рефераты курсовые

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

  • Зміст
  • Вступ
  • 1. Сучасний протестантизм в україні: динаміка і тенденції розвитку
  • 2. Протестантизм та церковно-державні відносини
  • 3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів
  • 4. Роль протестантських церков у душпастирській опіці в збройних силах України
  • 5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України
  • 6. Місіонерська діяльність протестантських церков в період незалежності України
  • 7. Роль протестантів у освітньому та культурному житті України
  • 8. Порівняльна характеристика релігійної ситуації на Україні
  • Висновки
  • Список використаної літератури та джерел
  • Вступ
  • Здобуття Україною державної незалежності призвело до формування багатьох наукових проблем, зокрема, пов'язаних із зростанням ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства, як прояву демократії західного зразку. Одна з таких проблем є протестантизм в незалежній Українській державі. Її значущість зумовлена насамперед тим, що на протязі 90-х років ХХ ст. в Україні спостерігалось збільшення чисельності протестантських церков, в яких задовольняє свої релігійні потреби значна кількість громадян. З часу розпаду СРСР суттєво змінився соціокультурний статус протестантизму на Україні. Завдяки прийняттю нового демократичного законодавства про свободу совісті, відсутністю дискримінації та переслідувань з боку держави, відбулися зміни в розвитку традиційних протестантських конфесій, з'явились та організаційно оформились нові для України релігійні течії.
  • У той же час серед значної частки населення поширені і залишаються доволі стійкими упередження щодо протестантських церков, які уявляються "деструктивними культами", "чужими" та "ворожими" українській культурі релігійними утвореннями. Актуальність дослідження протестантських конфесій в Україні в соціально-політичних умовах полягає в необхідності достовірних знань про них для державних структур, для всього суспільства з метою подолання релігійного екстремізму. Залишається актуальним питання щодо збереження сектантських пережитків у вітчизняному протестантизмі, викликає увагу розвиток місіонерської діяльності серед протестантських церков, а також зростає важливість співробітництва віруючих різних конфесій між собою, з державними та громадськими інституціями.
  • На особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо участі протестантів у політичному, культурному та соціальному житті періоду незалежної України. Тривалий час спотворювалось реальний стан конфесій в Україні. В радянський період протестантизм розглядався як "релігія другого сорту". Світська релігійна історіографія вважала протестантизм тільки продуктом західних ідейних, часто ворожих впливів на українські землі, при цьому конфесію протиставляли іншим релігіям передовсім православ'ю.
  • В Україні проблема протестантизму цікавила багатьох дослідників, однак вони розробляли її переважно у контексті вивчення Реформації.
  • До 80-х років ХХ ст. українські автори взагалі припинили дослідження історії протестантизму. Вивчення конфесії у цей час підпорядковувалося загальному спрямуванню радянського суспільства і зосереджувалось на негативному її висвітленні.
  • В період здобуття Україною незалежності досить широко висвітлюються проблеми протестантизму в працях таких сучасних релігієзнавців як А. Колодний, С. Головащенко М. Кошуба, В. Литвинов, І. Мицько, Я. Страшій, В. Ульяновський. У роботах В. Єленського, П. Яроцького, відзначено головні тенденції розвитку протестантизму в нашій країні, підкреслено позитивний вплив на цей розвиток державно-політичних змін другої половини 80-х початку 90-х рр. ХХ ст.
  • Досягненням у вивченні вітчизняного протестантизму стали фундаментальні синтетичні праці В. Любащенко, а також п'ятий том десятитомної "Історії релігій в Україні" під назвою "Протестантизм". Нові тенденції в організаційному розвитку українського протестантизму відзначають у своїх роботах Ю. Решетніков, С. Санніков, О. Назаркіна.
  • Аналіз факторів розповсюдження неохристиянських рухів в Україні наявний у роботах М. Мариновича, Л Филипович, С. Свістунова, які сходяться у думці, що поряд із активною місіонерською діяльністю мала велике значення наявність об'єктивних історичних та культурних передумов в країні. Серед досліджень, що стосуються ролі церков у соціально-політичному розвитку, слід відзначити праці О. Уткіна, О. Шуби, Г. Надтоки, С. Сьоміна.
  • Питання політико-правового забезпечення діяльності протестантських конфесій відсвітлюють М. Бабій, В. Климов, які зазначають, що в Україні реалізується демократична модель державно-церковних відносин, що сприяє розвитку релігійних спільнот.
  • Зацікавленість нетрадиційними явищами в релігійному житті суспільства спричинила появу праць, присвячених новим течіям та рухам, в т.ч. протестантського походження. Серед таких досліджень - статті М. Новиченка, Ю. Наріжного, Н. Белікової.
  • Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються їх діяльності, аналіз яких дозволяє побачити масштаби, особливості та перспективи розвитку протестантизму в Україні, вплив його на соціокультурні процеси на пострадянському просторі, місце у формуванні громадянського суспільства.
  • Досить цікавими у вивченні проблем протестантизму є історичні документи конфесійного характеру, а саме:

- теологічно-катехитичні твори для внутрішніх потреб протестантських церков (твори М. Лютера, У. Цвінглі, Ж. Кальвіна);

- пам'ятки полемічного, суспільно-політичного, науково-освітнього характеру, спрямовані на реалізацію участі протестантів у суспільних і культурних процесах;

- пам'ятки історико-статистичного характеру, що вийшли з протестантських осередків і містять основний фактичний матеріал;

- видання українських протестантських церков ("Євангельська нива", "Слово віри", "Стяг", "Богомыслие", "Братский вестник" та ін.)

