції ідуть за досвідом здійснення експортно-імпортної діяльності. Основними характеристиками прямих інвестицій є:

контроль над ними;

високий рівень зобов’язань по відношенню до вкладеного капіталу, персоналу і технології; доступ до зовнішніх ринків;

переважання продажів від виробництва за кордоном над експортом вітчизняної продукції (як правило); часткове право власності. [28]

Проблема інвестицій загальновизнана в якості першорядної для української економіки. У цьому зв'язку питання про розмежування прямих і портфельних іноземних інвестицій має дуже істотне практичне значення і повинно одержати досить ясний відбиток у даній роботі. Основні вихідні теоретичні положення поняття прямих іноземних інвестицій можна згрупувати в наступні пункти. 1. Прямі інвестиції справляють безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку (пайова участь у будівництві й організації господарських об'єктів, повне або часткове їх придбання з метою більш ефективного використання). 2. Прямі інвестиції мають на меті одержання не тільки прибутку на капітал, але і повного підприємницького прибутку або основної його частини, а також безпосередніх або непрямих вигод від контролю над фірмою, що включає визначення її виробничої, закупівельно-збутової, інвестиційної, коопераційної, науково-технічної і фінансової політики. 3. Прямі інвестиції припускають більш високу рентабельність, ніж портфельні, і з часом ведуть до помітного відтоку прибутків материнської компанії за кордон або викликають нові капіталовкладення за рахунок реінвестиції прибутків. 4. Прямі інвестиції більшою мірою впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку, ніж портфельні. 5. Прямі інвестиції значніше, ніж портфельні, сприяють зміні місця країни в міжнародному поділі праці, впливають на національну конкурентноздатність. 6. Прямі інвестиції, на відміну від портфельних, впливають на зміну в країні відносин національної власності, викликають її відчуженість на користь іноземців. 7. Прямі інвестиції відчутніше впливають на стан конкуренції в країні, посилюючи її або призводячи до зміцнення на внутрішньому ринку позицій іноземних фірм. [28] Прямі іноземні інвестиції являють собою сьогодні одну з найважливіших і найбільш динамічних складових частин світового руху капіталу. Досвід притягнення і використання іноземних прямих інвестицій як розвинутими, так і країнами, що розвиваються, свідчить, що при належній державній політиці вони служать потужним джерелом відновлення виробничого апарату країни-реципієнта (приймаючої країни), одним із важливих генераторів її економічного росту, ефективним засобом підвищення конкурентноздатності експорту, розширення і зміцнення позицій країни у світовій економіці. Прямі інвестиції вигідні тим, що не створюють зовнішньої заборгованості, генерують ріст кількості робочих місць, звичайно тягнуть за собою приплив нових технологій і модернізацію національного виробництва, сприяють встановленню міцних розгалужених каналів господарського співробітництва національних фірм з іноземними партнерами. [39] Відомі також і ускладнення, пов'язані з безконтрольним притягненням іноземних інвестицій, що можуть виражатися в спробах закордонних корпорацій "скинути" у приймаючу країну застарілі й екологічно "брудні" виробництва, поставити під контроль національні виробництва конкретної країни з метою зміцнення своїх конкурентних позицій на світовому ринку, одержати невиправданий виграш за рахунок соціальної сфери. Однак до сьогоднішнього дня у світовому співтоваристві вже накопичений великий досвід протидії цим негативним сторонам іноземного інвестування шляхом прийняття міжнародного кодексу поводження транснаціональних корпорацій, зміцнення й удосконалення національного законодавства щодо інвестицій, розробка взаємних договорів між країнами, що регулюють порядок інвестування, захист іноземних інвестицій і інші питання, пов'язані з їх притягненням. Одним із свідчень успішного вирішення цих проблем служить помітний ріст притягнення прямих іноземних інвестицій країнами, що розвиваються, а також країнами Східної Європи. Самим великим центром прогресуючого тяжіння іноземних прямих інвестицій в останні роки став Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР). Тут складається потенційно потужний центр регіональної економіки, пов'язаної каналами активної економічної взаємодії з розвинутими країнами. Створення АТЕС (організація Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва) приводить до утворення в цьому регіоні системи багаторівневої економічної взаємодії на чолі з лідерами світової економіки - США, Японією, країнами ЄС. Особливе місце в цьому конгломераті займає Китай, що став найбільшим центром тяжіння іноземних інвестицій за межами розвинутого світу. Другим за значенням світовим центром припливу іноземних прямих інвестицій виступає Латинська Америка. Тут також спостерігається ріст щорічних вкладень, які лише в 1994 р. досягли 20 млрд. долл. і продовжують збільшуватися. [43] Серед країн, що розвиваються, можна виділити першу десятку лідерів по притягненню іноземних інвестицій. При загальному об'ємі в 73, 5 млрд. долл. прямих іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, перші десять країн одержали 58 млрд. дол. , або 79%: Китай - 27, 5 млрд. ; Сінгапур - 6, 8; Аргентина - 6, 3; Малайзія - 5, 2; Мексика - 4, 9; Індонезія - 2, 0; Таїланд - 1, 7; Гонконг - 1, 67; Колумбія - 0, 95; Тайвань - 0, 9 млрд. дол. На частку Китаю припало 37% загального потоку інвестицій [1 Портной А. М. Тенденции развития мирового рынка капиталов// США – экономика, политика, инвестиции. - 1997. - №2, с. 6-7. ]. Прямі іноземні інвестиції поділяються на декілька основних форм (рисунок 1. 1). [40]

