p>• більш висока забезпеченість фірми фінансовими ресурсами в порівнянні з потребами експансії в традиційних напрямках діяльності; • економічна неефективність додаткової експансії в напрямках основної діяльності; • виникнення необхідності розподілу ризику;

• посилення циклічності основного бізнесу.

Емпіричні дослідження показують характерну для компаній розвинутих країн тенденцію до значного зменшення числа однопродуктовых компаній. 80-і і 90-і роки, однак, ознаменовані зворотною тенденцією. Так, у Великобританії, де ступінь диверсифікованості компаній була найвищою, у 80-х роках помітніше стало прагнення до використання більш концентрованих корпоративних стратегій. Аналогічні стратегії, часто супроводжувані значними дивестиціями, активно реалізуються і головними американськими компаніями. Тенденції до росту конгломератів у 50-60-х роках багато в чому визначалися домінуючими в той час уявленнями про універсальність інструментів і принципів загального менеджменту. Універсальність цих принципів припускала, що професійні менеджери, використовуючи набір методів фінансового контролю, системи управління персоналом, могли управляти високодиверсифікованими корпораціями, не зазнаючи при цьому значних проблем, пов'язаних з особливостями різних галузей. У 70-х роках проста логіка опортуністичного росту конгломератів була замінена більш складними підходами до оцінки ключових стратегічних рішень щодо диверсифікації, включаючи вибір галузей і ринків, а також способів конкурентного позиціонування на цих ринках. У зв'язку з досить низькою фінансовою результативністю багатьох високодиверсифікованих компаній у 80-х роках акцент змістився в бік проблем максимізації акціонерної цінності (shareholder value maximization). У рамках цього підходу кожний підрозділ корпорації оцінювався на предмет внеску (позитивного або негативного) у створення акціонерної цінності. [22] Аналізуючи мотивацію, а також доцільність і ризики диверсифікації, необхідно виділити два основні різновиди цієї стратегії: зв'язана і незв'язана (конгломеративна) диверсифікація. Під зв'язаною диверсифікацією розуміється диверсифікація, у якої об'єднуючі напрямки діяльності мають стратегічні подібності. Ці стратегічні подібності в багатьох випадках дають можливість повного або часткового використання загальної виробничих технології, каналів розподілу, науково-дослідної бази, торгової марки, реклами, системи постачання, управлінського "ноу-хау", тобто практично всіх операційних ланок фірми. Основним мотивом зв'язаної диверсифікації є забезпечення синергізму й економії на масштабі (economy of scope) за рахунок перерахованих вище стратегічних подібностей між об'єднуваними напрямками діяльності, а також перетинів у цільових сегментах покупців. Виділяють наступні варіанти зв'язаної диверсифікації:

• розширення за допомогою придбань існуючих або будівництва нових підприємств по виробництву продуктів, маркетинг яких дає можливості використання наявного збутового персоналу, об'єднання рекламних зусиль і діяльності по розподілу; • використання тісно пов'язаних технологічних;

• збільшення завантаження виробничих потужностей;

• підвищення рівня утилізації наявних природних ресурсів і запасів сировинних матеріалів; • наявність потенціалу підвищення операційної ефективності придбаної фірми; • використання торгової марки і репутації організації;

• придбання нових фірм, що дозволяють підсилити конкурентноздатність даної фірми на основних напрямках діяльності. Синергія, що була головним мотивом зв'язаної диверсифікації, утвориться за рахунок технологічних і ринкових подібностей об'єднуваних напрямків діяльності. Являючи собою важливі передумови успіху такої диверсифікації, технологічні і ринкові подібності відносяться, насамперед, до операційної однорідності галузей (тобто до таких сфер, як розробка продукту, виробництво і маркетинг). Однорідність між напрямками діяльності (галузями) може також існувати на стратегічному рівні. Саме на врахуванні стратегічної однорідності, на додаток до однорідності операційної, варто акцентувати увагу, плануючи зв'язану диверсифікацію. При визначенні відповідності нового напрямку існуючому у фірми бізнес-портфелю найбільш важливими чинниками, швидше за все, будуть спроможність менеджерів застосовувати стратегії, процедури розподілу ресурсів, системи контролю, схожі з використовуваними в даний час. На додаток до розгляду питань галузевої однорідності М. Портер у своїй роботі "Конкурентна перевага" розвиває концепцію стратегічної відповідності, виділивши три основні категорії: 1) ринкові відповідності;

2) операційні відповідності;
3) управлінські відповідності.