Об'єктом дослідження є: діяльність протестантських церков в українських умовах в період незалежності України.

Предметом дослідження є: протестантські громади в Україні.

Географічні межі дослідження включають всю територію України. При соціологічному опитуванні для визначення політичної, громадської участі у освітньому та культурному житті суспільства активності громадян, їх ставлення до мовного питання в Україні, опитування проводились серед респондентів, які є членами протестантських громад м. Рівне.

Хронологічні рамки: дослідження охоплює період з кінця 80-х по 2005рр.

Мета дослідження полягає:

- в з'ясуванні соціальної, політичної, культурної значущості протестантських конфесій в Україні кінця 80-х до 2005рр., ґрунтуючись на аналізі головних напрямків і форм розвитку релігійних течій.

- в дослідженні соціальних, культурних, політичних та інших факторів протестантських громад м. Рівне;

Завдання роботи: аналіз політичних, соціокультурних, етичних основ протестантизму через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.

Методологічна і теоретична основа дослідження:

У роботі звертаючись до праць філософів, видатних релігієзнавчих діячів протестантських церков, провідних українських релігієзнавців, істориків та політиків, автор прагнув осмислити проблему становлення, діяльності протестантських церков через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.

До сфери дослідження були віднесені слідуючи компоненти: аналіз програм, офіційних документів протестантських церков, ставлення протестантів до участі у політичному, соціальному і культурному житті України.

Джерельну базу дослідження становлять програми з'їздів протестантських церков, заяви та звернення керівників релігійних громад, теологічні праці, конфесійна література.

При вирішенні завдань були застосовані такі методи: порівняльний аналіз, спостереження, анкетування, описовий, статистичний, науковий експеримент.

Матеріали даної магістерської роботи були використані у міжнародній науково-практичній конференції "Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві", яка проходила 18.04.2005 року в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича у статті "Протестантизм та церковно-державні відносини в період незалежності України", та в роботі Х- тої наукової студентськo-викладацької конференції "Дні науки" Національного університету "Острозька академія" у статті "Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів".

Дипломна робота складається зі вступу, восьми розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та джерел, додатків.

1. Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденції розвитку

Нові умови для діяльності протестантських церков в Україні відкрилися з проголошенням в 1985р. "перебудови, а особливо з 1988р., коли в країні офіційно відзначалось 1000-ліття хрещення Русі. Зміни у політичному кліматі призвели до змін у законодавстві, що дозволило церквам практично вийти з підпілля та розгорнути євангелізаційну працю".

Сучасний протестантизм в Україні, як уже зазначалося, -- це переважно пізні течії. Вони продемонстрували живучість за умов чужих їм соціально-економічних відносин, відсутності ідейного плюралізму та релігійної свободи. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ'ю, в західних областях -- і греко-католицизму. В останнє десятиліття XX ст. конфесія вступила з певними надіями на перспективу подальшого існування і навіть зростання своїх церков, зміцнення позицій у релігійному житті України.

Політичні зміни у колишньому СРСР активізували критичну стосовно режиму позицію багатьох зареєстрованих протестантських громад. Вони все голосніше вимагали права на повнокровне релігійне життя. Це значною мірою стимулювало вияв внутрішніх протиріч, що супроводжували створення та існування Союзу ЄХБ. У кінці 80-х років відкриту тенденцію ізоляції щодо нього демонструють братські меноніти. 1989 року відбувся масовий вихід з об'єднання всіх п'ятидесятницьких громад.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві легальні протестантські структури. Перша -- автономно зареєстровані п'ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х років і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних регіонах України. Саме вони відображали "парадне обличчя" течії в Україні, оскільки їхня кількість подавалась як офіційна цифра всіх п'ятидесятників. Наскільки ж вона була далека під реальності, засвідчують хоча б такі дані. За станом на 1 травня 1989 р. з 652 п'ятидесятницьких громад, діючих у республіці, більшість (300 громад) були зареєстровані як баптистські, 186 діяли без реєстрації (нелегально) і лише 166 (тобто очевидна меншість) були зареєстровані. Отже, офіційна статистика охоплювала тільки четверту частину всіх п'ятидесятиицьких громад України.

Третє після СЄХБ місце у легальному протестантизмі посідали громади адвентистів сьомого дня (АСД). До кінця 80-х років кількість віруючих у них, за офіційними даними, становила а Україні близько 20 тис. осіб. Внаслідок штучного припинення у 30-х роках їхнього членства у Генеральній конференції адвентистів сьомого дня (що офіційна пропаганда подавала як зв'язок "сектантів" з міжнародним імперіалізмом), адвентистські громади в Україні діяли у повоєнний час окремим осередком, маючи статус Республіканського об'єднання церков АСД. Останнє працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднаннями, підпорядковуючись загальному органові -- З'їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. На з'їзді обирали церковну раду та її голову. У грудні 1980 р. у с. Заокському Тульської області створено адміністративно-навчальний центр, що об'єднав усі громади АСД колишнього Радянського Союзу в єдину Всесоюзну церкву адвентистів сьомого дня.