Рис. 1. 1. Систематизація прямих іноземних інвестицій

Кожна з наведених форм має свої особливості функціонування. Але для їх створення або навпаки, припинення, існують відповідно мотиватори та демотиватори, які будуть розглянуті в наступному параграфі роботи. Таким чином, прямі іноземні інвестиції є однією з форм інвестування. Ці інвестиції, на відміну від портфельних, мають ряд специфічних ознак, основними з яких є: безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку країни; вони мають на меті одержання доходу на капітал, а також великої частки повного підприємницького прибутку; передбачають більш високу рентабельність, ніж портфельні; впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку; сприяють зміні місця країни-реципієнта відносно національної власності на користь іноземного інвестора; справляють істотний вплив на рівень конкуренції в країні. Основними формами прямих іноземних інвестицій є: підприємства зі 100% іноземного капіталу; часткове володіння компанією; придбання рухомого і нерухомого майна; концесії.

1. 2. Мотиви та демотиватори здійснення прямих іноземних інвестицій

Мотиви, за якими компанії приймають рішення про здійснення діяльності в тій або іншій країні, відрізняються великою різноманітністю. Однак умовно їх можна розділити на дві великі групи. У першому випадку фірми займаються в основному продажем товарів і послуг, вироблених в інших країнах, в іншому - інвестують кошти в створення виробничих потужностей у даній країні з метою продажу продукції на місцевому ринку або експорту її на ринки інших країн. Таблиця 1. 1. [40]

    Мотивація безпосередніх партнерів
    Види мотивації
    Умови мотивації
    1. Виробничо-економічна

1. 1. Зменшення капітальних витрат і ризиків при створенні нових потужностей 1. 2. Придбання джерел сировини або нової виробничої бази

1. 3. Розширення діючих виробничих потужностей

1. 4. Реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва 1. 5. Можливість запобігти циклічності або сезонності виробництва 1. 6. Пристосування до процесу скорочення

    2. Маркетингова
    2. 1. Зростання ефективності існуючого маркетингу
    2. 2. Придбання нових каналів торгівлі
    2. 3. Проникнення на конкретний географічний ринок

2. 4. Вивчення потреб, набуття управлінського досвіду на нових ринках 2. 5. Пристосування до умов країни, яка приймає капітал

    3. Інші мотиви
    3. 1. Пропагандистські
    3. 2. Престижні
    3. 3. Екологічні