Ще одним потенційним ризиком зв'язаної диверсифікації є те, що фірми, які її здійснюють, можуть стати об'єктами санкцій з боку інститутів антимонопольного регулювання. На відміну від зв'язаної диверсифікації, стратегія незв'язаної (конгломеративної) диверсифікації не припускає забезпечення синергічних ефектів. Основні задачі в даному випадку пов'язані з підвищенням фінансової результативності корпорації. Серед мотивів (причин) конгломеративної диверсифікації найбільш типові наступні: 1. Балансування грошових потоків. Так, з метою зниження залежності від зовнішнього фінансування компанія може придбати фірму, конкурентні позиції якої дозволять забезпечити стабільні грошові потоки. 2. Більш раціональне використання фінансових ресурсів. Грошові потоки, що надходять від підрозділів, які працюють у стагнуючих галузях, можуть бути використані новими підрозділами, що функціонують у галузях, які зростають. 3. Можливості придбання нового бізнесу по низькій ціні ("bargain-price"). Такі можливості існують у галузях, які знаходяться на стадії спаду, коли фірми прагнуть швидко вийти з бізнесу, мінімізуючи втрати в майбутньому. 4. Зниження ризику. Істотна залежність від однієї продуктової лінії може стимулювати конгломеративну диверсифікацію. Крім того, ініціювання конгломеративної диверсифікації може бути спрямоване на подолання циклічного характеру основного бізнесу. З цього погляду ефективність конгломеративної диверсифікації може бути вища, ніж диверсификації зв'язаної. 5. Інтереси управлінського персоналу. У випадку спаду основного бізнесу працюючі за контрактом менеджери можуть бути зацікавлені в конгломеративній диверсифікації, насамперед через необхідність збереження роботи. Даний випадок ілюструє можливий варіант конфлікту між стейкхолдерами (акціонерами фірми і менеджерами). 6. Захист від поглинання. Конгломеративна диверсифікація може зробити фірму непривабливою або недоступною для поглинання іншою фірмою. 7. Податкові сподівання. Можливість, що відкривається за допомогою конгломеративної диверсифікації, диференціації режимів оподатковування підрозділів корпорації часто дозволяє зменшити сумарні податкові платежі. [22] Незважаючи на потенційну принадність перерахованих вище й інших мотивів конгломеративної диверсифікації, ця стратегія має ряд істотних недоліків. Одним із головних недоліків є значне ускладнення управлінських процедур. Чим більше число різних видів бізнесу, тим складніше для корпоративних менеджерів: розуміти і регулювати процеси, що відбуваються в підрозділах; аналізувати стратегічні проблеми, які стоять перед підрозділами; оцінювати стратегічні плани, запропоновані менеджерами підрозділів. Крім того, характерна для конгломеративної диверсифікації відсутність стратегічних відповідностей між напрямками діяльності призводить до того, що результативність такої "сукупності", як правило, не вища, ніж сума індивідуальних результатів підрозділів, яких вони могли б досягти, працюючи як незалежні фірми. Аналізуючи наслідки конгломеративної диверсифікації, не слід також ігнорувати і ту обставину, що дана стратегія може значно послабити увагу фірми до основного бізнесу, а це, відповідно, негативно вплине на його конкурентноздатність. Виходячи з ідеї, що корпоративна стратегія фірми повинна визначатися інтересами збільшення акціонерної вартості, М. Портер пропонує три основних тести в ухваленні рішення про доцільність різних стратегій диверсифікації: тест на принадність (attractiveness test); тест на вартість входження (cost-of-entry test); тест на додаткові вигоди (better-off test). Відповідно до запропонованого М. Портером підходу, перед початком диверсифікації необхідно переконатися в позитивних результатах по всіх трьох тестах, а не тільки по одному або двом. Численні емпіричні дослідження впливу диверсифікаційних стратегій на фінансову результативність фірм здебільшого показують більш високу ефективність стратегії зв'язаної диверсифікації. Так, значні розходження в показнику прибутковості активів (ROA) на користь фірм, що застосували стратегію зв'язаної диверсифікації, були знайдені в дослідженні Р. Румельта в 1982 році, а також у наступних дослідженнях, що охоплюють фірми США, Канади, Західної Німеччини і Японії. В залежності від галузевого потенціалу інтернаціоналізації і корпоративної готовності, а також від цільових настанов фірми по ринковій частці і масштабам діяльності виділяють чотири типи міжнародних конкурентних стратегій. (рис. 1. 2) [22].

    Багатонаціональний
    Глобальна стратегія
    Багатонаціональна стратегія концентрації
    Масштаб міжнародної діяльності
    Локальні (один або декілька зарубіжних ринків)
    Локальна стратегія високої ринкової частки
    Локальна стратегія концентрації
    Висока
    Низька
    Цільова ринкова частка
    Рис. 1. 2. Основні типи міжнародних конкурентних стратегій
    Серед характеристик глобальної стратегії можна відзначити:

• високу уніфікацію маркетингових програм і їх орієнтації на масові сегменти; • міжнародну стандартизованість більшості продуктів;

• функціонування виробничих потужностей як складової частини глобальних або регіональних мереж; • значний (за загальногалузевими стандартами) рівень абсолютних витрат на дизайн і НДДКР при відносно низьких питомих витратах на одиницю продукції; • невелику схильність до участі в стратегічних альянсах з іншими фірмами (за винятком випадків, коли такі альянси є єдиним способом виходу на закордонні ринки); • використання передових досягнень науки і техніки при необов'язковій орієнтації на радикально нові технології . Цією стратегією користуються найбільші міжнародні корпорації, зокрема IBM, Dow Chemical, Citicorp, Sony, Gillette та інші. [22] В зв'язку з обмеженістю міжнародного досвіду і ресурсного потенціалу використання глобальних стратегій промисловими підприємствами України може бути розглянуте лише у віддаленій перспективі. Однак для деяких найбільш великих з них можна рекомендувати багатонаціональну стратегію концентрації, основними характеристиками якої є: • ухилення від прямої конкуренції з фірмами, що використовують глобальну стратегію; • вибір об'єкта спеціалізації, який відносно індиферентний до цінової конкуренції; • використання потенціалу прибутковості бізнесу, пов'язаного з виробництвом доповнюючих елементів до продукції великих конкурентів; • активна участь у стратегічних альянсах з іншими фірмами з метою скорочення витрат на НДДКР і придбання доступу до нових ринків і технологій. Міжнародна спеціалізація, на якій базуються такі стратегії, може приймати наступні форми: 1) технологічна спеціалізація;

    2) продуктова спеціалізація;
    3) спеціалізація по стадіях життєвого циклу;
    4) спеціалізація по стадіях виробництва;
    5) спеціалізація по ринкових сегментах. [35, 22]

Ті українські підприємства, що у своїй міжнародній діяльності орієнтуються на локальні стратегії високої ринкової частки, повинні прагнути максимізувати переваги високих обсягів збуту і невеликих витрат щодо інших конкурентів, які функціонують на ринку даної країни. Очевидно, що такі підприємства вразливі перед конкурентами, які використовують значну економію на масштабах виробництва за глобальною стратегією. Таким чином, успіх цих підприємств залежить від їх спроможності суперничати з більш великими глобальними конкурентами за рахунок максимального використання наступних чинників: • бар'єри входу в національний ринок (тарифи, квоти);