Протестантське підпілля в Україні за різноманітністю та кількістю віруючих не поступалося легальним осередкам. Воно об'єднувало частину євангельських християн-баптистів (громади РЦЄХБ), п'ятидесятників (окрім громад християн віри євангельської та християн євангельської віри, також п'ятидесятників-сіоністів і п'ятидесятників-суботників), всіх адвентистів-реформістів та свідків Єгови. (Адвентисти-реформісти донедавна діяли в межах Всесоюзної церкви вірних і вільних адвентистів сьомого дня, яка не підпорядковувалася жодній зарубіжній церкві). Нелегальний статус вказаних осередків, їхня "непідзвітність" місцевим органам влади і цілком природне бажання неоприлюднення конкретної інформації про себе не дає можливості докладно з'ясувати кількісний склад протестантського підпілля. Водночас з цими незареєстрованими осередками у 50-80-х роках в Україні діяла низка менших сект і навіть просто груп (іноді -- декілька десятків віруючих), визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Однак вони не мали серйозного впливу на розвиток протестантизму та загальну релігійну ситуацію в Україні.

На початку 90-х років більшість протестантських громад країни стала легальними. З цього часу, по суті, розпочався новий етап еволюції конфесії. Його можна назвати етапом подальшого формуванням сучасних протестантських церков. Уже в 20-30-х роках цей процес у деяких течіях розвивався досить активно, однак згодом був штучно призупинений. Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу протестантам відкрито здійснювати релігійну та позарелігійну практику. Сьогодні перехід більшості протестантських течій у церковний статус зносу пожвавився. Це, зокрема, виявляється у структурних змінах, в явищі інституціоналізації, що відображає просування релігійної спільноти до стійкості, стабільності, створення формалізованої структури, розгалуженої організації.

Спочатку -- про течії, які найбільш наблизились до церковного статусу. Це євангельське християнство-баптизм, деякі п'ятидесятнитські течії, адвентизм сьомого дня. Йдеться поки що про наближення, оскільки частина пізньопротестантських осередків ще зберігай рудименти організації сектантського типу. Це, наприклад, громади, що діють у сільській місцевості, нечисленні, з незначним відсотком молодих віруючих. У недалекому майбутньому такі громади або взагалі припинять існування як малоперспективні, або приєднаються до інших, у найближчих населених пунктах. Власне, подібний процес вже відбувається у великих індустріальних містах, що постійно розростаються і "поглинають" навколишні села, а з ними -- й існуючі громади. Сьогодні можна з впевненістю констатувати: центр діяльності протестантизму остаточно перенесено до міста. У 1985 о. на 10 тис. міського населення припадало 29 протестантів, сільського -- 13[98;210]. На початку 90-х років у містах зосередилась більшість великих, життєздатних громад, що визначають характер пропагандистської та місіонерської практики протестантизму. Це стосується, передусім, євангельського християнства-баптизму (половина його громад діє в містах), адвентизму (60%), п'ятидесятництва (три чверті від загальної кількості громад). Лише єговізм поширений у селах більше, ніж у містах. Динаміка сучасного протестантизму, як бачимо, відображає загальну тенденцію урбанізації.

Розвинуті ознаки церковної будови мають, здебільшого, ті протестантські спільноти, що існують в обласних центрах (зокрема, у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Рівному, Одесі, не кажучи вже про Київ) і налічують близько 2-3 тис. або й більше віруючих. Наприклад, у Львові тільки дві п'ятидесятницькі громади у 1990 р. мали близько 5 тис. членів. Сьогодні їх 6 тис.; окрім цього, у 1994 р. утворилась нова п'ятидесятницька церква з 1 тис. осіб. У підпорядкуванні цих осередків знаходяться майже всі п'ятидесятницькі громади, що діють на території Львівської області. Кожна така громада бере участь у розв'язанні загальних питань місцевого п'ятидесятницького братства, причому ступінь її участі залежить від кількості членів (більша громада має право на більше представництво), авторитету пресвітера.