Таким чином, цікаво з'ясувати мотиви вибору компаніями тієї або іншої стратегії, а також ступінь подібності або розходження проблем, з якими вони зіштовхуються у своїй діяльності. Компаніям, що мають намір поставляти продукцію за кордон, не обов'язково створювати підприємства в даній країні, оскільки в них є можливість просто продати ліцензію на виробництво своїх товарів або послуг з метою одержання прибутку з ліцензійних платежів. Проведене Європейським бізнес-клубом (м. Москва) обстеження показало, що уявлення, яке існує на Заході, про те, що відбувається в країнах колишнього соцтабору, дуже далеке від реальності. Зокрема, респонденти вважали серйозною проблемою (демотиватором) зовсім не злочинність або корупцію, а неадекватне і постійно мінливе податкове законодавство. Наступними за ступенем важливості були названі проблеми, що відносяться до забезпечення прав власників і кредиторів, митного регулювання, ризиків політичних змін, нестійкості макроекономічної ситуації, нерозвиненого банківського сектора, системи бухгалтерського обліку і тільки після цього - до корупції. Ризик експропріації власності, сваволя з боку державної і місцевої влади, а також неплатежі місцевих замовників розцінювалися як проблеми, що мають не найбільше значення. І нарешті, труднощі, пов'язані з якістю робочої сили або управлінських кадрів, постачальниками, злочинністю, рекетом і бартером, були віднесені до категорії не дуже істотних. Одним з основних мотиваторів іноземні інвестори відносно країн СНД називають обсяги ринку. Представники промислових і транспортних підприємств називають у числі найбільш важливих чинників, що вплинули на їх рішення, близькість до країни, де діють материнські компанії, однак для компаній з інших секторів цей чинник, має другорядне значення. Можливість перебороти торгові бар'єри також називалася серед важливих причин - причому компанії, що займаються збутом продукції, і транспортні підприємства вказують на цей чинник навіть частіше, ніж промислові підприємства. При цьому респонденти зазначили, що наявність кваліфікованих кадрів мало для них досить важливе значення, причому на рішення про здійснення інвестицій вплинула також низька вартість робочої сили. Іноземні компанії мають на меті виробництво продукції і надання послуг для місцевого ринку, про що свідчить низька частка експорту в загальному обсязі випущеної ними продукції. Можливість скорочення транспортних витрат не відіграє значної ролі для всіх учасників інвестиційного процесу, за винятком компаній, що займаються збутом продукції. Те ж саме відноситься до податкових пільг, можливостей виходу на ринки третіх країн і доступності сировини (значна частина інвестицій у сировинному секторі була здійснена американськими компаніями). Аналогічним способом, грошові потоки мали для учасників опитування другорядне значення при ухваленні рішення про здійснення тут інвестиційної діяльності. Виняток у цьому випадку складають лише банки і транспортні компанії. І нарешті, відносна м'якість екологічних норм, мабуть, не відіграла при прийнятті інвестиційних рішень ніякої ролі. Найважливішою причиною переваг здійснення виробничої діяльності в країні (порівняно з продажем ліцензій) є прагнення утримати за собою контроль над прибутками, збутом, якістю продукції й дещо меншою мірою - за рухом коштів. Наступним по ступені важливості є захист власних ноу-хау і можливість зрозуміти особливості роботи на місцевому ринку, однак ці чинники мають лише обмежене значення. До найбільш серйозних проблем, з якими зіштовхуються іноземні інвестори, можна віднести наступні. Найбільш серйозною проблемою, що випереджає інші труднощі по ступені важливості, є неадекватне і постійно мінливе податкове законодавство. Потім ідуть проблеми, пов'язані зі слабким забезпеченням прав власності і прав кредиторів, діями митних органів, ризиком змін у політичній сфері, хитким макроекономічним положенням, нерозвиненим банківським сектором, системою бухгалтерського обліку і корупцією. Саме по собі податкове законодавство сприймається як більше зло, ніж податкові органи, покликані забезпечувати його дотримання. Навпаки, митні органи й меншою мірою постійні зміни зовнішньоторговельної політики розглядаються як більш серйозна проблема, ніж торгова політика як така. Ризик вилучення власності і свавілля з боку владних структур, як загальнодержавних, так і місцевих, були віднесені до категорії проблем, не самих першорядних за ступенем важливості. Те ж саме відноситься до неплатежів замовників і неадекватного захисту прав інтелектуальної власності. Захист прав інтелектуальній власності розглядається багатьма як менш серйозна проблема, ніж забезпечення прав власності в цілому. Ця точка зору послідовно виражається представниками всіх секторів, і хоча компанії, що використовують більш передові виробничі технології, природно, більше стурбовані захистом прав інтелектуальної власності, їхні представники все одно вважають, що забезпечення прав власності в цілому являє собою більш серйозну перешкоду, ніж захист прав інтелектуальної власності. Якість матеріалів і комплектуючих, що поставляються внутрішніми підприємствами, а також своєчасність їх постачання, також відноситься до демотиваторів здійснення іноземного інвестування. Бартер, одна з основних особливостей роботи на вітчизняному ринку, про яку багато говориться в західній пресі, також не викликає в інвесторів серйозних заперечень. І нарешті, всупереч широко поширеній на Заході думці, організована злочинність і рекет, а також звичайна злочинність, займають останні місця в переліку перешкод, з якими зіштовхуються іноземні інвестори. Порядок розподілу проблем за ступенем важливості носить стійкий характер у всіх секторах. Компанії, що беруть участь у промисловому виробництві, підкреслюють