• підтримка місцевих урядів (субсидії, покриття витрат на НДДКР і т. д. ); • тісні контакти і знання національних ринкових умов (включаючи споживачів, процедури регулювання і т. п. ); • швидкість реагування на зміни місцевих ринкових умов за рахунок кращої комунікативності і можливості адаптації запропонованих продуктів; • важливість національного статусу продавця в прийнятті купівельних рішень. Висока результативність локальної стратегії концентрації може досягатися в тих сферах бізнесу, де об'єми попиту значною мірою обумовлені специфікою потреб і переваг місцевих покупців, а розміри цільових ринків нижчі за межу принадності для великих міжнародних конкурентів. Найважливішими елементами планування і управління є пошук і використання синергічних ефектів, що виникають в результаті масштабності операцій. Такі легко перевідні через національні кордони активи, як виробнича технологія, "ноу-хау", управлінський досвід, торгова марка або фірмовий імідж, можуть активно використовуватися глобально. Підвищення загальної ефективності може бути забезпечене за рахунок поліпшення координації і раціоналізації операцій між країнами і різними функціональними сферами. Зокрема, консолідація або централізація НДДКР, виробництва, матеріально-технічного постачання й інших елементів ланцюжка цінностей може дозволити з одного боку, усунути дублювання зусиль, а з іншого боку - реалізувати потенціал економії на масштабах. [35, 22] Етап локальної експансії Транснаціональний етап Максимізація прибутку в кожній країні Глобальна раціоналізація і оптимізація прибутку

Рис. 1. 3. Формування пріоритетів транснаціональної діяльності [22]

Специфіка задач початкового етапу інтернаціоналізації визначає доцільність використання локальної стратегії концентрації. При успішному розвитку закордонної діяльності фірми ця стратегія може потім трансформуватися в локальну стратегію високої ринкової частки (рис. 1. 4). [22]

Рис. 1. 4. Трансформація міжнародних конкурентних стратегій:

    1 – початковий етап інтернаціоналізації;
    2 – етап локальної ринкової експансії;
    3 – транснаціональний етап.

У випадку доцільності здійснення транснаціоналізаційних процедур можна використовувати багатонаціональну стратегію концентрації, що при визначених конкурентних і внутрішньоорганізаційних умовах замінюється глобальною стратегією. Іноді глобальна стратегія може використовуватися з самого початку придбання фірмою транснаціонального статусу.

Розділ ІІ. РОЛЬ ПРЯМИХ ЗАРУБІЖНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ ТА МЕТОДИКА ЇХ ЗДІЙСНЕННЯ

2. 1. Зарубіжне інвестування: значення для України

За надійністю інвестування згідно різних оцінок Україна займає 143 місце серед 170 країн світу. Тому в першу чергу постає питання про створення сприятливого інвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів. [44] Сьогодні важливим напрямком впливу приватизаційних процесів на інвестування є більша можливість залучення прямих іноземних інвестицій. Відомо, що переважна більшість іноземних інвесторів звикла працювати в цивілізованому ринковому середовищі і при виборі об'єкта інвестування віддає перевагу приватизованому сектору економіки. В Україну надзвичайно повільно надходять прямі іноземні інвестиції, їх сучасний обсяг аж ніяк не відповідає ні потребам вітчизняної економіки, ні потенціалу іноземних інвесторів. Звичайно, економіка України може виходити з кризового стану і структурно перебудовуватись за рахунок власних резервів, але за оцінкою деяких спеціалістів термін такого виходу може становити близько двадцяти років. Було б нерозважливо не враховувати багатий світовий досвід і не використовувати прямі іноземні інвестиції для підтримки життєво важливих господарських структур. [47] Україні за останні роки не вдалося отримати мінімально необхідний рівень іноземних інвестицій, а потреба в них за різними оцінками сягає 40-50 млрд. дол. США. На перший погляд, при рівних умовах залучення іноземних інвестицій в Україну вкладається їх значно менше в абсолютному відношенні і в розрахунку на душу населення. [36] Основна причина такого становища полягає в тому, що будь-якого потенційного інвестора, насамперед, хвилює збереження його вкладень. Іншими словами, гарантії з боку держави - імпортера капіталів на випадок "політичної плутанини". Для потенційного інвестора також необхідна впевненість у незворотності ринкових перетворень. В Україні такої гарантії не можуть дати владні структури, навпаки, серед них існують значні сили, що воліли б і далі здійснювати перекачку вітчизняного капіталу за кордон. [36] В ринкових умовах держава повинна перейти від єдиного джерела інвестицій і основного їх виконавця до ролі суб'єкта, який забезпечує загальний сприятливий інвестиційний клімат, що координує інвестиційну діяльність і гарантує збереження об'єктів інвестування. Від облікової ставки процента Національного банку залежить попит на інвестиції. Тобто, ставка процента визначає граничну можливість використання капіталу під інвестування. Як свідчить рис. 2. 1. , крива попиту на інвестиції відображає зворотну залежність між ставкою процента і ціною інвестування та сукупним розміром необхідних інвестицій. [31]