Найінтенсивніше відбувається процес оцерковлення протестантизму у західних областях України, де конфесія зберегла чимало резервів для видавничої, освітньої, місіонерської практики. Скажімо, у Рівному, Луцьку, Тернополі існують великі баптистські церкви, які мають не тільки значні за розмірами культові споруди і чимало віруючих, а й численні гуртки, видавництва, місії з євангелізації, ансамблі, хори тощо. Вони стали своєрідними осередками паломництва протестантської молоді з багатьох міст України і з-за кордону, тут часто бувають віруючі інших конфесій, проводять міжрелігійні симпозіуми, біблійні конференції, концерти і вистави, молодіжні вікторини. При церквах відкрито недільні школи, а також кореспондентські, регентські, дияконські курси, влаштовано навчання керівників молодіжних груп та гуртків за інтересами (фотосправи, автолюбителів, народних промислів). Безумовно, така діяльність не має нічого спільного з релігійною сектою. Стосовно церкви, то вона не приховує прагнення до розширення сфер впливу в суспільстві. Саме тому будь-який церковний інститут намагається об'єднати віруючих і на нерелігійній основі: у жіночих, молодіжних, дитячих групах, гуртках і громадське орієнтованих організаціях (місіях, філантропічних групах, пропагандистських агітбригадах), щоб, передусім, самі віруючі не відчували обмеженості життя у своєму релігійному колективі. Процес інституціоналізації сучасного протестантизму активізовано також деяким оновленням у його керівництві. На зміну консервативній генерації в кінці 80-х -- на початку 90-х років прийшло чимало молодих лідерів. їх кількість продовжує зростати. У багатьох церквах керівниками стали віруючі, які у 1985-1990 роках завершили навчання у закордонних богословських закладах. Ці сучасні лідери остаточно вибрали шлях релігійного оновлення, екуменізму й соціального служіння. Одним із головних кроків на цьому шляху стало об'єднання розрізнених протестантських громад України, створення їх центрів.

Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу є сьогодні Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ), який у 1995 р. налічував близько 1,5 тис. громад -- абсолютну більшість баптистів та євангельських християн країни. Союз діє як самостійна, незалежна у своєму внутрішньому житті структура, що водночас підтримує тісні контакти з міжрегіональним об'єднанням, створеним на основі колишнього Союзу ЄХБ, -- Євро-Азіатською федерацією союзів ЄХБ. Нещодавно до складу ВСО ЄХБ увійшли українські євангельсько-баптистські церкви діаспори.

Вищий орган ВСО ЄХБ -- з'їзд. Він обирає правління, голову і його заступників, а також розв'язує проблеми релігійної та позарелігійної практики братства. У структурі Союзу створено низку біблійних закладів: наприклад, Київська біблійна семінарія, Ірпінський коледж, Львівська біблійна школа, Найбільший заклад -- Одеська біблійна семінарія, її слухачі -- баптисти та євангельські християни також і тих громад, які поки що залишаються поза Союзом. Чотирирічний курс семінарії передбачає підготовку проповідників й учителів недільних шкіл; при закладі існує видавничий центр. Він видав історико-богословський альманах "Богомыслие", навчальну літературу, брошури, збірки духовної поезії тощо. Впродовж 1992-1993 років центр випустив 750 тис. примірників різних релігійних видань.

При ВСО ЄХБ створено молодіжний союз -- Всеукраїнське євангельсько-баптистське об'єднання молоді, а також жіночий відділ, які мають свої статути і керівні органи. У межах Союзу і при його матеріальній підтримці діє низка місій з питань євангелізації, створених майже в усіх великих містах України. У їх функції входить проповідування Євангелія невіруючим, пропаганда ідей баптизму невіруючим і віруючим інших конфесій, місійні поїздки по Україні і допомога місцевим громадам ЄХБ, сприяння відкриттю нових громад, будівництву культових споруд. ВСО ЄХБ видає кілька журналів і газет у різних регіонах: наприклад, двомовний журнал "Жажда" (Володарськ-Волинський Житомирської області), газети "Християнське життя" (Київ), "Слово Вери" (Донецьк, окремі статті друкуються українською), "Предвестник" (Київ).

До ВСО ЄХБ не увійшло 25 незалежних баптистських громад, 35 громад Ради церков ЄХБ, 33 громади євангельських, християн.

Активний процес будівництва церковного союзу відбувається у п'ятидесятництві. Так, у 1991 р. офіційно оголошено про створення Союзу християн віри євангельської (п'ятидесятників) України, що об'єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн євангельської віри (на сході й півдні). У 1995 р, він налічував близько 800 громад, майже 100 п'ятидесятницьких осередків України залишились поза Союзом як автономно зареєстровані.

При 400-х осередках Союзу відкрито недільні школи, у Києві створено Український заочний біблійний інститут, що має дві філії (у Рівному і Львові). Як і в євангельсько-баптистському братстві, у п'ятидесятницькому об'єднанні створено молодіжний осередок, низку місій, благодійних товариств. У Рівному 1993 року відкрито видавничий центр Союзу. Крім біблійної та навчальної релігійної літератури, він випускає декілька періодичних видань. Упродовж 1991-1995 років п'ятидесятницьке братство в Україні видало десятки тисяч примірників часопису "Вестник" (Львів), журналів "Вісник єднання" (Київ) та "Євангельський голос" (Кременець). П'ятидесятницька місія у Рівному друкує щомісячник "Свет Євангелия".

Подібно до евангельсько-баптистського осередку, Союз ХВЄ на федеративних засадах донедавна входив до спільного для більшості п'ятидесятницьких громад колишнього СРСР Об'єднаного союзу християн віри євангельських-п'ятидесятників.