серйозність проблем, пов'язаних із нерозвиненістю банківського сектора. Навпаки, банки віднесли до числа першорядних проблему неадекватного захисту прав кредиторів. Неплатежі клієнтів і системи бухгалтерського обліку також мають для них більше значення, ніж для інших. Для консультаційних фірм надзвичайно важлива проблема недостатнього захисту прав власності. Так само, як і банки, вони більшою мірою, ніж інші, страждають від несвоєчасних платежів клієнтів і недосконалості системи бухгалтерського обліку. Компанії, що займаються збутом продукції, розцінюють у якості більш серйозних проблеми, пов'язані з діями митних органів, і, може бути, внаслідок цього ставлять корупцію на більш високе місце, ніж більшість інших учасників опитування. Транспортні компанії також підкреслюють серйозність проблем, створюваних митними органами. Більшою мірою страждають від проблем структурного характеру (таких, як недосконалість законодавства) і меншою - від дій влади підприємства, які займаються виробництвом продукції. Вони ставлять на більш високе місце такі труднощі, як нерозвиненість банківського сектора, а також недосконалість податкового законодавства і торгової політики, тоді як торговельним компаніям більший збиток наносять податкові і митні органи, а також неплатежі замовників. Наявність або відсутність у країні інших іноземних інвесторів також впливає на рішення компаній зайнятися тут інвестиційною діяльністю. У цілому цей чинник не справив серйозного впливу на процес прийняття інвестиційних рішень. Проте, присутність у країні інших інвесторів якоюсь мірою вказує на наявність прибуткового ринку і полегшує інвесторам оцінку ефективності своїх інвестиційних проектів. Крім цього, іноземні компанії часто сприймаються ними як потенційні клієнти і замовники. У випадку відсутності на ринку інших іноземних інвесторів можливість з’явитися на ринку першим і мати з цього вигоду також відіграє деяку роль в ухваленні рішення. [38] Материнські компанії, що здійснюють діяльність у банківському секторі і сфері збуту продукції, а також консультаційні фірми віддають перевагу володінню 100% акціонерного капіталу підприємства. Усі банки і більше половини консультаційних і торгових фірм знаходилися в повній власності іноземних інвесторів. Однак промислові і транспортні компанії частіше організовані як спільні підприємства і рідше на основі іншої форми спільної власності. Про це свідчить той факт, що лише трохи більше чверті цих компаній знаходяться в повній власності іноземних інвесторів. Крім цього, цікавим є відносний розмір внеску кожного з партнерів у статутний капітал спільного підприємства. На початковому етапі реалізації проекту 90% іноземних підприємств внесли значно більший, ніж вітчизняні партнери, внесок у технології виробництва, управлінні і маркетингу. Це відноситься також до фінансових ресурсів і торгової марки. Так само біля 90% фірм внесли у вигляді внеску в статутний капітал найбільш значну частину устаткування, і майже три чверті фірм залучили найбільшу частину науковців. При цьому вітчизняні партнери майже в половині випадків внесли свій внесок у статутний капітал у вигляді знання особливостей роботи на місцевому ринку і майже в двох третинах випадків - у вигляді будівель і споруд. Прагнення одержати монопольну або олігопольну ренту в більшості випадків не є вирішальним чинником при ухваленні рішення про здійснення інвестицій, оскільки жодне з обстежених підприємств не мало монопольного положення на ринку і тільки 20% компаній діяло на ринках, де було менше п'яти конкурентів. Багато компаній і промислових підприємств, використовують відносно нові, передові технології. Для компаній, що базуються в регіонах, головну роль відіграє наявність спеціальних чинників виробництва або компаній-партнерів. Інвестиції, що раніше здійснювалися в даному регіоні, також є важливим чинником, що визначає місце реалізації нових інвестиційних проектів. Ані податкові пільги, ані рекомендації, які стали результатом обстежень, що проводилися з метою визначення умов для підприємницької діяльності в тому або іншому регіоні, не справляють істотного впливу на вибір місця розташування підприємства. Розмір підприємства відіграє роль тільки в одному випадку: великі промислові компанії вказують на наявність проблем із постачальниками і податковими органами значно частіше, ніж дрібні підприємства. І хоча проблеми з податковими органами оцінюються ними як досить серйозні (можливо, це пов'язано з тим, що на великих підприємствах частіше проводяться податкові перевірки), труднощі, пов'язані з постачальниками, відносяться до категорії не самих значних. [41] Наведені вище перешкоди (демотиватори) характерні для економіки сучасної України. Про це свідчать наступні статистичні дані. Інвестиційна активність в Україні в останні роки відрізняється крайньою млявістю. У 1996 -1998 р. щорічний приріст іноземних капіталовкладень склав 600-650 млн. дол. , державних інвестицій в економіку - 600 млн. дол. (в основному субсидій і дотацій), довгострокового кредитування комерційними банками - 50 млн. дол. При цьому на частку позичок підприємствам на термін більше одного року припадало лише 10-11% кредитних портфелів банків. Така ситуація вкрай несприятлива в умовах неефективної структури української економіки. [54] Лякає інвесторів в першу чергу не стільки політичний, скільки економічний ризик. І якщо проектні організації ще якось можуть передбачати мікроекономічні ризики, то проблема впливу макроекономічної кризи на проробку, реалізацію й експлуатацію інвестиційного проекту навряд чи може бути успішно вирішена в найближчому майбутньому. У різних країнах в такій ситуації використовують різні інструменти стимулювання іноземних інвестицій на макрорівні (таблиця 1. 2) [41] Таблиця 1. 2.

    Форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності
    Форми
    Інструменти
    1
    2
    1. Фінансово-кредитне стимулювання
    1. 1. Безпроцентні кредити
    1. 2. Пільгові кредити
    1. 3. Інвестиційні гарантії
    2. Податкове стимулювання
    2. 1. Зниження ставки податку
    2. 2. Податкові угоди з іншими країнами
    2. 3. Зняття податків на реінвестиції
    2. 4. Безмитний імпорт обладнання та/або сировини
    2. 5. Прискорена амортизація
    2. 6. Податкові кредити
    1
    2
    3. Стимулювання інфраструктурного забезпечення

3. 1. Надання землі у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3. 2. Надання будівель і споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3. 3. Субсидії на користування енергією

    3. 4. Транспортні гранти
    3. 5. Пільги щодо фрахту
    4. Стимулювання конкретних інвестиційних проектів

4. 1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і природозберігаючого обладнання 4. 2. Гранти проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці 4. 3. Сприяння в проведенні техніко-економічних обґрунтувань проектів 4. 4. Гранти на проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт 5. Протекціоністські заходи

5. 1. Тарифи та нетарифні інструменти

Під безпекою інвестиційного проекту в кризовий період розуміють ступінь захисту його найважливіших показників (період окупності, чиста поточна вартість, внутрішня ставка прибутку) від впливу змін у навколишньому економічному середовищі. Всі заходи для запобігання впливу кризи на проект найкраще передбачити на стадії концептуальної проробки, коли ідея знаходить загальні обриси, документально оформлюється і одержує джерела ресурсів, у тому числі фінансових. Інвестиційна стадія - найбільш критична. Чим глибший рівень реалізації проекту, тим вищі можливі втрати його спонсорів і організаторів. Головне тут - швидкість реакції, негайне застосування раніше передбачених заходів або виробіток нових. Ризики залежать також від розміру проекту. Невеликий проект має приблизно однаковий рівень ризику з дуже великим. Насамперед це пов'язано з життєздатністю проектів. Малий проект здатний легко одержати додаткову підтримку в силу невисокої вимогливості до об'ємів ресурсів, необхідних для успішного завершення. Учасники ж великого проекту можуть розраховувати на додаткову підтримку ззовні як фінансовими, так і матеріальними ресурсами через його важливість для компанії або держави. Крім того, малі проекти надзвичайно мобільні і легко перебудовуються під зовнішні умови, що змінюються, а великі зазвичай застраховані. Що стосується середніх проектів, то вони не настільки мобільні як малі, і часто їх засновники не в змозі застрахуватися від фінансових втрат. Відповідно і вплив кризи на них більший, однак за рахунок спеціальних заходів рівень ризику можна згладити. [31] Розрахункові міри включають:

забезпечення запасу стійкості по критичних параметрах;

представлення показників і параметрів техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) у твердій валюті, введення поправочного коефіцієнта на інфляцію; розробку декількох (мінімум трьох) варіантів реалізації проекту при різних вхідних параметрах; розрахунок меж гнучкості показників рентабельності проекту стосовно мінливості зовнішніх параметрів; побудова наскрізного "дерева рішень" проекту.