Рис. 2. 1. Крива попиту на інвестиції

Хоча правова система України знаходиться на стадії активної законодавчої діяльності, а правовий інвестиційний процес в Україні регулюється більш ніж десятьма спеціалізованими інвестиційними законами, активної зарубіжної інвестиційної діяльності в Україні не спостерігається. Така тенденція пов'язана не тільки із законодавчою діяльністю, але й з економічними, політичними і соціальними тенденціями. [42] Економічні процеси в Україні мають кримінальну направленість, а тіньовий характер розподільчих і перерозподільних відносин підриває всю систему зацікавленості, надійності і перспективності розвитку інвестиційної діяльності. Крім того, закони про інвестиційну діяльність ні формально, ні змістовно не відповідають вимогам і потребам потенційних інвесторів в ринковій економіці. Надто велика лібералізація економіки в умовах нерозвиненості державного регулювання, низької виконавчої дисципліни і відповідальності призвела до появи анархії і невизначеності в економіці. Низький рівень державного управління призводить до надмірного втручання в процес інвестування державних службовців з метою задоволення власних потреб. В цьому аспекті має неабияке значення тіньовий експорт капіталу, який зменшує вітчизняні інвестиційні можливості. Основу цього явища складає недовіра власників капіталів до економічного режиму, бажання приховати капітали від непомірного оподаткування та посягань кримінальних структур. Тіньовий експорт капіталів лежить в основі отримання нелегальних доходів керівниками господарств і працівниками державних установ. [42] Акумулювання вітчизняного капіталу за кордоном створює головну проблему - повернення їх у вигляді інвестицій на батьківщину. Це явище має суперечливу властивість. З одного боку, власники капіталу зацікавлені в поверненні коштів на батьківщину, оскільки норма прибутку в Україні з урахуванням можливостей офіційної та тіньової економіки значно перевищує норму прибутку від використання коштів за кордоном. З іншого боку, тіньовий характер капіталу стримує його повернення внаслідок високого ступеня ризику, що пов'язано з необхідністю обґрунтування характеру походження коштів, які використовуються для особистих цілей, закупівлі високовартісної техніки, автомобілів, нерухомості тощо. Крім того, ризик обумовлено ще й необхідністю отримання офіційних кредитних та інвестиційних ресурсів, участі в приватизації, нейтралізації переслідувань тіньової діяльності державними органами. В Україні відсутня програма державного стимулювання іноземного інвестора через механізм участі в процесі приватизації. Механізм приватизації в Україні націлений лише на приватизацію, як на процес зміни власника, тоді як питання інвестицій залишаються поза увагою цього процесу. [42, 55] Визначилась галузева структура інвестицій в економіку України. Переважно це сфера послуг та збуту, торгівля та громадське харчування, тобто діяльність, яка не потребує значних початкових інвестицій, має швидку оборотність засобів і розрахована на існуючий великий попит на внутрішньому ринку, а галузі та виробництва, які дійсно потребують негайних інвестицій залишаються поза увагою інвесторів. [55] Політична і фінансова стабільність необхідна, але недостатня умова для активізації іноземного інвестування. Потрібен відповідний рівень прибутковості вкладень як у проект в цілому, так і для іноземного інвестора зокрема. Якщо норма прибутку в будівництві об'єкта в західноєвропейських країнах складає 38, 6%, то в Україні відповідно 21%. Ліквідувати цей розрив не можна ніяким чином, оскільки економіка іноземних країн також не стоїть на місці. Але скоротити розрив, створити найвищу норму прибутковості капіталовкладень можна за рахунок структурної перебудови економіки через механізм залучення іноземних інвестицій під наукомісткі технології. [44] Спільною проблемою для країн із перехідною економікою, до яких належить і Україна, на різних етапах розвитку є те, що інвестиційний процес у роки реформ значною мірою визначається нестачею власних коштів підприємств, зниженням частки довгострокових кредитів, які залучаються, скороченням обсягів централізованих капітальних вкладень. [44] Активізація інвестиційного процесу, зростання прямих капітальних вкладень в економіку є одним із головних інструментів успішного проведення економічних реформ в Україні. Таким чином, інвестиційне середовище на сьогодні не сприяє пожвавленню інвестиційної діяльності в Україні. Зокрема, велика частка тіньового сектора, низький рівень віддачі на вкладення. В той же час прямі іноземні інвестиції сьогодні для України є надзвичайно необхідними і можуть стати “рятівним колом” на шляху до побудови цивілізованого суспільства. Для того, аби стимулювати приплив таких інвестицій, необхідно знати основи методики їх здійснення, яка складається з декількох етапів.

2. 2. Методика та етапи здійснення зарубіжних
прямих інвестицій

Підприємство взагалі планує стратегію в пошуках шансів для власного розвитку і збільшення прибутковості. Ці шанси пов'язані з виходом наявного товару на нові ринки, розробкою нових товарів або поліпшенням наявних, коригуванням маркетингового плану у відношенні окремих регіонів, будівництвом нових підприємств за кордоном, розширенням і модернізацією їх устаткування. Саме для використання цих шансів необхідні зарубіжні капіталовкладення. При плануванні інвестиції визначається пріоритетність вкладень по напрямках, що включає НДДКР, освоєння ринку, виробниче устаткування, склади, підготовка менеджерів, будівництво офісу тощо. Якщо капіталовкладення були здійснені відповідно до плану, прибутковість і ріст компанії надалі залежать від правильного використання її управлінського потенціалу. [31] План зарубіжних інвестицій повинен випливати зі стратегій маркетингу, виробництва, матеріально-технічного забезпечення, розробки товару, трудових відносин, фінансів. Вищий менеджер оцінює план інвестицій за критерієм відповідності пріоритетам стратегічного плану компанії в цілому. При цьому ставляться наступні питання: 1)наскільки погоджено план інвестицій з міжнародною стратегією; 2)чи допомагає план інвестицій здійсненню стратегії компанії в галузі маркетингу, виробництва, матеріального забезпечення, наукових досліджень і розробки товару; 3)чи стимулює план інвестицій досягнення компанією і її дочірніми фірмами їх специфічних цілей? [39] В цілому стратегія зарубіжних інвестицій повинна розроблятися таким чином, щоб вона могла гнучко пристосовуватися до нових можливостей і середовища, що змінюється. Як правило, компанія вирішує вкладати капітал в ту країну, з якою вона вже має торгові відносини або угоди про технічне співробітництво. Вона поетапно переходить до масштабного виробництва, а починається все з експорту, технічного співробітництва і простого складального виробництва. Подібна інвестиційна поведінка компанії пояснюється мотивами, докладно розглянутими в Розділі І даної роботи. Крім мотивів розширення ринку, існують стимули по використанню дешевої місцевої робочої сили і сировини. Підприємство, домагаючись стратегічної ясності в інвестиційній політиці, визначає пріоритети в капіталовкладеннях. Потім, аби можна було відбирати інвестиційні плани, що сприяють досягненню довгострокових цілей компанії, варто встановити критерій ухвалення рішення. [50] Задачі, які необхідно вирішувати при розробці інвестиційної стратегії, полягають, по-перше, у визначенні необхідної суми і структури капіталу, способів його мобілізації; по-друге, у виборі менеджера, що забезпечує ефективне керівництво фірмою; по-третє, у знаходженні оптимального поєднання цільових настанов на розширення виробництва і підвищення його рентабельності; по-четверте, у здійсненні політики диверсифікації по країнах, галузях і товарах. [45]