Окремий церковний осередок створили також адвентистські громади України -- Українську уніонну конференцію церков адвентистів сьомого дня (УК АСД). До її структури входять понад 400 громад .(крім 15 громад адвентистів-реформістів), УК АСД існує як складова Євро-Азіатського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня. При Українському уніоні організовані відділи молоді, служіння жінок, суботньої школи, з питань євангелізації, управління ресурсами та видавничий. Останній керує видавничим центром "Джерело життя" (Київ), де виходять українською мовою журнал "Ознаки часу" та газета "Вісник миру", інша адвентистська література.

Загалом, будова внутрішнього життя адвентистського об'єднання і його позарелігійна діяльність -- типові для пізньопротестантських течій. Церкви АСД опікуються створенням навчальних закладів; окрім традиційних шкіл для дітей, що існують при кожній громаді, діють курси вчителів суботніх шкіл, під Києвом -- Стаціонарні інтенсивні пасторські курси для пресвітерів, проповідників, їхніх помічників. У межах Української уніонної конференції організовані місії, основна форма діяльності яких -- євангелізаційні кампанії. Вони охопили всі регіони України.

Процес інституціоналізації сучасного протестантизму спричинює витворення у рамках існуючих об'єднань нових спільнот, ініційованих, переважно, молодими віруючими, котрі прагнути радикальніших змін у релігійній та позарелігійній практиці своїх церков. Виходячи з фундаментальних засад пізньопротестантського вчення, вони, натомість, сповідують лібералізацію церковного життя, прагнуть активнішого оновлення його духовного клімату. Серед цих молодих спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 1996 р. нараховував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п'ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору -- молодь, причому, віруючі у першому поколінні. Значний відсоток має вищу освіту. Коло інтересів -- культурологія, наука, мистецтво; структурне ядро -- біблійні класи, гуртки молоді, місії; форма діяльності -- проповідь та євангелізація; позарелігійна практика спрямована у філантропічну та культурно-освітню сферу.

За даними аналізу релігійної ситуації станом на 1994р. протестанські церковні структури об'єднували понад 90% прихильників конфесії в Україні. 40% громад належало до євангельсько-баптистського братства, 28 -- до п'ятидесятницького, 10 -- до адвентистського 9% загальної кількості протестантських спільнот становили реформати, лотерани, а також малочисельні громади меннонітів, методистів, чеських братів, пресвітеріан тощо. На сектантському ступені в інституційній еволюції протестантизму залишилося більшість громад свідків Єгови (13% загальної кількості об'єднань), які продовжують дотримуватися позиції неприйняття "цього злого світу", обмеження мирських інтересів віруючих, залишаючись невід'ємною складовою міжнародного Товариства свідків Єгови. Останнім часом, однак, спостерігається певне налагодження діалогу керівників цих осередків з державою, більш відкрите ставлення віруючих до оточуючого середовища. Це зумовило навіть ліберальні прояви у середовищі свідків Єгови, де на початку 90-х років відтворена діяльність Місійного руху "Єпіфанія" (переважно у західних областях), зорієнтованого, зокрема, на перегляд окремих засад віровчення єговізму, подолання його суспільної ізоляції. Впродовж 1992-1993 років відбулася легалізація єговістських громад в Україні, яку на міжнародному конгресі Товариства у Києві у 1993 р. оцінено як факт позитивний, як свідчення нових можливостей течії. Подібний шлях, до речі, у 70-80-х роках пройшли громади свідків Єгови у більшості колишніх соціалістичних країн. Тепер, наприклад, у Словаччині, за даними К.Кагана, течія діє як "впливова, активно діюча релігійна структура з високим рівнем інституціоналізацїі. Вихід з ізоляції спостерігається й в інших сектантських угрупованнях (скажімо, адвентистів-реформістів чи п'ятидесятників-сіоністів). Незначна частина їхніх прихильників вже перейшла в існуючі церковні об'єднання. Консолідація протестантського середовища, поступове подолання внутрішніх протиріч, що накопичувались десятиліттями і не можуть бути вирішені водночас, є закономірним наслідком процесу оцерковлення[50;306-308].

В Усеукраїнському союзі об'єднань євангельських християн-баптистів у 2000 р. було 2236 громад (помісних церков, як називають їх самі баптисти) і 131950 членів [14;38], тобто в середньому по 59 чоловік у громаді. В Усеукраїнському союзі християн віри євангельської в 1999 р. нараховувалася 901 громада з 88227 членами; у 424 недільних школах училося 24309 дітей [129;11].

Таким чином, питома вага протестантів у загальній масі віруючих різних церков України набагато менше питомої ваги створених ними громад у загальноукраїнській конфесіональній конфігурації. Якщо порівняти, скажемо, офіційні повідомлення Всеукраїнського Союзу ЕХБ, Уніонної конференції АСД України і верховного архієпископа УГКЦ, то на одну баптистську громаду приходиться 59 членів, на одну адвентистську - 106, а на один прихід Івано-Франківської єпархії УГКЦ - відповідно до церковного (нехай і серйозно завищеної) статистикою - 1072 вірних, Львівський архієпархії - 2462, Тернопільско-Зборовскій - 757 [20;83-86-89]. Це, як бачимо, цифри різного порядку, навіть якщо погодитися, що для дуже багатьох осіб декларування своєї приналежності до церков більшості - досить формальний акт. У 1985 р. на 10 тис. міського населення України припадало 29 членів протестантських громад, на 10 тис. сільського - 43. В наступні роки ситуація, звичайно, змінювалася, але не радикально. Наприклад, протягом 4 років (1994-1997 р.) кількість громад ВСОЕХБ виросло на 579, тобто майже в півтора рази. Збільшення ж членів братерства було менш динамічним - з 105807 до 120346, тобто на 20%.