Перелік ризиків, що враховуються при складанні інвестиційного меморандуму, включає наступні елементи: Власність, акціонери: структура акціонерного капіталу; цілі, задачі й інтереси акціонерів. Управління і керованість компанією: організаційна структура; професійна компетентність керівників, їх спроможність справитися з проблемами росту. Персонал: взаємовідносини в колективі; ключові фігури і залежність компанії від них. Клієнти: найбільші клієнти і залежність компанії від них; залежність компанії від платоспроможного попиту з боку клієнтів. Ринок: опис ринку і його характеристики (насичений/ненасичений, конкурентний/неконкурентний, зростаючий/стабільний і інші); конкуренція (у даний час і прогнозована на найближчі 5-7 років); поява нових ринкових факторів і здатність компанії оперативно на них реагувати. Збут: особливості збутової системи компанії; залежність компанії від власної системи збуту (дилерів, дистрибьютерів, агентів і ін. ) - об'єктивні і суб'єктивні чинники. Система постачання: число найбільших постачальників; галузева і географічна концентрація постачальників; залежність компанії від власних постачальників і її спроможності змінити структуру закупівель без відчутного збитку; наявність "неафішованих" договірних відносин. Продукція: на якому етапі життєвого циклу знаходиться продукція компанії: конкурентні переваги і недоліки; можливість і необхідність диверсифікації асортименту продукції (стратегія розвитку бізнесу); наявність і залежність від післяпродажного сервісу. Виробництво: особливості виробничого процесу; ефективність організації виробництва; рівень технічного оснащення (достатність/ недостатність) і необхідність дооснащення/переозброєння; приховані активи і пасиви; тривалість виробничого циклу, його збіг з фінансовим (для оцінки достатності оборотного капіталу); вплив прав користування і розпорядження (оренда приміщень, устаткування, лізинг) на надійність бізнесу, собівартість продукції. Активи: права власності компанії (матеріальні і нематеріальні активи), їх чистота і вразливість; достовірність оцінки вартості активів (балансова вартість/ринкова вартість); залежність компанії від прав користування і розпорядження, переданих компанії (оренда, ліцензії, патенти й ін. ). Фінанси: повнота, достовірність, доступність і прозорість систем обліку і звітності; професійна компетентність керуючих і фахівців в галузі управління фінансами і бухгалтерським обліком; вразливість звітних результатів з боку контролюючих органів з погляду можливих збитків. Репутація: ділова репутація компанії (на підставі опитувань); чинники, здатні завдати шкоди репутації компанії. Вихід із компанії: видимі на сучасному етапі можливі шляхи виходу з компанії і пов'язані з цим проблеми. Резюме: схильність оперативних результатів діяльності компанії до впливу позитивних і негативних чинників: Виявлення й оцінка ризиків відбувається в ході численних особистих зустрічей менеджерів інвестора з підприємцем, співробітниками компанії, опитувань клієнтів і постачальників, збору даних з доступних джерел, вивчення досліджень ринків, проведених спеціалізованими компаніями. Таким чином, іноземні прямі інвестиції є досить відчутними до мотивуючих та демотивуючих факторів країни-реципієнта. Основними видами мотивації прямих іноземних інвестицій є: виробничо-економічна мотивація (придбання сировини, можливість запобігання циклічності тощо); маркетингова (зростання ефективності маркетингу, проникнення на конкретний географічний ринок тощо); інші (екологічні, персональні, престижні). Основними проблемами (демотиваторами), з якими стикаються іноземні інвестори, є: мінливість податкового законодавства; свавілля органів державної влади та корупція, організована злочинність, проблеми митно-тарифного регулювання; недисциплінованість постачальників і замовників; нерозвиненість ринкової інфраструктури (банки, біржі тощо). У зв’язку з цим можна виділити напрямки стимулювання іноземних інвестицій. Заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій до країни-реципієнта є: податкове стимулювання, фінансово-кредитне стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, конкретних інвестиційних проектів, протекціоністські заходи.