Рис. 2. 2. Модель прийняття рішення про інвестиційний план

Для фірм найбільш важливими чинниками при ухваленні рішення про інвестиції в тій або іншій країні є передбачувана місткість ринку і темпи її росту. Фірми намагаються прогнозувати очікуваний ріст попиту і свої частки ринку в майбутньому. У випадку, якщо ринок має тенденцію до швидкого росту, то можна розраховувати на прийнятний рівень продаж. Дуже важливим є аналіз потенційного попиту. При цьому приймаються до уваги такі показники, як темпи росту в країні валового продукту, прибутки на душу населення і на сім’ю, населення і його розташування, рівень і типи споживання, експорт і імпорт. Корисними є дані, що стосуються обсягу експорту товарів і послуг по технічних угодах щодо конкретного ринку. [50] Маркетингові дослідження про можливості підприємства та складання бізнес-плану Для успішного проведення зарубіжної інвестиційної політики необхідне проведення маркетингових досліджень, що пов'язані з розробкою стратегії входу на міжнародний ринок окремих країн і з вибором каналів збуту. При цьому можливі різні стратегії в залежності від того, чи експортує фірма продукцію за рубіж, чи створює там виробниче підприємство. Задача експортера пов'язана з розширенням виробництва і збільшенням прибутку за рахунок освоєння нових ринків за кордоном. [50] Ухвалення рішення про вихід на міжнародний ринок повинно супроводжуватися проведенням маркетингових досліджень. Найбільш простим способом входження на ринок є експорт продукції. При цьому виробництво й інвестування здійснюються у власній країні. За рубіж вивозиться продукція або за допомогою міжнародних маркетингових посередників (непрямий експорт), або проведенням власних експортних операцій, що пов'язано з меншим ризиком, оскільки не потрібні зарубіжні вкладення у виробництво товарів. Іншим типом вкладень є спільне підприємництво, в результаті якого створюються спільні виробничі потужності з місцевою організацією. Закордонний інвестор може в цьому випадку купити собі частку вже в існуючому підприємстві або за згодою сторін вони можуть створити цілком нове підприємство. Найбільш повне використання інвестицій відбувається у випадках створення за кордоном власного підприємства або складальних цехів. Таке пряме інвестування зі створенням виробничих потужностей може забезпечити значні вигоди фірмі, що попередньо провела маркетингове дослідження з виявлення більш дешевої робочої сили, дешевої сировини, надання пільг іноземному інвестору. Крім того, створюються додаткові робочі місця, встановлюються більш сприятливі відносини з державними органами. [34] Вкладаючи кошти за кордоном, фірма забезпечує повний контроль над своїми капіталовкладеннями, що дозволяє їй розробити стратегію в галузі виробництва на довгостроковий період. Багато фірм залучаються до діяльності декількох міжнародних ринків і стають багатонаціональними організаціями. В одній країні вони створюють свою дочірню компанію, в іншій - спільні підприємства, в третю експортують продукцію. Ці фірми відносяться до транснаціональних компаній (ТНК). ТНК повинні мати великий досвід діяльності, виходити з оцінки конкретного зарубіжного ринку, економічних і політичних особливостей кожної з країн. [34] Важливим напрямком маркетингової стратегії є вибір іноземних фірм. При цьому варто виходити з наступних положень. Насамперед враховується вид господарської діяльності. Це можуть бути промислові підприємства, сільськогосподарські, торгові, транспортні тощо. Найбільш часто вибір зупиняється на промислових підприємствах. Друга ознака, за якою обираються інвестори - це форма власності: державні, державно-приватні і приватні. Найбільше поширення одержали державно-приватні фірми. Третя ознака - належність капіталу. До них варто віднести національні, змішані і міжнародні. Діяльність кожної фірми повинна здійснюватися відповідно до норм цивільного і торгового права своєї держави. Правильну оцінку своїм експортним можливостям можна дати тільки при гарному знанні ринку. Вивчення й оцінка підприємствами своїх експортних можливостей пов'язані з додатковими витратами на маркетингові дослідження. Однак ці витрати непорівнянні з величезними втратами, що може понести фірма при поганому знанні ринку. Спеціалісти-маркетологи стверджують, що один долар, витрачений на одержання інформації про зовнішній ринок, може збільшити експорт приблизно на 40 дол. [50] Стратегія фірми по дослідженню зовнішніх ринків повинна бути тісно узгоджена з цілями і задачами підприємства, проблемами експорту його продукції у взаємозв'язку з усіма елементами досліджуваного ринку і прогнозуванням його розвитку. Ці дослідження необхідно проводити систематично, регулярно, щоб бути в курсі всіх подій, що відбуваються на міжнародному ринку. Вартість проведення маркетингових досліджень ринку і їх масштаби багато в чому залежать від обсягу і характеру необхідної інформації. Дослідженню піддаються багато інформаційних джерел з метою підтвердження отриманих раніше даних. Це дозволяє в ряді випадків уникнути недостовірної інформації. У одержанні достовірної інформації повинен бути використаний науковий підхід, що визначить правильні рішення у виборі зовнішніх ринків. Дослідження зовнішніх ринків може проводитися підприємством-експортером разом з інформаційно-консультаційними фірмами або безпосередньо підприємством. [43] Маркетингове дослідження дає підстави для розробки бізнес-плану прямого інвестування, на основі якого може бути ухвалене рішення про інвестиції. Складання бізнес-плану пов’язане зі збором і опрацюванням великого інформаційного матеріалу: • загальні дані про проект (основні параметри, потужність підприємства, пункт розміщення, термін здійснення проекту й ін. ); • капітальні витрати (кошторис капітальних вкладень з вказанням норм амортизації на устаткування, графіку здійснення по роках будівництва); • витрати на експлуатацію підприємства;