Причому в деяких областях (Харківська, Кіровоградська, Чернігівська і Тернопільська) їх навіть стало менше. Серед причин називаються перехід в інші конфесії й еміграція [31;12-13].

Конкретно-історичне тло еволюції протестантських спільнот в Україні спричинило до формування в їхній архітектоніці певних спільних рис. Це специфічний тип організації, яка ґрунтується на строго фіксованому і неформальному членстві, суворій дисципліні, ригоризм. психологія винятковості, несхожості; особливі претензії на істинність, обраного шляху; жорсткий контроль громади за усіма сферами життєдіяльності віруючих, обов'язковість усіх її приписів для всіх членів-збереження елементів "критичної дистанції" щодо "світу"; наявність яскраво виражених ознак групової самосвідомості, психології, пам'яті спрямованість на спасіння світу через поширення власного віровчення і навернення до нього інаковіруючих та невіруючих. Такі ознаки (реформати Закарпаття та інші ранні протестанти під цей опис не підходять) давали дослідникам підстави відносити спільноти, що розглядаються, до релігійно-соціальних організацій сектантського типу [69;28] І хоча, скажімо, Союз євангельських християн-баптистів або Церква Адвентистів сьомого дня вже досить давно практично подолали деякі з вищезгаданих характеристик, церковні ідеологи усвідомлюють їхню реальну наявність у своїх громадах. "У наші дні, дні благословенних можливостей і змін, особливо боляче усвідомлювати, що деякі сектантські прояви у нашій церкві не дають змоги їй повною мірою здійснювати своє служіння" [89;65], - пише адвентистський автор. "Очевидно, знадобиться чимало часу, поки ми признаємося собі у тому, що традиції, які склалися у помісних церквах. і дух євангельського вчення - не ідентичні поняття, - розмірковує) баптистський богослов. - Жодна християнська деномінація не уникне різноманітних традиційних нашарувань. Засмучені обличчя, замкнений спосіб життя, зневажене ставлення до етики, відторгнення культур спадщини - все це є серйозною перепоною для багатьох людей, шукають істину" [25;3].

На початок 2003 року в Україні офіційно функціонувало 6827 протестантських організацій; протестантами було створено 43% (65) духовних навчальних закладів країни і близько 35% всіх недільних шкіл. 39,4% загальної кількості протестантських громад належить до євангельських християн-баптистів (переважно це громади українського об'єднання ЄХБ - 2272); 27,4% - до п'ятидесятницьких течій, найбільшим з-поміж яких є Союз ХВЄ України - 1367 грамад; 13% - до свідків Єгови; 14% - до Уніонної конференції АСД. Всі інші протестантські громади (реформати Закарпаття, методисти німецькі) українські і шведські лютерани, пресвітеріани та ін.) разом складають 6,2% загальної кількості протестантських громад. Найбільш насиченими протестантськими спільнотами в Україні п Волинські і Північні області (відповідно 11 і 15 % із всіх протестантських громад країни, Поділля і Степ - по 9% [82;55-56]. Протестантські громади не є надто численними. В середньому нараховують приблизно 100 членів. Причому, якщо громади у великих містах часом мають понад 1000 членів (у Союзі ЄХБ таких громад в середині 90-х рр. було вісім), то в багатьох селах Північно-Східної та Центральної України діють дуже нечисленні громади, переважно з літніх і похилого віку віруючих, які підтримують відповідний рівень духовного життя не в останню чергу завдяки опікуванню міських громад.

Отже, питома вага протестантів у загальній масі вірних різних церков України набагато менша ніж питома вага створених ними громад у загальноукраїнській конфесійній конфігурації. Скажімо, якщо порівняти офіційні, датовані першою половиною 1990-х рр. повідомлення Всеукраїнського Союзу ЄХБ, Уніонної конференції АСД України та верховного архієпископа УГКЦ, то на одну баптистську громаду припадає 82 члени, на одну адвентистську - 106, [126;24] а на одну парафію Івано-Франківської єпархії УГКЦ - згідно з церковною (хай і серйозно завищеною) статистикою - 1448 вірних, Львівської архієпархії - 1844, Тернопільської - 1899. У 1985 р. на 10 тис. міського населення України припадало 29 членів протестантських громад, на 10 тис. сільського - 43.

У наступні роки ситуація, звичайно, змінювалася, але не радикально. Наприклад, упродовж чотирьох років (1994-1997 рр.) кількість громад ВСО ЄХБ зросла на 579, тобто майже в півтора рази. Збільшення ж членів братства було менш динамічним - з 105807 до 120346, тобто 20%. Отже, в 1999 р. на одну баптистську громаду припадало вже менше 67 членів церкви. Причому в деяких областях кількість членів навіть зменшилася (Харківська, Кіровоградська, Черкаська і Тернопільська). Серед причин називають перехід до інших конфесій та еміграцію [32;15].