1. 3. Стратегії управління прямими іноземними
інвестиціями

Переваги системи стратегічного управління, що визначили її широке поширення за кордоном, полягають у тому, що вона дозволяє сформулювати глобальні цілі розвитку фірм, сформувати позицію менеджерів вищої і середньої ланки, оперативно адаптуватися до змін ринкового середовища і тим самим підвищити конкурентноздатність організації. Процес стратегічного управління носить циклічний, ітераційний характер і включає наступні етапи: 1)системний аналіз перспектив, небезпек і можливостей, що відкриваються перед організацією; 2)розробка сценаріїв майбутнього, аналіз впливу чинників зовнішнього середовища з урахуванням імовірності виникнення тих або інших ситуацій; 3)визначення головних цілей, побудова дерев цілей, порівняння цілей і підцілей зі сценаріями майбутнього; добір проблем, що передбачається вирішувати за допомогою стратегічного управління; 4)розробка альтернативних стратегій досягнення цілей, вибір типових стратегій, планування необхідних ресурсів; 5)розробка стратегічних програм, що реалізують як загальну, так і окремі стратегії; 6)проектування системи впровадження і контролю стратегічних планів. [45] Під стратегією зазвичай розуміють набір найбільш загальних правил, що визначають довгострокові дії, забезпечують виконання місії організації. При цьому в якості місії виступає глобальна ціль, що визначає причину існування організації. Місія як найбільш загальна мета інвестування може полягати в наступному: = зберігання або перерозподіл власності шляхом придбання контрольних пакетів акцій; = забезпечення доступу до дефіцитних видів продукції (послуг), майнових і немайнових прав; = участь в управлінні підприємством за рахунок придбання великих або блокуючих пакетів: = захист інвестицій від інфляції;

= зберігання і приріст капіталу;
= одержання регулярного поточного прибутку.

Перші три з перерахованих вище глобальних цілей визначають стратегічний тип інвестора (прямі іноземні інвестиції). [45] Інвестиційна стратегія залежить від місії інвестора і визначає не тільки досягнення довгострокових цілей, але і тактику вкладення засобів: у які проекти, коли і через які проміжки часу варто інвестувати. Крім загальної стратегії інвестування іноді формуються окремі субстратегії. Вони носять, як правило, короткостроковий характер і розробляються як реалізація основної стратегії для конкретного виду інвестицій. [46] В залежності від цілей інвестування, типу управління, характеру економічної ситуації і множини інших чинників можна виявити різноманітні стратегії. Для стратегічного інвестора, основна місія якого полягає в розширенні сфери свого впливу й участі в управлінні підприємством, можна виділити стратегії ефективного власника і спекулятивного злиття (або поглинання). Стратегія ефективного власника. У випадку використання цієї стратегії місія інвестора полягає не тільки в одержанні доступу до визначених видів продукції і забезпеченні контролю за фінансовими потоками, але й у підвищенні науково-технічного і виробничо-збутового потенціалу, фінансовому оздоровленні підприємства-емітента. Основний прибуток, одержуваний інвестором, носить довгостроковий характер і утворюється в результаті господарської діяльності підприємства. Відповідно для здійснення цієї стратегії необхідні значні ресурси не тільки на придбання контрольного пакета, але і для розвитку емітента. На більш пізніх етапах ефективний власник може здійснювати "розкручування" акцій підконтрольного підприємства, у тому числі і на міжнародних ринках. Нарешті, після того, як підприємство стало високорентабельним, а його акції значно виросли в ціні, інвестор, що використовує цю стратегію, може одержати прибуток за рахунок продажу свого пакета. За кордоном таку стратегію використовують венчурні фонди, що фінансують розвиток інноваційного бізнесу. У якості передумов використання даної стратегії необхідно відзначити не тільки наявність значних фінансових ресурсів, але і досвід, зв'язки, а також знання технології виробництва, ринків збуту й інших особливостей контрольованого підприємства. Стратегія спекулятивного злиття або поглинання. Основна місія цієї стратегії полягає в придбанні контрольного пакета акцій для забезпечення доступу до дефіцитних видів продукції (послуг), фінансових ресурсів або з метою одержання в розпорядження вигідних об'єктів нерухомості, інших майнових і немайнових прав. Застосування цієї стратегії стосовно великих підприємств дозволяє переключити значні фінансові потоки на свої дочірні посередницькі фірми, офшори, банки. Інвестори, що використовують цю стратегію, можуть одержати прибуток при реалізації пакета акцій кінцевому інвестору або за рахунок управління грошовими потоками підприємства. Мета застосування даної стратегії стосовно дрібних підприємств може полягати в придбанні вигідних площ у престижних районах для використання їх під офіси, склади, для зведення нових будинків. Таким чином, головною відмінною рисою цієї стратегії є не розвиток підприємства, а одержання доступу до майнових і немайнових прав. У якості передумови використання розглянутої стратегії можна вважати приналежність інвестора до фінансово-промислової групи (ФПГ), банківських або торгово-посередницьких структур, що володіють необхідними ресурсами для скупки контрольного пакета акцій. Ця стратегія може бути використана, як правило, на початковій стадії приватизації, коли на підприємстві тільки починається боротьба за переділ власності. [45] В залежності від направленості виділяють стратегії вертикальної інтеграції та диверсифікації. Вертикальна інтеграція означає, що стадії виробництва і розподілу охоплені однією ієрархічною системою корпорації. Вертикальна інтеграція призначена для заміни ринкового механізму внутрішніми операціями. Таким чином, вертикальна інтеграція може бути подана як система, у якій компанія, що займається основним виробництвом, контролює фірму, виробництво якої доповнює ключове. За напрямком виділяють: • вертикальну інтеграцію "вниз" (backward integration), коли фірма, зайнята основним виробництвом, одержує контроль над виготовленням сировини і напівфабрикатів; • вертикальну інтеграцію "вгору" (forward integration), коли фірма набуває контролю над наступними технологічними стадіями, включаючи також розподіл. За охопленням розрізняють:

• повну вертикальну інтеграцію (існує між двома стадіями виробництва А і В, коли все виробництво стадії А передається на стадію В); • часткову вертикальну інтеграцію (існує, коли стадії А і В не повною мірою перекриваються всередині однієї корпорації). Узагальнюючи різноманітні цілі вертикальної інтеграції, Т. Коно виділив наступні чотири групи: 1. Усунення непевності. Щоб забезпечити постачання матеріалами і компонентами, а також збут товарів, необхідний контроль наступних за виробництвом процесів. 2. Обмеження конкуренції шляхом монополізації постачання сировиною і напівфабрикатами, а також каналів розподілу. 3. Поліпшення якості продукції і зниження витрат. Коли досягається синергічний ефект при подібності технологій, використовуваних у виробничих процесах основної і інтегрованої фірм, результатом вертикальної інтеграції є переваги, породжені масовим виробництвом. Коли у виробництві компонентів і кінцевої продукції використовується подібна технологія, якість компонентів поліпшується, що дозволяє реалізувати переваги великомасштабного виробництва. 4. Швидке пристосування до технологічних змін шляхом планомірного регулювання напрямків і масштабів виробництва. Реалізація цілей вертикальної інтеграції, забезпечення більшого контролю над зовнішнім оточенням можуть принести фірмі цілий ряд важливих стратегічних переваг. [22] У реальній практиці міжнародного бізнесу вибір між вертикальною інтеграцією і одноразовими контрактами не є єдиною альтернативою. Постачання сировинних матеріалів і компонентів часто припускає встановлення довгострокових взаємовідносин між фірмою-постачальником і фірмою-виробником. Прикладами довготермінової взаємодії служать також відносини між виробниками, дистриб’юторами і роздрібною торгівлею. Ці взаємовідносини супроводжуються різним ступенем формалізації, тобто в ряді випадків умови співробітництва й обов'язки кожної із сторін докладно розписуються в контрактах, у той час як в інших ситуаціях відношення базуються насамперед на довірі між партнерами. Рішення щодо застосування стратегій диверсифікації, тобто розширення напрямків діяльності фірми, включають розгляд двох груп питань: 1. Чи дає новий напрямок (галузь) кращі можливості одержання прибутку в порівнянні з можливостями, наявними в галузі, де вже функціонує фірма? 2. Чи може фірма створити конкурентну перевагу над вже функціонуючими в галузі фірмами? Як правило, можливості диверсифікації розглядаються в наступних ситуаціях: • стагнація традиційних ринків, посилення тиску з боку конкурентів, старіння асортименту продукції; • досягнення фірмою монопольного положення на ринку;

Страницы: 1, 2, 3, 4