• виробнича програма, у якій вказуються всі види продукції і можливих цін її реалізації; • податки;

• джерела фінансування проекту: а) власні засоби інвесторів в акціонерний капітал; б) позикові засоби (банківський кредит, облігаційні позики, позики інвесторів); • оцінка комерційної доцільності реалізації проекту (прибуток, терміни окупності). [50]

Рис. 2. 3. Схема розподілу прибутку при прямому інвестуванні [26]

Бізнес-план повинен передбачати розробку визначеної послідовності виходу компанії на зовнішній ринок, що містить 4 етапи. На першому етапі виявляються інвестиційні можливості фірми, визначається рівень готовності компанії вести міжнародний бізнес. На другому етапі проводиться детальне дослідження можливостей роботи на зовнішньому ринку. На третьому етапі розробляється стратегія виходу на зовнішній ринок, на четвертому етапі здійснюється підготування персоналу до майбутньої роботи за кордоном. [50] Фінансовий розділ бізнес-плану для створюваного підприємства відрізняється від аналогічного розділу бізнес-плану, розроблюваного для вітчизняних підприємств, тим, що тут присутні інші ціни, витрати виробництва й іноземна валюта. Розрахунок прибутку і капіталовкладень, як правило, проводиться при порівнянні декількох варіантів. Приймається до реалізації той з них, що найбільш вигідний з погляду одержання максимального прибутку і найменшого терміну окупності. При цьому необхідно також враховувати і чинник ризику. Батьківська компанія одержує не весь прибуток своєї зарубіжної філії, а за вирахуванням податку, що перераховується до місцевої влади за кордоном. Сплачені за кордоном податки вираховуються з податку батьківської компанії у вигляді податкового заліку. Приблизна схема розподілу прибутку наведена на рис. 2. 3. Вивчення інвестиційного клімату: обмеження, ризики та оподаткування При оцінці інвестиційного клімату в країні прикладання капіталу інвестор повинен враховувати рівень політичного ризику, під яким звичайно розуміють: а) політичну нестабільність, що асоціюється з різкими змінами в політичному режимі країни прикладання капіталу, включаючи війну, революцію й інші політичні потрясіння; б) нестабільність економічної політики країни, насамперед у таких сферах, як валютний режим, обов'язковість місцевих партнерів, “потолок” на використання імпортних компонентів при випуску продукції на місці; в) нестабільність обмінного курсу, що веде до вразливості фірми-інвестора щодо його коливань і зниження рівня прибутковості; г) інші елементи інвестиційного клімату. [21]