Дещо швидшими темпами зростала Церква Адвентистів сьомого дня. Із січня 1991 р. тут почав втілюватися план загальної євангелізації, який передбачав подвоєння кількості членів церкви в 1995 р. порівняно з кінцем 1990 року. У 1990 р. церква АСД нараховувала в Україні 16478 членів, у липні 1993 - 31401, в 1995 - 45702 і в середині 1996 р. - 52593 члени [1;29-32].

Але водночас протестантизм є чи не найдинамічнішим чинником конфесійної ситуації в Україні. У протестантських громад неухильно зростає число тих, хто прийняв водне хрещення, кількість відлучених, які повертаються в громаду, стабільно перевищує число померлих і виключених за нехристиянську поведінку. Треба однак, мати на увазі, що за радянських часів уявлення про кількість протестантів в Україні було суттєво аберованим. Насамперед більшість п'ятидесятників, усі члени громад Ради церков ЄХБ, свідків Єгови діяли в неофіційному режимі, що унеможливлювало підрахунки кількості цих спільнот. До того ж, з огляду на можливі і зовсім не гіпотетичні неприємності, пресвітери досить часто не вносили до списків громад тих віруючих, які були студентами, службовцями, усіх тих, кому приналежність до релігійної організації могла зашкодити на підприємстві, установі чи у навчальному закладі. Можна стверджувати, що стрімкий ріст кількості протестантів у країні не в останню чергу зумовлений оприлюдненням анонімної релігійної діяльності. Зростання чисельності протестантів відбувається значною мірою за рахунок вихідців з протестантських родин. Треба також зазначити, що переважна більшість тих, кого свого часу було відлучено від громади, зрештою повертаються назад. Протягом останніх 25 років, наприклад, у Союзі ЄХБ понад 90% усіх відлучених було знову прийнято у громади, а у середині 60-х рр. кількість прийнятих з відлучених перевищувала щорічне число власне відлучених.

Вважається, що постання нових релігійних рухів, у тому числі й неохристиянських, має під собою потужне соціокультурне підґрунтя -- задоволення шляхом участі в них низки соціальних, психологічних та духовних потреб. "Традиційні" церкви видаються багатьом надто інтегрованими до суспільства, політизованими, навіть секуляризованими, недостатньо есхатологічними. Тоді перевага віддається нечисленним групам "обраних", які протистоять суспільству з його вадами та проблемами, прагнуть врятувати світ.

Спрощена доктрина й прозора мораль, наголос на особистому виборі, особистому духовному зусиллі віруючого дають усвідомлення самобутності й особистої цінності, часто підвищують рівень духовного та морального життя.

Секти та рухи культистського типу, в тому числі християнські, дають доступні відповіді на глобальні питання людського буття та теології, практикують менш стереотипні богослужіння, простішу символіку, спираються на активність мирян. Нарешті, вони працюють серед найрізноманітніших соціальних груп, особливо соціально й психологічно уражених.

Серед нових протестантських спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 1996 р. налічував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п'ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору -- молоді віруючі, часто з вищою освітою. Біблійні класи, гуртки молоді, місії цієї спільноти спрямовані на євангелізаційну, філантропічну та культурно-освітню діяльність.

Крім того, останнім часом з'являються течії "нового протестантизму". "Нового" для України, бо він не є подібний до євангельського руху, що виник тут у середині XIX ст., не пов'язаний історично з протестантизмом у Західній Україні першої третини XX ст. До неопротестантизму належать, наприклад, харизматичні церкви: Церква Повного Євангелія, Християнська місія "Еммануїл", Церква "Філадельфія", Новоапостольська церква, Церква Христа, такі рухи, як Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква єднання Муна та ін. В Україні 150 осередків Церкви Повного Євангелія, 67 громад інших харизматичних течій, понад 39 громад мормонів тощо. Офіційна статистика налічує близько 450 дрібніших громад та центрів протестантського напряму [15;304].

Отже, відмова від опозиційності й самоізоляції, легалізація громад, процес їхнього укрупнення, формалізація внутрішніх зв'язків, інституціоналізація, а також урахування багатьма лідерами об'єктивних суспільних реалій -- все це складові сучасного етапу еволюції протестантизму в Україні.

2. Протестантизм та церковно-державні відносини

Сьогодні в оновленій Україні, яка здобула незалежність, відбувається активний процес формування громадянського суспільства і розбудови демократичної соціально-орієнтованої держави. Велике значення має і Церква в розрізі її відносин із суспільством і державою.

Пріоритетна роль у концепції правової держави належить принципу верховенства закону у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства. Для християн залишається і буде основним законом їх земного буття Священне письмо. Його доктрини святі, його заповіді обов'язкові для виконання та дотримання, його твердження не змінні і все сказане в ньому істина для християн. Прикладом цього є Божі Заповіді: "Не вбивай!", "Не крадь!", "Не свідчи не правдиво на ближнього свого" [85;161].

Україна ніколи не була незалежною державою, і не мала своєї моделі державно-церковних відносин. Але, релігія - явище суспільне, отже, Церква і держава - два суспільних інститути [4;16].