Високий рівень політичного ризику характерний для країн, що розвиваються, а також для країн ринкової орієнтації колишнього соцтабору. Для країн Заходу характерний нижчий рівень політичного ризику, так як тут не тільки діють принцип національного режиму і система державних гарантій прав і інтересів іноземних інвесторів, але і взагалі малоймовірні (за невеликими винятками) сильні політичні потрясіння, радикальні зміни економічної політики і драматичні падіння курсів національних валют. Проте і тут вітчизняний інвестор повинен враховувати рівень політичного ризику, що в окремих країнах може іноді доходити до критичних розмірів. [33] Оцінити рівень політичного ризику в тій або іншій країні інвестор може не тільки за допомогою власних або залучених експертів, але також використовуючи публікації консультаційних фірм, що спеціалізуються на оцінках ризику. Основою визначення рівня ризику для прямих інвестицій є не стільки обмеження уряду країни стосовно іноземних інвестицій, скільки наслідки, які випливають з погіршення політичної стабільності в країні. Подібний підхід до визначення ризику для прямих інвестицій на макрорівні знижує цінність публікацій фірми для інвесторів, особливо в умовах, коли все більшого значення для них набувають оцінки мікроризиків. Ризик для експорту визначається як похідний від високих нетарифних бар'єрів і низького кредитного рейтингу країни, що ввозить зазначені товари. [21] До числа чинників входять політична стабільність, політика основних опозиційних течій, ймовірність експропріації, обмеження власності, стан платіжного балансу, зовнішній борг, обмеження на переведення капіталу і прибутків і інші показники макро- і мікроекономічних ризиків. Одночасно оцінюються відношення до іноземних інвестицій, рівень споживання середніх верств населення країни, рівень і прибутковість іноземних інвестицій, а також правова система країни, ступінь її бюрократизації, якість інфраструктури, відкритість культури, рівень оподаткування компаній, наявність робочої сили тощо. [21] Добір чинників (показників) ризику і їх питома вага не завжди досить обґрунтовані, хоча відповідно до методу Делфі бажані багатоступінчастий добір і оцінка чинників, а методи статистичного аналізу дозволяють використовувати для цього приклади з життя досліджуваної країни або схожих країн. Тому доцільно порівнювати оцінки ризику, що дається різними системами. Врахування ризику використовується при ухваленні рішення типу “де” (вибір країни розміщення капіталовкладень), “як” (спосіб проникнення на ринок) і “коли” (в залежності від передбачуваного “терміну життя” проекту), а також після облаштування фірми на обраному ринку, коли необхідно вирішувати, чи варто розширювати свою діяльність на цьому ринку, збут якої продукції там варто планувати і чи не доцільно цілком або частково піти з раніше обраного ринку. Можливі наступні методи зниження політичного ризику, використовувані в ході прийняття управлінських рішень: а) уникнення ризику, що є найбільш поширеним методом і полягає в тому, що інвестори утримуються від ризикованих країн і проектів; б) зменшення ризику, засноване на страхуванні ризику силами самого інвестора, наприклад через резервний фонд фірми; в) страхування ризику (через страхові компанії), що є домінуючим методом; г) диверсифікація ризику, заснована на розосередженні портфелю зарубіжних активів фірми; д) запобігання збитків і контроль за ними, що базуються на інвестуванні насамперед у такі проекти, які явно необхідні приймаючій країні (з новою технологією, з експортною спрямованістю тощо); е) переведення ризику, засноване на використанні неакціонерних форм власності (контракти на управління, франчайзінг, об'єкти на компенсаційній основі). [21] Інвесторам рекомендується використовувати поєднання цих методів. Країни по-різному підходять до питання про необхідність попереднього дозволу на здійснення прямих інвестицій на їх території. У ряді країн такий дозвіл потрібно тільки в деяких випадках, переважно для вкладень у галузі, де присутність іноземних компаній обмежується. Існує група країн, де в усіх випадках необхідний попередній дозвіл, за винятком невеликих за розміром інвестицій. Встановлено терміни (різні, але не більше 3 місяців), протягом яких на заявку іноземного інвестора повинна бути надана відповідь. Якщо відповідь не надійшла, дозвіл набирає сили автоматично. Подібні фіксовані терміни дозволяють зменшити шкоду від бюрократичних ланок при розгляді заявки. Крім національних органів у регулюванні діяльності іноземних компаній беруть участь регіональні і місцеві влади. У деяких країнах ці влади мають велику самостійність у питаннях регламентування іноземних інвестицій, заохочуючи або обмежуючи їх в залежності від сформованої в даному районі ситуації. [41] В усіх країнах є галузі, де обмежені або заборонені іноземні капіталовкладення. У різних країнах коло цих галузей різне, але частіше це видобувна і військова промисловість, а також галузі сфери послуг, особливо банківська і страхова справа, транспорт і зв'язок. Деякі з цих галузей цілком закриті для іноземних компаній. В інших випадках їм дозволено туди доступ тільки після одержання попереднього дозволу. Іноді іноземним компаніям дозволяється виступати в цих галузях тільки в якості молодшого партнера національних фірм, або ж якщо є відповідна угода (або розділ в угоді) між країнами. [34] В умовах все більшого поширення принципу національного режиму стосовно іноземних інвестицій у багатьох країнах на практиці часто використовується законодавство про монополії і конкуренцію (антитрестовські закони і закони про несумлінну конкуренцію), що поширюється на всі місцеві фірми, як національні, так і іноземні. Це законодавство забороняє поглинання, злиття, об'єднання компаній і угоди між ними, що істотно обмежують конкуренцію і ведуть до створення монополій, а також забороняє контракти і таємні змови, що ведуть до стримування торгівлі, її монополізації і цінової дискримінації. Найбільш жорстким є законодавство США. Близьке до нього і законодавство Японії. У ЄС, крім національних, існують загальні для країн-учасниць правила конкуренції. [34] Помітний вплив на прямі інвестиції справляє експортно-імпортне регулювання. Створення компаніями філій за кордоном - це один із способів подолання протекціоністських заходів. Що стосується філій торгового профілю, то протекціоністські заходи, зокрема антидемпінгове законодавство, ускладнюють їх роботу. [38] Важливе значення мають неформальні обмеження у відношенні іноземних інвесторів. Серед них можна відзначити багатоступінчастість процедури одержання дозволу і численність пунктів заявки на одержання дозволу. У деяких країнах до відома іноземного інвестора доводять, що відповідь на його заявку буде позитивною у випадку, якщо в заявці він позитивно відповість на такі пункти, як прийняття в частку місцевих підприємців, використання місцевих ресурсів, розвиток поставок на експорт і високий технологічний рівень. До неформальних обмежень можна віднести і бюрократизацію механізму регулювання поточної діяльності іноземних компаній у країні, кредитів і державних замовлень. Все це виявляється іноді більш важливим чинником для іноземних підприємців, ніж незначні офіційні обмеження. [38] Ситуація, коли компанії з іноземною участю фінансуються в основному за рахунок припливу коштів з країни походження, характерна для періоду активного створення мережі зарубіжних філій компаніями тієї або іншої країни. У більшості розвинутих країн з ринковою економікою для компаній з іноземною участю немає перешкод щодо розміщення своїх цінних паперів на місцевих ринках, вони можуть нарівні з місцевими компаніями брати кредити на місці. Однак у ряді країн подібні обмеження існують, що є однією з причин активного розвитку в останні десятиліття євровалютного ринку, який став важливим каналом фінансування іноземних інвестицій, особливо для ТНК. [37] Поряд із позиками іншим джерелом запозичень на місцевих ринках позичкового капіталу можуть бути випуск і розміщення акцій, облігацій і інших цінних паперів. Однак при цьому варто враховувати, що утримувачі цінних паперів віддають перевагу купувати папери або відомих фірм, або дуже перспективних з погляду одержання прибутку. В міру зміцнення фінансового положення створеної компанії все більшого значення для неї набувають такі джерела фінансування, як нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування. Останні мають вигляд знижки з валового прибутку і дозволяють обчислювати власний розмір різними методами, у тому числі методом прискореної амортизації. До витрат дозволяється включати і відрахування на різні резерви і фонди: на сумнівних боржників, на майбутні збитки, на знецінення запасів. [37] В багатьох країнах продовжують зберігатися валютні обмеження, тобто система обмежень на операції з іноземною і національною валютою в рамках платіжного балансу. Ці обмеження охоплюють ввіз і вивіз капіталу (включаючи репатріацію раніше завезених капіталів), вивіз прибутків, інші переведення і платежі за кордон. Як правило, валютні обмеження здійснюються центральним банком країни. В результаті в країні з валютними обмеженнями іноземний підприємець часто не може одержати з-за кордону позику для свого підприємства в цій країні (навіть якщо цю позику надає йому батьківська компанія), не завжди може вільно вивезти назад свій капітал, іноді обмежений у вивозі прибутків, часом зіштовхується з обмеженнями в платежах за кордон при розрахунку за куплені там ліцензії, “ноу-хау”, послуги тощо. [37] У переважній більшості випадків компанії з іноземною участю інкорпоруються в країні перебування. Тому вони розглядаються місцевим законодавством як резиденти країни перебування і з них стягуються ті ж податки, що і з національних компаній. Що стосується відділень іноземних компаній, то в деяких країнах вони платять окремі податки по більш високій ставці. Місцевими податками оподатковуються і службовці компаній з іноземною участю. [29, 30] Основну частину податків з компаній складає певна група податків. Насамперед, це податок на прибуток корпорацій (корпоративний податок), що складає основну частину податкових виплат компаній. Оподаткуванню на прибуток підлягає чистий прибуток фірми (валовий дохід за відрахуванням усіх витрат і збитків). Існують розходження між країнами при оподаткуванні тієї частини чистого прибутку, що підлягає розподілу між акціонерами (пайовиками) у вигляді дивідендів і потім підпадає під дію прибуткового податку з фізичних осіб, в результаті чого та сама сума може двічі оподатковуватися податком - спочатку корпоративним податком як частина прибутку фірми, а потім особистим прибутковим податком, що складає дохід акціонерів, які одержують від фірми цю суму в якості дивідендів на свої акції. В залежності від підходу до цього подвійного оподаткування прибутку можна згрупувати національні системи стягування податку на прибуток корпорацій у наступні системи: - класична система, при якій частина прибутку оподатковується податком на прибуток корпорацій, а потім особистим прибутковим податком (Бельгія, Люксембург, Нідерланди, США, Швеція, Швейцарія); - система зниження оподаткування на рівні компанії, при якій прибуток оподатковується за більш низькою ставкою корпораційного податку (Австрія, Німеччина, Португалія, Японія) або ж він частково звільняється від обкладення (Ісландія, Іспанія, Фінляндія); - система зниження оподаткування на рівні акціонерів, при якій або акціонери частково звільняються від сплати прибуткового податку на одержувані ними дивіденди незалежно від того, чи утриманий корпораційний податок (Австрія, Данія, Канада, Японія), або податок, сплачений компанією з прибутку, частково зараховується при оподаткуванні акціонерів, тобто діє так званий податковий кредит, імпутаційна система (Великобританія, Ірландія, Франція); - система повного звільнення прибутку від корпоративного податку на рівні фірми (Греція, Норвегія) або акціонерів (Австралія, Італія, Нова Зеландія, Фінляндія). [29, 30] Вітчизняним інвесторам при розробці питання про заснування (покупку) фірми за кордоном варто звертати особливу увагу на податкове законодавство зарубіжних країн, залучаючи торгпредства і по можливості досвідчених місцевих фахівців. Крім офшорних центрів і податкових гаваней, на Заході майже немає спеціальних пільг для іноземних інвесторів. Тому компанії з іноземною участю використовують інвестиційні пільги, які надаються владою приймаючих країн для всіх діючих на їх території компаній. Подібні пільги - один із важливих моментів для іноземних підприємців в ході ухвалення рішення про організацію або розширення зарубіжних філій. Основна маса пільг, якими можуть скористатися іноземні підприємці, - це пільги в контексті загальнонаціональної політики державного стимулювання економіки. Вони звичайно поширюються на всі діючі в країні компанії, як національні, так і іноземні. Пільги надаються для стимулювання регіонального розвитку (особливо для відстаючих районів, для так званих депресивних зон, у яких стагнують традиційні для них галузі), проведення в масштабах країни ряду галузевих програм, розвитку науково-дослідних робіт, збільшення зайнятості населення, розвитку експортних виробництв тощо. [38] У деяких країнах і територіях існують пільги, якими користуються переважно підприємці з-за кордону. В основному це пільги, що діють у так званих податкових гаванях і офшорних центрах, де проводиться політика притягнення іноземних інвестицій шляхом надання їм широких податкових і інших пільг. В податкових гаванях подібні пільги звичайно надаються всім іноземним компаніям, в офшорних центрах - тим іноземним компаніям, що здійснюють операції з нерезидентами. Однак у багатьох випадках розходження між цими гаванями і центрами провести майже неможливо. Для цих гаваней і центрів характерний свій набір форм господарської діяльності, викликаний тим, що іноземні інвестори відкривають тут фірми не стільки для видобутку сировини і виробництва товарів, скільки для комерційної, фінансової, управлінської, страхової діяльності і для керування судноплавними компаніями. [38] Розробка стратегій іноземних інвестицій

Страницы: 1, 2, 3, 4