Питання взаємовідносин церкви і держави - питання надзвичайної важливості та складності, питання, рішення якого багато визначало і визначає хід світової історії.

Церква визнає державу не тільки як явище, але і необхідну форму співжиття. Вона вважає державу необхідною для співжиття людей, для захисту людей від нападу зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього порядку в співжитті. Вона визнає за державою належні їй права законодавства у її справах, права управління і суду за порушення його законів. Вона наставляє християн віддавати цивільній владі все належне: податки і повинності, коритися їх розпорядженням, виявляти їм повагу і пошану [8;172].

Сьогодні, коли в Україні втілюються в життя демократичні засади громадянського суспільства, гостро постало питання врегулювання відносин Церква-держава-суспільство. В 1991р. було прийнято Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", переглянуто Закон ще УРСР та внесено зміни, однак цим не було знято всього комплексу проблем щодо даного питання. Це й призвело до необхідності вироблення Концепції державно-церковних відносин на засадах Конституції України та принципах демократичного розвитку суспільства.

Сьогодні питання державно-церковних відносин постає надзвичайно гостро, оскільки Україна уже має певний "досвід" як незалежна держава, а тому потребує своєї моделі для врегулювання всього спектру питань даної проблеми, які виникають в нових соціальних умовах.

Питання державно-церковних відносин в умовах демократизації суспільних відносин є актуальним і в різні часи досліджувалося багатьма науковцями, такими як, А.Колодний, А.Черній, М.Бабій,, В.Бондаренко, К.Щоткіна, В.Яворський та інші.

Оскільки Україна здобувши свою незалежність, заявила про ДЕМОКРАТІЮ, як шлях свого подальшого розвитку, тому й нового змісту набув принцип свободи совісті ст. 35 Конституції.

Протягом останніх років відбулися кардинальні зміни у ставленні суспільства до релігії і Церкви, а також в аспекті міжконфесійних та державно-церковних відносин, у розвитку українського суспільства. Це стало причиною перегляду Закону від 1991 р. та розроблення проекту Закону "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті..."". Співробітник Центру правових та політичних досліджень "СІМ" В.Яворський, зазначає, що "в юридичному забезпеченні прав осіб, пов'язаних із їхніми релігійними переконаннями, слід розрізняти дві сторони: право вірити та право сповідувати. Перше, є абсолютним і повинно бути захищеним без будь-яких винятків. Друге, повинно, очевидно, містити низку обмежень. При цьому, в другому випадку фундаментальним є доступ людей до організаційної форми першого рівня, за допомогою якої можна сповідувати релігію. Тому питання утворення релігійних організацій першого рівня є найважливішим і повинно розглядатися у дусі статті 11 Конвенції (свобода об'єднань та асоціацій), яка захищає існування суспільних організацій від невиправданого втручання з боку держави [Справа Європейського суду з прав людини: Hasan and Chaush v. Bulgaria В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Все це неможливо в Україні .без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи" [183].

В наш час на новому етапі суспільного розвитку, пов'язаному із формуванням громадянського суспільства та правової держави, потребує розробки та впровадження нових концептуальних засад державно-церковних відносин. Закон України "Про свободу совісті..." від 1991 р. не мав відповідної бази, проект якої сьогодні розроблений, але ще не прийнятий [68;51].

23 жовтня 2001 р. в Києві відбулося чергове засідання постійно діючого Круглого столу "Релігія та влада в Україні: проблеми взаємовідносин", підготовлене Українським центром економічних та політичних досліджень (УЦЕПД) ім. О.Разумкова. На засідання було винесено кілька фундаментальних питань, які мали би визначити чіткіше засади взаємовідносин Церкви й держави в нашій країні: законодавче забезпечення діяльності релігійних організацій; дотримання існуючого законодавства; визначення суб'єктів правових відносин; повернення культових будівель; упереджене ставлення місцевої влади до них деномінацій; присутність Церкви у школі та армії; питання статусу релігійних навчальних закладів; неорелігії у соціально-депресивній атмосфері України; надання контролюючих функцій органам державної влади; визначення відповідних вихідних днів. Церкві знову пропонували відчути себе "інститутом громадянського суспільства" [182].

На черговому засідання Круглого столу "Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин", розпочалась робота над такою Концепцією, який організували Центр Разумкова, Державний комітет України у справах релігій та Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні. Були сформульовані головні її засади, а координацію роботи з підготовки проекту було доручено Центру Разумкова. Її актуальність зумовлена потребою удосконалення загальних засад реалізації права людини на свободу совісті та партнерських взаємовідносин між державою та церквою в Україні.

Завдання Концепції полягає в гармонізації церковно-державних відносин в інтересах суспільства, покращенні ситуації у міжцерковних та церковно-державних відносинах" [44;3-10].

Прийняття такої Концепції є важливим фактором у питанні І щодо відносин між державою і Церквою ще й тому, що "настав час надати Церкві як суспільному інституту право юридичної особи, бо досі зберігається практика радянських часів, коли з одного боку -держава, а з іншого - релігійна громада" [184].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8


© 2010 Рефераты